— Можна було б сьогодні і раніше встать!
— Заспав?!
— Довго обідаєш!!
З великим трудом ви пробиваєтесь на своє місце, хоч прийшли ви за півгодини до початку.
І коли ви вже сіли, і коли вже ось-ось має початися матч, люто продирається на своє місце запізнілий.
— Заобідався?! — почулося грізне з усіх боків.
— Товариші! Граждани! Їй-богу, не обідав! Пропустіть! Я ось і примуса взяв, і сковорідку, і яєчка, — у перерві яєчню підсмажу — пообідаю. Не встиг: працював!
— А! Ну, коли з примусом і з сковорідкою, — пропустіть! Людині справді-таки заніколилось!
І пропустили!
А людина під час перерви запалила примуса, — чик! чик! — засмажила яєчню й пообідала.
IV Почали…
Капітани футбольних команд «супротивників» потиснули один одному руки, свисток судді, — покотився по зеленому полю футбольний м’яч і замайоріли по полю різноколірні майки…
Перший тайм…
Ми не будемо, ясна річ, описувати ні матчу, ні окремих його моментів, навіть найцікавіших, бо, по правді сказати, не дуже ми в цьому ділі спеціаліст-футболіст, бо навіть і не дуже болючий болільник, бо оце тільки вирішили «заболіти» і, по суті, це наш перший, так сказать, дебют як болільника…
Ще тільки «кольнуло» й трішки залихорадило, зовсім іще не затрясло…
…Перше враження: страшенно трудно, майже неможливо стежити за грою.
Ще за м’ячем слідкувати можна, але за окремими гравцями — неможливо ніяк.
Хто каже, що в матчі грають 22 чоловіка футболістів?
Нічого подібного: у матчі беруть участь 22 футболісти плюс 40 000 глядачів.
Встежите ви за 40 022 чоловіками?
Ніколи в світі!
От «узяв» м’яча «Паша». Так принаймні його кличуть усі 40 000 чоловік.
«Паша», значить, узяв і повів м’яча короткими пасовками.
Я чую, як біля мене і праворуч, і ліворуч, і підо мною, і надо мною з сотень уст вилетіло:
— Паша! Паша взяв!
Паша веде м’яча по полю, а надо мною:
— Паша! Паша! Паша! Та, Паша! Ой, Паша! Па-га-га-га-ша! Паша-Паша-Паша! Бий-бий! Та бий же ж! Бий! Па-а-аш-енька!
У Паші м’яча одібрали.
Тоді з сотень уст розчаровано, печально:
— Ех! Па-а-аша!
Перехватив м’яча «Пека» і погнав.
І знову починається:
— Федю! Федю! Федю! Дай! Дай! Дай! Федю! Фе-е-едя!
В цей час мій правий сусіда починає «гнати» своїм коліном моє праве коліно:
— Так! Так! Так!
Жене поки що короткими пасовками: дай! дай! дай!
— Дорогий сусідо, — я до нього — То не м’яч, то, — кажу, — моє коліно! Женіть хоч короткими пасовками! Та не бийте по голу! Бо добре, як у сітку, а як у штангу вріжете?!
…А он там трохи далі сидить «воротар»…
Я дивлюся на нього, і він на своєму місці робить те ж саме, що робить справжній воротар на полі: він кидається праворуч, кидається ліворуч, підскакує, і коли справжній воротар, приймаючи справжнього м’яча, кидається на м’яча й падає, «воротар» на місці теж падає на своїх сусідів…
«Взяв!»
Його штрикають зонтиками, луплять кепками, але то йому все ні до чого: він м’яча — «взяв»!!!
…Аж ось лунає, — та де лунає?! — ріже повітря страшний свист з тисячі ротів.
— То — «судді»…
Щоправда, судді не «всесоюзної» і навіть не «республіканської категорії», але — то судді, страшніші від всесоюзних і республіканських.
То — на полі щось трапилось таке, що порушило правила гри, що вийшло за межі дозволеного — і от протест страшним свистом.
Справжній суддя, навіть всесоюзний, свиснув раз-два і все, а ці — «болільницькі судді» — свистять мінімум одну-дві хвилини безперервно.
Люті судді! Невмолимі й жорстокі!
…Дивлячись на матч, переконуєшся, що майстерність футболу дійшла в нас до надзвичайної висоти, до мистецтва — такі інтересні, складні й хитромудрі розігруються на зеленому полі комбінації, ситуації і т. ін.
І який фізично кріпкий у нас народ — фізкультурники!
Гол!!!
Ну, тут, дорогі наші читачі, я не берусь описати все те, що робиться.
І ви бачили, і я бачив — і в кінохроніці, і в кінофільмах фіксування матчів, — і в звичайній дії, і в затриманій, — все це ми з вами бачили.
Те, що ми бачили, — вона тільки отакунічка частинка того, що насправді діється…
Летять картузи? — Летять!
Летять зонтики? — Летять!
Летять газети, летять рукавички, летять коробочки з цигарками, з сірниками, летять носові хустки, — все це летить.
Всі кричать!
Ми з вами знаємо, що значить кричати, що значить галасувати, лементувати, — але те, що робиться, коли — гол! — цього описати не можна.
Біля мене сиділа з лівого боку молода жінка, симпатична блондинка, в окулярах і взагалі…
Чудесна жінка!
І от — гол!!!
Вона так метонулася сюди й туди, вона так підскочила, — ні, не підскочила, а зірвалась, ні, — не зірвалась, а її зірвало, — що я вдарився від неї ліворуч! Її окуляри рвонулись із носа і полетіли вгору… Вона і не сиділа на місці, і не бігла, і не тупцювалась, і не йшла, — а вона, — я не знаю, — вона гвинтилась на місці, — не вгвинчувалась, а навпаки, вигвинчувалася з місця… Із уст у неї щось бриніло. Ні, не бриніло, а рокотало. Ні, не рокотало, а неслось!.. Крик? — Ні! Лемент? — Ні! Вереск? — Ні! Я не знаю, як ще вам пояснити, але це щось незвичайне. Це — радість з криком вирвались із грудей задоволеної людини! Зірвали з її носа окуляри, штурхонули мене в лівий бік і розсипались по зеленому полю крикозайчиками (скік! скік!). Радісним якимось зойком! А з зеленого поля піднеслися вгору до неба і розтанули в голубій безодні…
Смієтесь?
Не треба! Бо це — радість! Радість нашої чудесної молодості!
От і футбол.
От і ми з вами — болільники!
На перший раз дозвольте дати кілька порад, щоб обов’язково виграти матч.
- Треба хороше грати!
- Треба культурно грати!
- Не треба ламати «супротивникам» руки, ноги і т. ін., щоб їх виносили з поля і щоб у вас у команді залишилася вся команда, а в супротивників самий тільки воротар. Це не дуже культурно.
- Коли до кінця матчу залишиться 10 хвилин, команда, яка перемагає, повинна робити ось що: а) забивати м’ячі тільки в «аут»; б) посилати м’ячі до глядачів, а глядачі, ваші симпатики, повинні притримувати м’яча. А то й зовсім заховати… Дивись, час мине, — ви й виграєте; в) коли ви граєте в Києві на стадіоні «Динамо», бийте по м’ячу так, щоб він перелетів через трибуну й закотився на Труханів острів. Поки його розшукають, — дивись, час уже й минув; г) а коли на стадіоні ім. М. С. Хрущова, — бийте так, щоб м’яч упав у Чернігівській області! Ви виграєте!
- · · Фіз-культ-ура!
Кочівники
Надходив Новий рік, надходив січень місяць Нового року, надходили звітно-виборчі колгоспні збори.
Один голова, одного колгоспу, з одного району, однієї області на Новий рік чекав з охотою, з радістю, з гускою, з пирогами, з холодцем, з чаркою, з сім’єю, з гостями, з нетерпінням, з ентузіазмом.
— Чи не забагато? — підраховуючи все приготоване до Нового року, запитала дружина в того одного голови.
— Поїмо! — рішуче промовив голова колгоспу.
— І поп’ємо! — додав того самого колгоспу комірник, що жив з головою в одній хаті і зайшов до голови в кімнату на предмет роз’яснення деяких питань, що самого комірника непокоїли.
А саме:
— Чого воно так поволеньки та зустріч Нового року надходить, і чи не можна почати зустрічати Новий рік хоча б 30 грудня, бо досить уже нам бути в тенетах старих традицій, час уже, як і скрізь, ламати старі норми — це раз, а по-друге — пироги вже готові, холодець захолов, а що гуска не смажена? Доки холодець поїмо, гуска дійде! Тридцятого б почали, воно б і показувало, що зустрічаємо Новий рік активно, а не так — шалай-балай! Як по-вашому?
Дружина не погодилась:
— Зустрічатимемо, як і всі, — 31-го! Ідіть та сирівець після вчорашнього пийте! Хоча б на один день повисихали! Страмнючі!
* * * Про наступні звітно-виборчі збори голова з комірником говорили не з таким запалом, чекали їх без ніякого ентузіазму, і щодо цих зборів аж ніяк їм не хотілося ламати норми часу, щоб їх прискорити.
— Як же ж воно з тими зборами буде? — питав, похнюпившись, комірник.
— А як? — сумно говорив голова. — Зустрінемо Новий рік, одсвяткуємо різдво, тоді коненят у гарбу, все, що в хаті, на гарбу та в район. Бо після зборів навряд чи тут удержусь.
— Та воно так! З квітня жодних колгоспних зборів! Хазяйство…
— Ой, не нагадуй мені про те хазяйство! — махнув рукою голова…
— А випито скільки?! А поїдено з колгоспної комори скільки?! А воно ж, мабуть, і ревізія буде! — нудив комірник.
— Та мовчи вже хоч ти! І без тебе буде кому пиляти! — перебив голова.
— Ну да, ви — в район, я знаю, що район вас кудись у другий колгосп повезе рекомендувати, як і торік. Там провалили, до нас привезли! А я ж як?
— Мене пристроять, тоді й ти до мене перейдеш!
— Якби ж і з коморою!
— Там своя комора буде!
— А не знаєте, в який колгосп вас повезуть?
— Хіба вгадаєш? Де приймуть! Народ тепер здорово потвердішав! Та десь устромлять!
— Та то встромлять! Народ у нас у районі енергійний!
— Взагалі, не журись!
* * * Прочитали ми вищенаписане одному знайомому колгоспникові, чи буває, мовляв, таке на світі білому, а він зразу:
— Та це ж ви про голову колгоспу «Жовтень», Таращанського району, Київської області, Потеряйка!
— Хіба?
— Факт! Отак його й возить районне керівництво з колгоспу в колгосп! З одного колгоспники потурять за нездатність господарювати — другому сватають! Там нахазяйнує по самі тпруті, — наженуть, його везуть до іншого… Так і кочує з місця на місце. Торік Потеряйко був у «Комуністі», цього року в «Жовтні». І в комірника живе, і з комори без ордерів бере! Ну, як в око вліпили!
— А в районі хіба не знають?
— Та яке там не знають? Знають! Самі ж і возять!
* * * Побачивши, що наш знайомий колгоспник дуже обізнаний в цій справі, ми його запитали:
— А по інших районах таке буває?
— Ну, не так уже часто, а проте, на жаль, буває, — відповів мудрий колгоспник.
— Що ж робити?
— Та я вже, — каже, — й сам про це думав! Воно й само має закінчитися, бо дізнаються ж усі колгоспи в районі про таких мандрівних голів, і вже ніде їх не прийматимуть. А людей шкода… По-моєму, слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких голів… Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать…
— Та ви винахідник!
— Тільки на директора такого обмінного пункту призначити треба обласного прокурора!
— Ой же ж і молодця! — потиснули ми руку мудрому колгоспникові.
Перша подорож
Не зовсім чітко вже пам’ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев’ячими шкірами, а подорожувати вирішено було обов’язково…
Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руку правнукам П’ятниці, потім того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкірами майнути човном через Атлантичний океан до Америки, одвідати «Дядькову Томову хижку» та подивитися, як «Яструб’ячий кіготь» здирає з бліднолицих скальпи.
Майн-Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах, траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана.
Зібралися ми до Африки та й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда.
А коли постало питання, у кого буде «Яструб’ячий кіготь» дерти скальпа, — вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора, і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулею.
— Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього деруть, у нього голова здорова і волосся цупке!
Сашко погодився. Про скальпа ми йому, звісно, не говорили.
Та Сашко нам був корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше як п’ять карбованців!
П’ять карбованців! Чорті й куди можна було заїхати за п’ять карбованців та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!
Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п’ять карбованців, аж отуди, де Суматра — Ява — Борнео — Целебес — Сандвичеві — Курільські — Кольський — Канін — Апенінський, як у географії ми заучували…
Карти в школі не було, так учитель, було, як скаже:
— Починай зверху!
І починаєш:
— Кольський — Канін — Скандінавський — Ютландський — Піренейський — Апеннінський — Балканський — Тавричеський, ілі ж Кримський.
Півострови в Європі…
Так само й з островами:
— Корсіка — Сіцілія — Сардінія!
— Ну, далі, — вчитель натискає.
— Суматра — Ява — Борнео — Целебес!
— Ну, далі!
— Кріт! І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Гри… Гри… Гринляска!
— Ставай у куток!
Так що географію ми знали…
Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері, — дід Підситок там ятері становив, карасі ловив, — уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море, — ну, а морем — там уже путь проста як на долоні — у Дарданели, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Бабельмандебську протоку, а звідти вже до Африки, «як до соломи».
Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірничків, солі… Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.
Був кінець травня.
Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.
Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця, — бабі чогось тої ночі не спалося, — усе вона кректала та й кректала, і задрімала аж удосвіта.
Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.
Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко:
— Шість карбованців! — вихекнув Сашко.
— Ого! — огокнули всі ми, і давай мерщій укладатися в човен.
Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря, — базарний день, здається, у містечку був, — так він зарані вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з’явитися.
Підійшов дід до озера, — нема човна…
Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали!), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одіпхнутися, як Підситок:
— А куди ж ото ви, шибеники, га?!
Ну, ми з човна, як жаби — прямо у воду! Води в річці було по пояс… Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі… Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це — такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо:
— Що далі робити?
Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село:
— Ач які, сукини сини! Острожники, бузовіри, хамлети!
Телесувався дід біля човна, — всеньке село збіглося.
— Чиї?
Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї…
Матері наші, кожна по-своєму:
— Ой боже ж мій!
І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого і замашного…
— Де ж вони, дайте мені мого?! — кожна мати по-своєму вдарила руками об поли.
— Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід. — Ні, ви дивіться, люди добрі, човна вкрали! Чим би ж я тоді ятери становив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу!
— Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати.
— Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок.
Тоді матері, ще раз кожна по-своєму:
— Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого!
Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси:
— Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Іч, хлюсти, трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурами краще треба, щоб не хникати потім! Матері!
Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера…
Дві доби ми сиділи в Ясеновому, в балці… А потім увечері пішли додому.
Мати дуже плакали, а батько повчав, як з дому тікати в подорож…
Фантазія, пам’ятаю, зародилася в мене в гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця… Віжками…
Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися.
За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх.
— Ну, як? — запитали ми його.
— Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко.
— А бабині гроші? Шість карбованців?
Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи.
— Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали.
Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки подивитися, як деруть індійці скальпи з бліднолицих.
Давно-давно це було…
Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа.
Не дуже гаряче, видати, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а, головне, останні і для нього, і для всенької його династії.
У ніч під Новий рік
I В одному колгоспі, одного району, одної області трапилася страшна пригода…
У ніч під Новий рік щось украло в тому колгоспі сторожа!
Був сторож, і як язиком його злизало.
У тому колгоспі по штату всього тільки 18 сторожів…
Не вісімдесят, а всього тільки вісімнадцять.
Сторожі між собою живуть тихо, мирно, у згоді та злагоді.
Вони собі сторожують, сонце собі крутиться, трудодні собі йдуть…
Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожів, якась там сварка, — то боже борони!
Хіба як у підкидного грають, та хтось не ту масть підкине. Але це буває дуже рідко, бо грають вони у підкидного так, що й у карти вже не дивляться, — такі спеціалісти: дійшли вже до того, що без карт грають, а так — на мигах.
Отже, й сваритися нема причин.
Буває іноді, що стерегти нема чого, — так і з цього становища виходять: стережуть тоді один одного, щоб прогулів не було.
Одне слово, — хороші сторожі, кваліфіковані і з чималим стажем.
Троє з них уже в похилім віці, старенькі, а решта — нічого, у доброму ще здоров’ї, і як не грають під коморою у підкидного, тоді борються — «навхрест» або «під силки», а як боротись не хочеться, тоді йдуть на товарно-молочну ферму:
— Ану, хто бугая підніме?
Бугай у тому колгоспі — симентал, красунь бугай, Цезар називається, 918 кілограмів на вагу, але характером плохий, сумирний, дається піднімати, тільки стогне.
Одному не вдалося ще підняти, а вдвох уже піднімають.
Тільки крекчуть, як піднімають.
Оленка Кленова, найкраща в колгоспі ланкова і найгостріша на язик комсомолка, кинула якось на засіданні правління:
— Та ви б нашим сторожам футбольного м’яча купили! Вони потренуються та «Кубка СРСР» нам виграють! Досить уже їм бугая піднімати!
Сторожі образились та на Оленку:
— Ти не дуже базікай! Що ми сторожі, то нічого, та не забувай, що я тесть, а я свекор, а я дядько, а я кум! Прикуси язика!
І так за дівчину взялися, що якби не парторг із комсоргом, то, дивись би, й той… і ланку б одібрали!
А так, взагалі, ще раз кажемо, сторожі дуже добрі й дуже кваліфіковані, просто таки незамінимі.
І от одного з них під Новий рік щось узяло й ухопило.
Діло було, розповідають, так.
Під Новий рік сторожі вийшли на роботу вже після зустрічі Нового року, бо ніхто до 12-ої години в колгоспі не спав, отже, боятися не було чого, та й злодії у цю ніч теж Новий рік зустрічають, так що можна не хвилюватися.
Зустріли Новий рік і вийшли сторожувати.
Цю ніч не грали в підкидного, не боролися та й бугая не піднімали, бо було важкувато. Походили, покалатали в калаталки, поприходили додому та й полягали спати.
І от другого дня дружина одного з сторожів зчинила ґвалт:
— Нема чоловіка!
Сюди-туди — нема! Уже й вечір — нема!
Подзвонили до району, викликали з міліції собаку-шукача Трефа, а воно тої ночі йшов сніг, сліди поприкидало. Треф побігав по дворах, підбіг до колгоспної комори, нюхнув і прянув до стогу колгоспного сіна, підбіг до стогу і почав одгрібати сіно. Гріб, гріб і вигріб свинячий окіст. Всі тільки:
— Тю!
А комірник потихеньку:
— Здох би ти йому! Де ти на мою голову взявся?
Оленка, що тут була, приснула:
— Дивись! І колоте, а в сіно заривається! Сказано, свиня!
— То воно з морозу! — посміхнувся міліціонер.
II Крадіжка в колгоспі сторожа справила на всіх гнітюче враження.
Дружина весь час плаче, родичі й сусіди сумують.
Сторожі ходять хмарою:
— Не вберегли!
Скликали екстрене засідання правління, де ухвалили подвоїти штат колгоспних сторожів, щоб один штат сторожував колгоспне добро, а другий штат щоб сторожував перший штат.
* * * — Чи могло таке трапитись? — запитали ми в свого знайомого мудрого колгоспника.
— Скільки в колгоспі сторожів? — він запитав.
— Вісімнадцять!
— Могло бути! — подумавши трохи, сказав мудрий колгоспник. — Могли вкрасти. Є кого красти!
— А що робити, щоб у колгоспі сторожів не крали?
— Єдиний спосіб — вибрати на колгосп одного доброго сторожа! — посовітував мудрий колгоспник. — Голову колгоспу!
— Що ж йому сторожувати? — ми до нього.
— Колгоспні трудодні! — твердо заявив мудрий колгоспник. — Ніхто тоді в нього сторожа не вкраде!
Самохідна комора
Якось — було це кілька років тому — прибув до одного колгоспу новий голова, Олекса Хапунець. «Обняв владу» і зайшов до колгоспної бухгалтерії. Подивився сюди, подивився туди.
— Бухгалтерія? — грізно запитав Хапунець.
— Так! — одповіли рахівники.
— Це, — которі ордері-мордері? Цок-цок, дайте розписочку! Марш звідси! Я тут житиму!
Рахівники за свої ордері-мордері, за свої «цок-цок» — та з приміщення контори.
Тепер вони роблять своє «цок-цок» у найманій хаті і виписують за хату хазяїнові щомісяця по 15 трудоднів.
Пішов Хапунець по колгоспу далі.
— Сушарня? — запитав.
— Так, сушарня. Торік збудували.
— Гріє?
— Дуже добре гріє, товаришу голово! Зерно виходить сухеньке, як дріб!
— А в мене в хаті чого холодно? І чого я завжди мокренький, як чіп? Розібрать і збудувати піч у мене в хаті! — наказав голова.
Розібрали сушарню і збудували піч у голови на квартирі.
Та й пішов голова по колгоспу далі.
— Що за будинок? — грізно запитав він.
— Клуб, товаришу голово!
— Клуб? Це — которі лекції? Танці?! «Запорожець-полтавка»?! «Наталка за Дунаєм»?! А кури мої надворі?! Га?! Кури, питаю, мої надворі?! Га?! — гагакнув голова.
На вечір Хапунцеві кури кудкудахтали в колгоспному клубі, і Хапунців півень ходив по сцені, мов турецький султан із «Запорожця», викукурікуючи: «Як тихо тут і як спокі-і-і-йно!»
Та й пішов голова по колгоспу далі.
— Оце такий для мене город?! П’ятнадцять соток?! Для голови колгоспу? Ха-ха-ха! — зареготався голова.
Зареготався та й нарізав собі 60 соток городу.
Адміністративно-господарська діяльність нового голови колгоспу на цьому кінчилася, коли не рахувати ще одного геніального заходу: призначення на головнокомандуючого колгоспною коморою своєї людини.
Далі почалися «біжучі» справи.
Бігали до колгоспної комори од голови і бігали з колгоспної комори до голови.
Носили хліб, носили сало, олію, м’ясо, пшоно, яйця.
Потім бігали на ферму, носили молоко, та все без ордерів, та все без ордерів.
Колгосп той до хазяйнування в ньому Хапунця був одним з передових не тільки в районі, а й в області, а тепер він захудав, захирів й опинився далеко позаду від інших колгоспів у районі.
Колгоспники вболівають за свій колгосп, вони хочуть повернути своїй артілі її колишню славу, та голова на заваді…
Сигналізували про головині «подвиги» колгоспники районному прокуророві, але прокурор «одсигналізував» їхні сигнали назад до голови, а голова почав сигналістів «сигналізувати».
— Я вас, — каже, — так одсигналю, що душа ваша моїх сигналів перелякається та парою з вас і піде.
Колгоспники з нетерпінням чекали на звітно-виборні збори і готували для голови «вороних».
Хапунця прокотили з вітерцем.
* * * Наш знайомий, мудрий колгоспник, прочитавши про Хапунцеві діяння, сумно похитав головою:
— От та гемонська комора.
— Що таке? Яка комора? — здивувались ми.
— Колгоспна комора! Ви розумієте, — каже мудрий колгоспник, — найбільше колгоспних керівників, типу вищепойменованого голови, спотикаються на колгоспних коморах…
— Як це?
— А так! Ото ж у коморі — сало, олія, мед, борошно, цукор… Воно й тягне кожного такого голову. А ордерів вони не люблять… І спотикаються… І ота комора обов’язково кінець кінцем веде кожного з них далеко поза комору. І надовго…
— А що робити?
— Я вже давно над цим думаю. Єсть у мене ідея про самохідну колгоспну комору. Це така комора, що, коли до неї посилає голова чи хтось інший з керівників без ордера і як тільки посланець ступне на східці, — комірник автоматично вилітає з комори, двері автоматично зачиняються, і комора самоходом од’їздить — од’їздить від порушників Статуту артілі… Вони до неї, а вона від них. Не дається, щоб її відімкнули. А як з ордером людина йде, комора спокійно собі стоїть. Як, по-вашому, — питає мудрий колгоспник, — можна таку комору збудувати?
— Тяжко! — кажу.
— Тяжко? — посміхнувся мудрий колгоспник. — «Катюшу» вигадали, — а комори щоб не вигадати! Ну, коли «самохідну» тяжко, то хоч таку, що як тільки без ордера хтось у комору вскочить, а двері — грюк, і зачинились. І не відчиняються, аж поки прокурор прийде.
— Таку легше! — потвердили ми.
«Зоре моя, вечірняя…»
В одному селі, одного району, одної області єсть хороший колгосп «Зоря».
У тому колгоспі тямущий, досвідчений голова, хороші бригадири.
Єсть там партійна і комсомольська організації, єсть колгоспний актив. І не такий собі актив, а справжній, активний актив.
Колгосп хазяйнує добре, збирає рясні врожаї зернових і технічних культур, тваринництво в нього розвивається поверх плану; виконує він справно усі зобов’язання перед державою, колгоспники не ремствують на оплату трудодня, а зовсім навпаки.
Колгосп «Зоря», як бачимо, хороший колгосп.
Районний партійний комітет того району навіть любить цей колгосп. Але він дуже полюбляє й інститут уповноважених.
Чи то сівба, чи жнива, чи поставки державі — зразу в усі колгоспи їдуть уповноважені райкому.
В кожному районі єсть різні районні організації і установи. У різних районних організаціях та установах єсть, розуміється, свої уповноважені…
От одного чудесного літнього дня, коли половіли жита, наливалися пшениці і благодатне сонце обгортало своїм ласкавим промінням артільну землю, до колгоспу «Зоря» прибула солідна людина, яка й одрекомендувалася голові:
— Уповноважений. На жнива!
Голова потис уповноваженому руку:
— Дуже прошу! Допомагатимете! Заходьте, розташовуйтесь!
Колгосп «Зоря» має непогане приміщення для приїжджих.
За два-три дні ще приїхала солідна людина:
— Уповноважений «Райзаготскот»!
— Прошу, — запросив голова.
Якось так сталося, що того часу «Зорі» дуже поталанило на уповноважених.
Поз’їздилися:
Уповноважений «Райкоопяйце».
Уповноважений «Райвовна».
Уповноважений «Райриба».
Уповноважений «Райраки».
Уповноважений «Райграблі».
Уповноважений «Райґудзик».
Щоб недовго писати, скажемо, що приїхало туди щось із п’ятнадцять солідних уповноважених.
Приїхали ще один агент страховки, другий — перестраховки і т. д.
Голова колгоспу «Зоря» зустрів усіх гостинно, ласкаво й привітно:
— Дуже прошу, товариші! Розташовуйтесь!
Тьотя Уля будинком для приїжджих завідувала і обіди їм варила. Борщ такий, що навіть уповноважені з хронічним колітом казали: «Дивись! Дома я самий легенький суп їм, — і пече, а тут три миски борщу, не поспішаючи, викушаєш, — і нічого. Перші дві години трохи важко дихати, а не пече зовсім».
Почали уповноважені в колгоспі жити та поживати.
А колгосп «Зоря», — ми це підкреслюємо, — був колгосп хороший, справний, всі роботи виконував вчасно, мав досвідченого агронома, свого зоотехніка — комсомолку, колгоспом виховану і вивчену. Народ у колгоспі був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими, — радянський, одне слово, народ…
Прийшов уповноважений до жниварки.
— Ну, як тут у вас? — питає.
Оксанка, в’язальниця, йому:
— Увечері, товаришу, розповімо все. Тепер кожна хвилина дорога, б’ємо рекорд в’язання снопів.
Почалася молотьба. І на молотьбі уповноваженому кажуть:
— У нас погодинний графік! Усе розраховано. Не заважайте, дорогий товаришу!
Інші всі уповноважені ходять, а їм:
— Яйця — виконано! Молоко — виконано! М’ясо — здаємо в рахунок плану наступного року.
Жилося уповноваженим продуктивно.
Вранці повстають, підуть до ставка, скупаються, прийдуть, поснідають, полежать у садку, потім походять, потім знову полежать у садку, перед обідом підуть скупаються, пообідають, після обіду полежать у садку, потім пройдуться, знову полежать, потім пополуднують. Як сонце спадати почне, підуть у поле пройдуться, перед вечерею скупаються, потім повечеряють, після вечері посилають у район телефонограми:
— Заготовлено 102 проценти, але ми на досягнутому не зупиняємося…
Увечері перед сном збираються в садку, під дубом, сидять, одпочивають, потім лягають спати.
Уповноважений «Райраків» знав напам’ять «Графа Монте-Крісто». Вечорів з двадцять пішло на «Монте-Крісто» — уповноважений розповідав, а всі слухали.
Уповноважений «Райвовни» сказав, що він знає напам’ять «Анну Кареніну», але коли «Монте-Крісто» скінчили і взялися за «Анну Кареніну», виявилося, що «Райвовна» її не тільки не знає, а плутає з «Нарисами бурси» Помяловського.
Засумували уповноважені.
Якось одного дня ввечері, після трудів праведних, сиділи уповноважені під дубом. Сиділи, сумували. Мовчали.
І от уповноважений «Райгудзик», глибоко зітхнувши, потихеньку почав:
Зоре моя, вечірняя,Зійди над горою… Підхопив «Райриба», за ним ще хтось, а потім вступили всі.
Виявилося, що всі уповноважені мають чудові голоси — баси, тенори й баритони.
Вони так проспівали «Зоре моя, вечірняя», що тьотя Уля, мивши посуд, впустила миску, а ланкова Галинка вскочила до клубу та:
— Дівчатонька! Голубоньки! До нас Григорій Гурович Верьовка приїхав! З чоловічим хором!
Виявилося, що то не чоловічий хор із народного хору, а уповноважені так співають.
Почин — дорожчий за гроші…
Щодня співали уповноважені. «Райгудзик», виявилося, був колись диригентом у клубі.
І що ви гадаєте?
Восени на обласній олімпіаді художньої самодіяльності першу премію дістав «Хор районних уповноважених у колгоспі «Зоря».
* * * Мудрий колгоспник, прослухавши все це, лукаво заявив:
— А що ви гадаєте? Виходить, що й уповноважені в колгоспі, де все виконується вчасно й сумлінно, можуть дати неабияку користь!
Мудрий колгоспник говорив, а в його чудесних глибоких очах ніби якісь такі веселі чортенята стрибали.
Проліски
1 Ольга Іванівна Пролісок лежала на канапі й читала газету.
Олег Петрович Пролісок сидів біля столу й лагодив спінінга.
Проліски — Ольга Іванівна та Олег Петрович — були жінка й чоловік, хороше таке радянське подружжя.
Жили Проліски між собою дружньо, одне одного любили, сварилися, — ні, не сварилися, а сперечалися коли-не-коли, та й то тільки тоді, коли до цього була якась дуже важлива, та до того ще й принципова, причина.
Були вони молоді, повні сили та енергії, працювали радісно та творчо, — і життьова перед ними дорога слалася широка та ясна.
Звали вони одне одного Олею — Ольга Іванівна говорила про свого чоловіка: «Мій Оля», а Олег Петрович про дружину так само говорив: «Моя Оля».
Друзі їхні про них запитували, усміхаючись:
— Як там наші Олі, не чули?
І було в їхній кватирі далеко більше радості, ніж смутку, і значно більше веселих пісень, ніж зітхань.
Ольга Іванівна, продивившись газету, якось так аж ніби з серцем одкинула її набік:
— Ет! Цікаво мені дуже! Подумаєш!
— Що таке, Олю? Що ти там такого вичитала? — запитав Олег Петрович.
— І що наші газети собі думають? — сердито кинула Ольга Іванівна.
— А що, по-твоєму, вони повинні думати? — усміхнувся Олег Петрович.
— Почитай сам! Склад фінляндського уряду надрукували, для його місце знайшлося, а складу Київської футбольної команди ще й досі нема! А вже квітень! Інтересно мені дуже, чи в них там за прем’єра Кекконен, чи Крекконен і чи два в них міністри внутрішніх справ, чи двадцять два. А хто капітан футбольної команди, я й досі не знаю! А хто за воротаря, чи Зубрицький, чи хтось інший, — я й досі не знаю! І чому я повинна мучитись та ворожити, чи перевели Юста до основного складу, чи залишили в дублі? Чи залишився Пономарьов у складі команди, чи не залишився? А вони мені про Кекконена.
Олег Петрович весело засміявся:
— Олю, голубочко! Та не всі ж радянські громадяни футбольні болільники! Може ж, єсть і такі, хто й міжнародною політикою цікавиться?
— Нема таких! — аж підскочила Ольга Іванівна.
— Олю! Що ти?! — і собі аж підскочив Олег Петрович. — Це вже ти занадто!
— Ні, — схаменулась Ольга Іванівна. — Я хотіла сказати, що «кожному овощу — свій час»; взимку, розуміється, можна й про Фінляндію прочитати, а коли за якихось кілька днів початок футболу, газети повинні вчасно інформувати читачів про найпекучіші справи нашого внутрішнього життя, щоб народ не нервувався, та й взагалі міжнародні події могли б почекати до кінця футбольного сезону.
— Ти, може, Олю, ще й таке скажеш, шоб і про весняну сівбу не писати, а тільки…
Ольга Іванівна перебила чоловіка:
— А що ти гадаєш?! Що таке весняна сівба? Агротехніку виконав, вчасно посіяв, — от і врожай! Все ясно! Ніяких тобі ні пасовок, ні комбінацій! І ніколи ніякого гола! А футбол не те! Не зважиш зарані всього, не передбачиш різних комбінацій і… гол! Не переведеш Юста…
— Та що тобі той Юст? Юст, Юст… Юст іще молодий! Уже коли переводити, так Комана…
— А чому саме Комана?
— А чому саме Юста?
— Тому саме Юста, що Юст — Юст! У Юста такі пасовки… І такий удар…
— Який удар у Юста?
— А такий удар у Юста, що він як д-д-дасть, так аж сам увесь блондин, і кучерявий…
— А-а-а…
— І взагалі ти, Олег (коли Оля гнівалася, вона свого Олю звала Олегом)… завжди проти мене в футболі, а який ти, скажи, футболіст… У футбол спінінгом не грають… Я сказала Юст, значить, Юст, і не дратуй мене…
— Олю, голубочко, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись, у тебе такий стан… Юст, так Юст! Тільки ж якби ж твій Юст краще по голу бив, а то…
— Хто, Юст не вміє по голу? Юст?!!
— Ну, не буду, не буду. Вміє, вміє! І по голу вміє, і пасовки вміє… Все вміє… Юст…
І запанували в кімнаті спокій і тиша знову.
Олег Петрович, лагодивши спінінга, мугикав:
Я дивлюсь тобі знову ув очі.Ти, наш човник, пливи, запливай. Ольга Іванівна лежала на канапі, мріяла… А помріявши, зітхнула:
— Аж до 15-го квітня ще чекати! Ой!
2 — Здоровенькі були, мої любі Олі! — весело вигукнув Іван Іванович Конвалія, друг Пролісків, товариш Олегів по інституту, заходячи до кімнати. — Що, спінінга лаштуєш?
— Та пора вже! Вже Дніпро од криги чистий!
— Пора, пора: вже на базарі щуку бачили! А ви, Олю, про що мрієте?
— Оля про футбол, як завжди! Не дочекається ніяк 15-го квітня, — кинув Олег Петрович.
— Та й ти ж, мабуть, уві сні стадіон ім. Хрущова бачиш! Ви ж обоє не болієте, а горите… Ну, ви кляті болільники, а такого болільника, як директор нашого заводу, їй-бо, я ще не бачив! Хворіє, буквально, хворіє! В день матчу ходе очманілий по заводу, і не підходь!
— А на заводі футбольна команда є? — підвелась Ольга Іванівна.
— Аякже, єсть! І хлопці єсть спритні, та нема ні стадіону, ні путнього майдану.
— Як же ж це так? — підскочила Ольга Іванівна. — Директор — такий болільник, а про свою, заводську команду не дбає! Та я б такого директора й на матчі не пускала!
— А от же бачите — єсть такі люди: чуже любимо, а свого не помічаємо… Буває… А хто то вам шибку розбив?
— Та то вчора хлоп’ята у дворі в футбола грали й торохнули!
— А ти, Олег, любиш футбол?
— Ніби не знаєш?
— Болієш?
— Болію!
— А ти депутат міської Ради?
— Депутат!
— Чого ж ти не подбаєш, щоб міськрада взялася побудувати майданчик для дитячого футболу, щоб юні футболісти били по воротах, а не по вікнах… І взагалі майданчики для дитячого спорту…
Ольга Іванівна засміялася:
— Ага, депутат!
Олег Петрович, махнувши спінінгом, заспівав:
Солов’ї, солов’ї,Не тривожте солдат! — А я, діти мої, — захоплено говорив Іван Петрович Конвалія, — воду люблю, Дніпро люблю, човна люблю, весла люблю! Сядеш, махнеш веслами і летиш голубими хвилями, крутими дніпровими берегами милуючись… Яка краса! Я й не проти футболу… Але якось аж сумно, що й досі не закінчили відбудови стадіону ім. Хрущова! Навіть душових кімнат, кажуть, для футболістів нема!
— Як нема? — скрикнула Ольга Іванівна.
— А так: нема! Бігають до будинку фізкультури під душ!..
— Ганьба! А куди дивиться міністр цивільного будівництва т. Козюля?
— На матчі дивиться! Він — болільник!
— Не пускать! Університет одбудували, метро будують, а стадіон не готовий!..
— Олю! Олю! То ж таки університет…
— А то таки стадіон! Можна трохи й не повчитися…
— Олю! Олю!
— Ольго Іванівно, — заливався Конвалія, — оце здорово! Спорт, виходить, над усе?!
Гаряча Ольга Іванівна захопилася:
— Над усе! Спорт над усе! Народ здоровий, сильний, красивий…
— Народ грамотний, освічений, культурний, — в тон їй підхопив Олег Петрович…
Конвалія перекричав їх:
— Я вас, мої любі Олі, помирю! Чудесно, що в нас єсть університети, прекрасно, що в нас єсть стадіони… Треба, щоб і університети, і стадіони, коли вони єсть, щоб вони були і обладновані, і устатковані як слід.
— А як їх нема?
— А як їх нема, треба будувати. Спорт набрав всенародної ваги, народ любить всі види спорту й захоплюється ним. Отже…
— Отже, — Олег Петрович серйозно подивився на Ольгу Іванівну. — Отже, Олю, не підскакуй ти так різко… Тобі не можна… Бережи майбутнього футболіста чи спінінгіста!
— Футболіста!
— Ну, гаразд, хай буде футболіст! Так от і не скакай, бережи! І взагалі я задумуюсь, як ти будеш це літо на матчі ходити?
— А що таке?
— Ну, все ж таки такий стан…
— От і ходитиму! Хай дивиться, хай тренірується! Сезон кінчиться, а маленький наш світ побачить… Кажуть, що малятко на того подібне, на кого мама останні місяці найбільше дивиться… От якби ти, Олю, крайнього лівого в команді грав! А то…
— А то що? — аж упав Конвалія. — На всю футбольну команду буде схожий? А ти, Олег Петрович, візьмись… Може, хоч у дубль візьмуть?
Олег Петрович посміхнувся:
— Доведеться, очевидно! На кандидата ж наук вивчився! Може ж, і на крайнього лівого як-небудь видерусь?!
Весело реготалися Проліски з Конвалією…
До початку футбольного сезону залишилося десять день! — промовила Ольга Іванівна.
