— Ходімо, — кажу, — пане отамане, подивимось, яка тепер Січ Запорозька та запорожці які такі тепер суть!
— Ходімо, ходімо, — охоче обізвався славнозвісний кошовий, закидаючи на вухо крутого вуса та підтикаючи під капелюха довгого оселедця. — Ходімо!
Пішли…
— Ну, показуй мені першу паланку, — промовив кошовий отаман. — Де вона і яка вона?
— Перша, — кажу, — паланка, пане отамане, тепер прозивається теплоелектроцентраль.
— Як? Як? — гостро поглянув на мене кошовий.
— Теплоелектроцентраль! ТЕЦ! — кажу.
— Тепло… центро… ні, не вимовлю! — махнув рукою отаман. — А що ж вона робить?
— Тисне, — кажу, — на тридцять дві атмосфери.
— Кого тисне?
— Тисне, пару дає! Парою тисне!
— І більше нічого, тільки тисне? Що ж, їй більше робити нема чого, чи як? А хто керує?
— Воєводін, — кажу, — та Рогачов!
— Курінні?
— Ні, інженери!
— Перемінить негайно! Коли вже вона, ота центораль, чи як там її, тисне, то хай знає, на кого тиснути треба. Хай на бусурмана тисне, за віру православну, за братчиків хай тисне! А то — тисне, а на кого тисне, чому тисне — не знати! Чорт батька зна що! Перемінить!
Похнюпився так кошовий отаман і сердито продмухав вуса.
— Ну, а ще де яка паланка?
— Друга паланка зветься тепер «домна № 3».
— Домаха?
— Не Домаха, а домна, пане отамане!
— Жінки на Січі? До чого Січ славну довели?! Ганьба! Та ще й № 3. Виходить, значить, що не одна тут жінка, а цілих три?!
— Чотири!
— Аж чотири? І всі Домахи? Хто допустив? Хто тут за кошового тепер?
— Димшиць. Керівник тресту тепер зветься…
— А намет його де?
— А там на території Металургбуду.
— Побачити б нового кошового треба.
— Ні, пане отамане, він дуже зараз заклопотаний. ТЕЦ та домну № 3 треба в роботу пускати. Сю ніч тільки сорок хвилин спав! Не варт турбувати!
— Не спав, кажеш? Комарі тнуть, мабуть? От оті гемонські комарі! Я як отаманував, так на чайці з кізяка вогнище розпалював — їх димом і одгонило. А то й задрімать не дадуть. Ти й новому кошовому присовітуй! Дуже мошва диму боїться!
— Та ні, не варт! От уже димить ТЕЦ, кучерявиться димом і домна № 3, на сушку вже її поставили!
— Домаху сушать? Змокріла, чи як? Прала, мабуть, гемонська баба сорочки та й забрьохкалась. Кажу, не пускайте бабів до Січі! Клопіт із ними! То горшки кочергами потовче, то забрьохкається, а потім суши її…
— Та ні, домна сорочок, пане отамане, не пере, сушать її не з того приводу, і ось-ось із неї вогняний струмінь чавуну попливе…
— Чавуну, кажеш? Чавун — річ потрібна: чи борщу зварити, чи галушок. Знаменита річ у поході: не б’ється, не лускає. Чавун для запорожця дуже потрібний. Хай роблять! А хто цією паланкою керує?
— Щербаков! Та й помічники у нього добрі козаки: Світлицький, Бутовецький, Сироватка, Лисько, Шевченко, Каленко…
— Осавули?
— Ні, начальники змін, майстри, бригадири.
— Дивись, скільки за тією Домахою ходять.
— Так, пане отамане, домна — річ серйозна. Треба багато знання, майстерності, уваги й уміння, щоб вона працювала як слід та добрий чавун давала.
— А вони вміють?
— Уміють, пане отамане, та ще й як уміють! А головне — люблять свою домну. Вони кажуть так: «Люблю свою домну більше, як свою жону».
— Іч, які, — кошовий отаман підкрутив вуса, кахикнув та й зітхнув.
Ходили ми з кошовим отаманом по відбудованій домні № 3, бачили рудний двір, підйомник, складне цехове господарство, електрообладнання, розливну машину… Все готове вже до пуску…
Біля одної машини кошовий зупинився.
— Що воно, — питає, — таке?
— Це, — кажу, — пушка Брозіуса!
— Стріляє?
— Стріляє, — кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати.
— А як?
— А це, — кажу, — пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не втікав чавун… Отака це пушка!
Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже:
— Дуже добра штука! Мені б отаку!
— А навіщо вона вам?
— Ковбаси начиняти! Ох, і здорово б начиняла! Та швидко!
Пішли ми далі.
— А де ж курені? — питає отаман.
— А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном.
— Мартин? Може, ще й з балабайкою! — усміхнувся отаман.
— Не Мартин, а мартен. Сталь, крицю тут виливатимуть… Зруйнували його німці. Багацько ще біля нього буде роботи і тов. Чуданові — керівникові «Стальконструкції», і тов. Недужкові — начальникові зварювальних і монтажних робіт.
— Курінні?
— Та ні, беріть вище! Спеціалісти-новатори! Гордість Запоріжбуду — лауреати Сталінської[3] премії…
— Не второпаю щось я всього цього! — кинув отаман. — Не ті люди! Де сині широкі штани? — я тебе питаю.
— Та незручно ж у широких тепер штанах! За конструкції чіплятимуться. Це ж вам не в степу на могилі…
— А оселедці?
— Оселедці в гастрономі продають.
— Та не про ті я оселедці! — скипів отаман. — Я про чуби!
— Поголили! Ну, як же ви з оселедцем будете електрозварювання робити! Згорить оселедець!
— Ох-хо-хо! А ще запорожці звуться. І без оселедців. Казна-що! — сердито махнув рукою кошовий. — А ще курені є?
— Є! Он далі: зветься «Слябінг».
— Слабий?
— Та ні, не «слабий». Стопудові «сляби» кататиме.
— Дивно якось! І не слабий, кажеш, а слябінгом зветься. Коли вже «слябінг» — до баби-шептухи треба, хай пошепче.
— Пошепчуть і без баби! Ось-ось рольгангами загуде!
— Та слова які: центро якесь тепло… Слябінг… Рольганги… Ні вимовити, ні зрозуміти! Піду, мабуть, я та ляжу…
— Ідіть, — кажу, — пане отамане, лягайте й лежіть спокійно. Без вас палатимуть тут домни й мартени, густимуть рольганги й прокатні стани гарячого й холодного прокату і тисячами тонн вискакуватиме тонкий високоякісний сталевий лист… А ви собі лежіть спокійно! Не ваша вже тепер це справа!
Запоріжбуд одбудовує «Запоріжсталь».
«Запоріжсталь» даватиме для Батьківщини тонкий сталевий лист…
Із того листа будуть робити автомобілі, трактори і т. ін.
Коротенько про технічний процес одержання тонкого сталевого листа. Це для того, хто не знає. І хто знає.
Так, значить:
Кривбас дає залізну руду. Донбас дає вугілля. Коксові печі дають кокс. Руда і кокс ідуть у доменну піч. Домна дає чавун. Чавун іде в мартенівські печі. Мартени дають сталь. Сталь іде на слябінги. Слябінг дає сляби… Сляби йдуть на листопрокатні стани. Прокатні стани дають тонкий сталевий лист.
Тонкий сталевий лист іде на атомобільні і тракторні заводи.
І коли ви будете захоплюватись автомобілем «Побєда» або новенькими тракторами, згадайте, скільки серця, скільки запалу, ентузіазму, праці, уміння, знання, сумління дали для «Побєди» славні запорожці. Обов’язково згадайте і потисніть хоч у думці їхні трудові руки.
Вечоріє…
На Запоріжбуді ніби трохи вщухає гамір… Тихшає…
Повітря свіже, пахуче: учора над Запоріжжям пройшов ливний дощ.
Весело зазеленіли дерева, лани, городи…
За столиком, біля кіоска, сидять чоловіка з десяток молодих робітників.
Раптом у одного з них вирвалася пісня:
Ой там Василь сіно косить,Ой там В-а-а-си-и-иль… Дивись: там і отам часом спалахує сліпуча електроіскра, поруч ТЕЦ тисне на тридцять дві атмосфери, і раптом «Ой там Василь сіно косить»…
Уміє наш чудесний радянський народ у труді й на відпочинку сполучати творчий і трудовий запал з піснею, з книжкою, з потягом до культури.
Такий він, народ наш прекрасний…
Там десь Василь сіно косить, а тут відбудовують велетенський завод…
На заводі співають про Василя, а на сіножаті про кращих бригадирів, які значно перевиконують свої норми робіт…
Хай лунають пісні на просторах нашої Батьківщини про таких людей!
Такі люди — достойні пісень!
II Жив та був колись на світі знаменитий професор-анатом, Володимир Петрович Воробйов.
Вічна йому пам’ять і вічна йому слава.
Якось у розмові я його запитав:
— От, — кажу, — дорогий мій професоре, Володимире Петровичу. Прожили ви життя своє знаменито. Ви — всесвітній вчений. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили вашу роботу: на грудях у вас красується орден Леніна. У вас — ціла своя школа. Ваші учні посідають кафедри в радянських вузах. У вас щасливе родинне життя. Чого б ви хотіли ще? Ну, скажіть!
Професор замислився.
Він довгенько думав, а потім і каже мені:
— Знаєте що?
— Ну, що?
— Я б хотів заспівати тенором. От вийти на сцену нашого оперного театру і заспівати «Уймитесь, волнения страсти». Тільки б я не так заспівав, як співають наші співаки. Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними. Дивіться, яка така душа ваша. Розіклав би перед ними їхню душу, як розіклав я перед усім світом вегетативну нервову систему. От чого мені хочеться!
Професор говорив цілком серйозно й пристрасно.
І якимось таким пронизливим блиском блищали в нього очі.
Я зараз уже не пригадую (стара стала — слаба стала), хто мені на Запоріжбуді говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан — знамениті наші радянські будівельники і металурги…
А може, всі вони говорили:
— Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу.
І таким пронизливим блиском блищали в них очі.
А я їм і кажу:
— А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте.
— А хто співатиме?
І я вщух.
Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…»
На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…
Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.
Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.
Співали хором, співали соло. Танцювали.
От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!
Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.
Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.
Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.
Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.
Ну, а що я міг їм сказати?
Я їм сказав таке:
— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…
Отакі:
«Люба наша Маріє Іванівно Литвиненко-Вольгемут! На лівому березі Дніпра відбудовується «Запоріжсталь». Будує його Запоріжбуд. Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У вас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та й заспівали: «Лугом іду, коня веду»… А вони вам підтягнуть. Їй-богу, підтягнуть».
