Тиша. Сонце світить. Стукає дятел. Дзюрчить струмок у лісовій глушині. Раптом син побачив: назустріч їм іде бабуся з паличкою.
— Тату, куди йде бабуся? — запитав син.
— Побачити, зустріти чи провести, — відповів батько.
— Коли зустрінемося з нею, ми скажемо їй здрастуйте, — сказав батько.
— Навіщо їй казати це слово? — здивувався син. — Ми ж зовсім незнайомі.
— А ось зустрінемося, скажем їй здрастуйте, тоді побачиш, для чого.
Ось і бабуся.
— Здрастуйте, — сказав син.
— Здрастуйте, — сказав тато.
— Здрастуйте, — сказала бабуся і усміхнулася.
І син із здивуванням побачив: все кругом змінилось. Сонце засвітило яскравіше. По верхів’ях дерев пробіг легенький вітерець, листочки заграли, затремтіли.
В кущах заспівали пташки — цього їх не було чути. На душі у хлопчика стало радісно.
— Чому це так? — запитав син.
— Тому, що ми сказали людині здрастуй, і вона усміхнулася.
