Друкувати

   А і отакого листа написали:

    «Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…»

  

   Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:

   — А я хочу, щоб басом.

   — Басом хочете?

   — Басом, тільки басом!

   — Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.

   — Просимо, — кричать усі, — просимо!

   А потім як заходилися усі, як заходилися:

   — Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!

   — Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.

   Понаписували всім.

   А потім підвівся один дуже серйозний чолов’яга та й каже:

   — А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?

   А другий додав:

   — А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?

   Ну, що я міг зробити?

   — Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.

   І зразу залунало:

  Карії очі, очі дівочі,Де ви навчились зводить людей… А з другого кутка тихесенько попливло:

  Через тії очіБандуристом став. Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.

   А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.

  1. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.

   А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.

  III Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…

   На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…

   Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.

   І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:

   «За ваше здоров’я! Будьмо!»

   Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.

   Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.

   Це — його фах, спеціальність…

   А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…

   Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

   Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…

   Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.

   Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.

   Це — коли він працював на Уралі.

   Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?

   Нічого подібного.

   Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:

   «Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?»

   — Ні, ні і ні! Треба використати.

   І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…

   А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.

   І мертве оживає…

   Потвора перетворюється на ажурне мереживо…

   А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.

   А може, та не може, а таки справді, ім’я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.

   Марко Іванович Недужко…

   Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.

   Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.

   Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.

   І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…

   Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…

   Який він собою?

   Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…

   Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.

   У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.

   А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…

   Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.

   І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере».

   Родина Макарових.

   Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.

   Забайкальці…

   На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.

   Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.

   Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…

   Які вони?

   Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.

   Річ у їхній ударній роботі.

   Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.

   А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.

   Ім’я її красується в Республіканській Книзі пошани…

   З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов’язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».

   Така вже в неї і в її чудесній сім’ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.

   Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!

   Іван Олександрович Румянцев.

   Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.

   Чому уславлений?

   Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?

   Та нічого подібного!

   Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.

   Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…

   А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.

   За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…

   Це — закономірно…

   Завжди ученики випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…

   А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато!

   На самому тільки Запоріжбуді п’ятнадцять квадратних кілометрів.

   Люди!

   Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.

   А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони.

   Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров’я!

   Будьмо!

    Фейлетоністи

   Іванківські хлопці й дівчата зустріли оце мене на вулиці та й кажуть:

   — Ой товаришу! Ну, й фейлетон у нас увечері сьогодні буде!

   Так і кажуть.

   — Який, — питаю, — фейлетон?

   — Е, не скажемо! От як ізробимо, тоді скажемо! А то он ще візьмете та нам того фейлетона й спортите.

   Почухав я потилицю.

   «Ото, — думаю собі. — Ось-ось уже тридцять літ, як по фейлетонній часті працюю, а вони, молодята, отакої: «Спортите нам фейлетона!»

   — Ну, — кажу, — робіть свого, як ви кажете, фейлетона, та обов’язково взавтра мені розкажіть, який він у вас вийде!

   — Розкажемо!

   Було це в суботу, під неділю.

   У неділю ранесенько прибігають молодятка.

   І показують величезного замка.

   Замок заіржавлений, ключ до нього погнутий.

   — Що таке? — питаю.

   — Не вийшов фейлетон у нас! — регочуться.

   — Та якого фейлетона ви робити хотіли?

   — Клубного!

   — ??

   — Та ми, розумієте, хотіли вчора ввечері потихеньку, щоб завклубом не знав, одімкнути клуба, поприбирати там та й устругнути вечір самодіяльності!

   — Ну й що?

   — А воно не вийшло!

   — Чому не вийшло!

   — Та замок так заржавів і ключ теж, — що ми крутили-крутили, порпались-порпались, а воно — ні сюди ні туди! Оленка розсердилась та як смиконе: так оте, що отуди засувається, — тільки трісь! — і одломилося!

   — Так ото замок заіржавів?

   — Ага! Та як же ж йому не заіржавіти, коли він ось уже тижнів-тижнів…

   — Та де тижнів? — підхоплює Галя. — Місяців, а не тижнів…

   — Як не одмикається…

   — І який же фейлетон тепер, коли замка поламали? Тепер завклубом ще до відповідальності нас притягне…

   — «Фейлетон із взламом!» — посміхнувся я… А може б, — кажу, — краще було, якби ви попрохали завклубом, щоб він все ж таки коли-не-коли одмикав клуба… Ну, як не для вас, то хоч для замка! Щоб замок так не іржавів!

   — Е! Якби ж то?

   — А для чого ж тоді у вас клуб?! Клуб для того й існує, щоб провадити культосвітню роботу серед мас!

   Оленка засокотала:

   — А ми вирішили навпаки! Коли завклубові «нема часу» провадити роботу серед мас, то давайте, кажемо, ми, маси, будемо провадити культмасову роботу серед завклубу! От і вийшов би фейлетон! А через цей проклятущий заіржавлений замок ні фейлетона не вийшло, ні роботи мас серед завклубу не вийшло!

   — Та то нічого, — підхопила Галя. — Ми все-таки зробимо фейлетона нашому завклубові. Управимося з жнивами, та колись уночі зберемося, та геть-чисто весь бур’ян біля клубу виполемо, та землю перекопаємо, та восени там садочок посадимо… Це в одну ніч! Як побачить це все завклубом, — отетеріє. А ми стоятимемо та сміятимемось! От буде фейлетон! А колись ще одної ночі привеземо очерету та вкриємо наш клуб, щоб він не соромив себе й нас отими в покрівлі дірками, та полагодимо ґанок, та вимастимо, та побілимо його! Щоб скидався-таки він на клуб, на культурно-освітню установу, а не на обідрану корчму… От вам буде другий фейлетон…

   — А ми з Петром, — пробасив Володя, — заборчиком увесь клубний двір обнесемо!

   — А я той заборчик пофарбую! — підхопив Микола.

   — Та ми нашому завклубові таких фейлетонів наробимо, що аж-аж-аж!

   Я слухав молодят та й подумав:

   — Під такими «фейлетонами» підписалися б фейлетоністи всього Радянського Союзу.

    Птахівництво

   — Степане Івановичу! — гукнув до голови колгоспу бухгалтер. — Вас до телефону! З району!

   — А що там таке? — запитав голова.

   — Та щось про інкубатори питають, про яйця.

   — Про які такі інкубатори?

   — Та що ви, не знаєте, що таке інкубатор? Оте, що курчат лупить. Механізована квочка.

   — А-а. Це оце, що ніби ящик… Так що ж вони хотять?

   — Питають, скільки вже яєць здали на інкубацію та скільки ще повинні зібрати.

   — Та кури ж на довгоносикові! Коли ж їм нестися?

   — Ну, йдіть самі говоріть! Чекають же!

   — А ти поклич мені Мотрю! Завптахофермою!

   Узяв голова телефона:

   — Слухаю! Голова правління! Га?! Нічого не чуть! Інкубатор?! Не чуть нічого! Не чую! Та розриви якісь у повітрі. Тріщить бісова сила, а нічого не розберу! Подзвоніть, будь ласка, вдруге, бо щось, мабуть, лінії переплутались!

   Повісив голова трубку та до бухгалтера:

   — Де Мотря? Давай швидше Мотрю!

   — Та ось уже біжить.

   Прибігла завптахофермою:

   — Кликали?

   — Скільки яєць здала для інкубатора?.. Скільки зібрала?..

   — Здала?! Зібрала?! — знизала плечима Мотря. — Учора яєчня, позавчора яєчня. Позапозавчора тричі яєчня.

   — Я тебе не про яєчню питаю, а про яйця для інкубатора. Яєць, питаю, скільки?

   — А що я вам — яєчню для інкубатора даватиму?! Поменше б гостей пригощали, тоді б і яйця були!

   — Не твоє діло, кого я пригощаю! А ти мені план на яйця виконуй! Он з району запитують!

   Телефонний дзвінок.

   — Слухаю! Я. Голова! Скільки яєць зібрали для інкубатора? Та кури ж у мене на довгоносикові. Ага… Коли ж їм нестись?.. Не можу ж я на їх таку нагрузку: і довгоносик, і яйця! Не витримають. У «Перемозі», кажете, і довгоносика нищать, і несуться… І план, кажете, виконали? Так, може ж, у «Перемозі» інша порода! У нас яка порода? Симентальський легтартрок. А півень беркширський плімутхін. Ми схрещуємо! Нової породи добиваємось! Думаємо на штучне запліднення перейти! О! Слава богу — роз’єднали, — кинув голова трубку.

   Та до Мотрі:

   — Ти мені про яєчню не тороч. А щоб мені яйця були. Сама несись. Бо, їй же богу, тебе в інкубатор засуну! Я тобі покажу яєчню!

   Аж тут півень під вікном у голови:

   — Ку-ку-рі-ку-у-у!

   — Накишкай ти на нього, здох би він йому! Тут і без нього жарко, а він ще й дражниться.

    Діди наші та баби наші

   Євменові Петровичу — 76 літ, але він Підліток.

   Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено.

   Чи малі вони були, чи дідами робилися — все були Підлітки.

   Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було.

   — Який же, мовляв, він підліток, коли йому 76 років?!

   Так от: Євмен Петрович Підліток, 76 років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі.

   До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі:

   — Це нам, а оце — «тим»! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи…

   Як повернулися наші, — майстрував нові хати, лагодив понівечені.

   Та все мовчки, все мовчки…

   — І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха.

   — Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш!

   Настали жнива, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабки й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса.

   Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки.

   Голова правління вздрів діда Євмена:

   — А ви ж куди, діду Євмене?

   — Хіба не бачиш: у підкидного грати!

   Поінструктував голова, як косити, що й до чого…

   Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир:

   — Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать та вчіть, як гострити, мантачити…

   — Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу!

   І вийшло так: хоч як намагалися косарі «підрізати п’ятку» дідові, — не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду.

   Сідають було перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде.

   Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на 142 проценти й опинився на першому місці.

  * * * Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони…

   На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича.

   Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула:

   — Євмен?! Живий?!

   — Ні, мертвий!

   — Скільки ж літ, скільки зим!

   — А ти ж як, Одарко, жива й досі?!

   — А що мені зробиться!

   Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівоцьких років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, і не раз було викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки «очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить». Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постаришся.

Рейтинг