Друкувати
Старий Майстер звів кам’яний будинок. Став осторонь і милується. «Завтра в ньому оселяться люди», — думає з гордістю.
А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.

—    Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам’ятає такого Чоловіка.

—    Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід. — Є в тебе син чи дочка?
—    Немає у мене ні сина, ні дочки.
—    Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба…
— Може, ти поле випестував?
—    Ні, не випестував я поля…
—    Так, мабуть, ти пісню склав?
—    Ні, й пісні я не склав.
—    Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам’янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
«Ось і все, що залишилось після мене на Землі, — з болем подумав старий Чоловік. — Але цього ж мало, дуже мало… Не так треба було жити…»

Рейтинг