— Тримісячне порося, як про це говорить наука — зоотехніка, відрізняється від місячного поросяти тим, що з тримісячного поросяти значно більше наїдку! Будьмо!
Підвівся хазяїн:
— Ні, товариші! Прошу вас поки що не будькати! Прошу вас, дорогі гості, вгадати, якої породи єсть дане порося? Хто вгадає, тому буде видано найсмачніший шматок даного поросяти — хвіст.
— А я знаю, а я знаю! — підхопилася симпатична блондинка. — Це поросяточко не інакше як системи леггорн.
— Так леггорни ж кури, а не поросята! — поверг в униніє симпатичну блондинку знавець на свинарстві.
— Дивись! Хіба кури? — почервоніла симпатична блондинка. — А я все життя — й до заміжу, і після заміжу — гадала, що леггорни — поросята!
Бухгалтер, дуже серйозна людина, завважив:
— Порося це — решетилівської породи!
— Нема решетилівських поросят, — промовив хазяїн. — Ви, товаришу, переплутали поросята із смушками! Є решетилівські смушки, а не поросята.
— От бачиш, Ваню, — накинулася на бухгалтера бухгалтерша. — Не знаєш, не лізь! А ще ж і шапку носиш з решетилівського смушка! Це порося або першерон, або брабансон! От!
— Ой боже мій! Змішали, Акилино Гурівно, поросята з жеребцями! Ай-ай-ай-ай!
Дехто з гостей згадував і про симентальську породу свиней, і про кохінхінську, і про плімутроків.
— Ні, дорогі гості, — підвівся знову хазяїн, — бачу, що не вгадаєте! Ніколи не вгадаєте! Доведеться мені їсти самому найсмачніший шматок даної поросятини. Це, дорогі гості, порося породи…
— Якої? — підстрибнула симпатична блондинка.
Хазяїн витримав відповідну паузу й урочисто промовив:
— Вибракуваної! Вибракуваної породи це порося! От якої!
— Нова порода? — зацікавились гості.
— Порівнюючи не стара, — пояснив хазяїн, — але останніми часами розповсюджується. Дане порося, приміром, виплодилося в підсобному господарстві Маріупольського мішторгу, де директором був тов. Прилуцький. Спочатку воно, це порося, в числі 21 своїх соплеменників було, як і інші, йоркширської породи. А коли воно, разом з двадцятьма іншими соплеменниками дійшло тримісячного віку, воно було перепородуване відповідним актом з йоркширського на вибракуване… Може, ви мені, дорогі гості, не вірите? Так тоді повірте авторитетному листові до редакції газети «Радянська Україна» секретаря Маріупольського міськкому КП(б)У за № 152, де сказано, що справді в грудні 1947 року в підсобному господарстві було забито 21 порося на підставі вибраковочного акта!..
— А які характерні ознаки поросяти вибракуваної породи? — зацікавились гості.
— Вони, — пояснив хазяїн, — недовговічні, але, як ви самі маєте змогу переконатися, дуже смачні. Деякі з них живуть довше, доживають солідного віку і досягають солідної ваги, — це в тому випадку, коли вибракуване порося переходить у власність, приміром, заступника директора Маріупольського мішторгу Соколова.
— А чому так? — запитали гості.
— А тому, — пояснив хазяїн, — що таке порося годується на підсобному господарстві безплатно, отже, годується добре і має відповідний догляд. Може, ви мені, дорогі гості, не повірите, так повірте тому ж таки авторитетному листові секретаря Маріупольського міськкому, де сказано: «У підсобному господарстві відгодовується свиня заст. директора мішторгу т. Соколова, який за догляд і відгодівлю її не платить»…
— А які перспективи вибракуваної породи свиней? — запитали гості.
— Перспективи смачні! — відповів хазяїн. — Пригощайтеся і самі переконаєтесь.
Про кури, про індики, про директорів і т. ін…
Як свідчать стародавні перекази, одна популярна людина, що жила не до різдва Христового і не після різдва, а з’явилася вона якраз в час самого різдва, творила чудеса.
Чудеса ті були в галузі медицини (воскресення мертвих), річкового транспорту (ходіння по воді як по суходолу) і т. ін.
Сотворила та людина ніби одно чудо з галузі харчопрому: вона нагодувала п’ятьма хлібинами й п’ятьма таранями п’ять тисяч чоловіка.
Підвечерюючи якось в одній їдальні, розговорилися ми з директором тої їдальні.
Директор увесь час доводив нам, що за останній час на його підприємстві не порції зменшилися, як скаржаться клієнти, а збільшилися у клієнтів апетити.
— Не можу я, — гаряче говорив директор, — слідкувати за апетитами своєї клієнтури! За порціями дивитись це справа моя, і я запевняю вас, що порції у мене в нормі, такі, як і належить їм бути, а за апетитами хай слідкують ті, кому це належить…
Ми доводили директорові, що збільшення апетитів у клієнтів його їдальні і взагалі у всіх «клієнтів» явище цілком закономірне. Життя по війні налагодилося, народ покріпшав, побадьорішав, повеселішав, отже, зрозуміло, що йому хочеться попоїсти і більше, і смачніше.
— Ну, знаєте, — гарячішав директор, — так можна дійти до того, що ніякими порціями я своїх клієнтів не задовольню!
— Задовольните! — наполягали ми. — Мусите задовольнити! Треба тільки стежити, щоб яловичина потрапляла в каструлю, а не поза нею, а свинячі одбивні одбивалися на столі, а не в клієнтури…
У цій розмові жартома ми розповіли деректорові байку про оте чудо з п’ятьма хлібинами й п’ятьма таранями.
Директор аж підскочив:
— Адресу!
— Яку адресу?
— Тої людини!
— Померла, — посміхнулися ми, — та людина, так що доведеться вам годувати людей самому і годувати не чудесами, а добрими стравами!
— Ай, яка шкода! — засмутився директор. — Така неоціненна для нашої справи людина! Три ставки б дав! П’ять ставок би дав! Їй-бо б, дав!
І кріпко директор замислився.
Думав-думав директор, та й каже дівчинці-офіціантці:
— А покличте-но мені старшого повара!
Підійшов старший повар, літня вже людина, солідна, хороший, видимо, спеціаліст у кулінарії…
— Знайомтесь, — познайомив нас директор. — Старший наш повар, Гарасим Петрович Бефстроганенко! Сорок років виробничого стажу! Прекрасний фахівець!
Гарасим Петрович скромно присів біля столу.
— Що прикажете, товаришу директоре? — запитав старший повар.
— Чули ви, Гарасиме Петровичу, байку про те, як одна людина п’ятьма хлібинами нагодувала п’ять тисяч чоловіка?
— Та чув колись, ще в дитинстві, що ніби було колись таке чудо. От не пам’ятаю тільки, чи понаїдались ті люди, чи не понаїдались?
— Кажуть, ніби понаїдались, бо ще й залишилось кілька коробок хліба й риби!
— Байка, розуміється, — закурюючи, сказав старший повар, — однак таке чудо буває і на моїй роботі.
І старший повар сумно якось зітхнув.
— Чого ви так сумно зітхаєте, Гарасиме Петровичу? — поцікавилися ми.
— Та так… — нехотя одказав Гарасим Петрович.
— Скажіть, будьте такі добрі, — звернулися ми до старшого повара, — коли це, звичайно, не секрет вашого виробництва, як ви ото так ділите, приміром, хоча б смажену курку, щоб усі порції були більш-менш однакові і смаком, і калорійністю і т. д.? Щоб клієнт був задоволений!
— Складна математика! — посміхнувся Гарасим Петрович.
— А все ж таки? Дома, наприклад, коли трапляється ділити курку, то не буває без непорозумінь… У курки, на жаль, тільки дві лапки, а за столом сидить чотири чоловіка, і кожному хочеться лапку… Ну, й буває так, що мати, краячи курку, одному дає лапку, другому дає лапку, третьому, дуже вже вимогливо-верескливому, дає ложкою по лобові. Так то ж мати! А вам же луснуть неспокійного клієнта ополоником по кепці не дуже рекомендується… Як ви виходите із становища? Розкажіть, будь ласка!
Гарасим Петрович глянув на директора і почав:
— Ну от… Привозять нам із бази, приміром, двадцять штук курей. З кожної курки я маю зробити певне число порцій, бо меню на сьогодні, скажімо, смажена курка з гарніром. Так… Видають мені, значить, з кладової п’ятнадцятеро курей, я їх смажу…
— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Ви сказали, що з бази вам привезли двадцятеро курей, а смажите ви чомусь п’ятнадцятеро…
Директор їдальні засовався на стільці.
— Обмовились, Гарасиме Петровичу! — підказав директор. — Двадцятеро привезли з бази, двадцятеро ви й смажите…
— Буває й так! — погодився Гарасим Петрович. — Смажу, значить, я двадцять штук курей, потім беру, значить, п’ятнадцять штук курей і ділю їх на рівні порції…
— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Знов у вас помилка: засмажили, кажете, двадцять штук курей, а ділите на порції п’ятнадцять… Обмовились…
— Ділю я, значить, — вів своєї старший повар, — п’ятнадцять штук, бо в даному разі забажалося не сирих, а смажених…
Директор їдальні ще прудкіше засовався на стільці.
Гарасим Петрович не звернув уваги на совання директора й розказував далі…
— Або візьміть, ви свинячі одбивні котлети… Привозять мені з бази двісті, приміром, котлет… Я беру сто вісімдесят і смажу…
— Знову обмовились…
Але старший повар не звертав уваги на репліки і говорив, говорив, говорив…
— Привозять із бази картоплі, приміром, сто кілограмів. Я беру сімдесят п’ять кілограмів, чищу й варю чи смажу…
Тоді вже ми не витримали:
— Що за така математика?! — крикнули ми.
— А така, як і в тому чуді-юді, — підніс і собі голос Гарасим Петрович. — П’ятнадцятьма курми годуємо стільки клієнтів, що їх треба годувати двадцятьма… Та й котлетами… Та й картоплею… А бувало й так, що в меню індичка, а на тарілці — курка… Ну, це, правду казавши, ще за аж ген того директора…
— Ну й що ж? — запитали ми.
— Нічого. Був директором Сава Кузьмич, а став Кузьма Савич!
— А де ж Кузьма Савич?
— Там, де й Сава Кузьмич!
— Текучість у директорах?
— Текучість в індиках завжди викликає текучість у директорах! Закон! І от що характерно: індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд… Чи то вже так нашій їдальні не везе, чи на такому вона місці стоїть, я й сам не знаю, — знизав плечима Гарасим Петрович. — По других їдальнях і серед курей та індиків, і серед директорів ніякого руху, — мертвий штиль, а в нас цього мутного потоку «буряно і много».
— То, може, у вас, Гарасиме Петровичу, індики такі «рєзві» та рухливі?
— Може, може… Тільки ж остогидло вже мені «чудеса» проробляти на манір п’ятьох хлібин з п’ятьма таранями. Пора припинити! — рішуче промовив Гарасим Петрович.
— Припинять! — сказали й ми не менш рішуче…
Дер Галушка
I Двоюрідний брат у нас єсть.
Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.
Дуже вчений брат, бо його батько, — наш уже ніби дядько, — віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.
Бабуся наша все було нам говорили:
— На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!
Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, — і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!
А бабуся до неї:
— Чого ти? Страмнюча?!
А вона:
— Як у пана!
З діда-прадіда звалися ми Сала́ми, — Сало й було наше прізвище.
І цілий наш куток у селі прозивався: «Сали́».
Як ото, було, хто запитає:
— А де Оверко Сидорович проживає?
Зразу ж усякий і скаже:
— Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Сала́х! Там усі Сали́ здавна-давен жили.
Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.
Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.
Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.
Писав у тому листі син, — двоюрідний, значить, наш брат, — щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає.
Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…
Батько наш сказали:
— Дурниці! Затой… Зарозумівся!
А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:
— Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»!
Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:
— Твоїм по гімназіях — зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!..
Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…
Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.
Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:
— Ну, чого ти, Пилипе, хай бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?!
Дядько схопились, за шапку та з хати.
Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли».
Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли».
Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа.
Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.
Стануть, було, серед хати та й проказують:
Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?.. А ми зразу всі й підхоплюємо:
Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як малу дитину?.. А вони:
— Тс-с-с-с! Хто це написав?
— Шевченко! Тарас Григорович!
Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:
— Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?
Ми аж очі, було, повитріщаємо:
— Паперу не знав?!
— Не знав! І не він цього вірша написав!
— А хто?
— Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!
Аж руками, було, брат по столу бахнуть.
Ми аж поприсідаємо.
А двоюрідний брат нам і розповідають:
— От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з’ясував, але я це обов’язково з’ясую, — для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», — усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово «о’кей». Ех, ви! Неоковирні!..
II Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…
На отого, що рецензії пишуть, — на п’єси всілякі, на вистави…
Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…
От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.
Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, — писали, — непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…
Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, — живуть добре і т. ін.
Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.
Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», — хоч із двома «ли», — на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!
Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».
Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:
— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!
Батько махнули рукою:
— Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!
III От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…
Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…
Ми всі до нього:
— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!
— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…
— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п’єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?
— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…
Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…
— І «Запорожець за Дунаєм» іде?
— І «Запорожець», — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!
Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату…
Принишкли всі…
Помовчавши, батько суворо якось так запитав:
— А нові п’єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?
Кіндя презирливо махнув рукою:
— Хіба то п’єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…
Батько різко рвонулися з лави.
А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.
— Чого ви, мамо? — тріпонувся батько.
А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:
— Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…
Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…
Фіз-культ-ура!
I У кожної людини єсть приятелі…
Єсть вони і в мене, і у вас.
Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників.
Не помічали?
А ви придивіться.
Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — нене моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр…
Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно.
Ні, самі ваші приятелі, — літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили.
Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні.
Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що сам-один я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором.
— Раз-два-три. Раз-два-три.
Раніше, щоправда, посемейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило:
— І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай!
А тепер уже мовчить: звикло.
Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує:
— Раз-два-три. Раз-два-три.
А мене не бачить: захопилася.
— Драстуйте, — кажу.
А вона: «Ой!» — і за шафу…
— Нема, — питаю, — Івана Петровича?
Мовчить…
— Драстуйте, — я ще раз, — Івана Петровича нема?
— У командировці, — відповідає з-за шафи бабуся. — А я богу молилася.
— Перебив я вам. Ну, — кажу, — дострибуйте молитву, а то інструктор по фізмолитві вже закінчує. Я теж щоранку так, як і ви, фізмолюся. Р-руку, товаришу.
І мені якось аж легше зробилося.
«Ну, коли кумова мама, — думаю собі, — ранками фізкультурить, то мені й «бог приказав».
І посемейство тепер уже, дивись, коли-не-коли і собі пострибує перед репродуктором.
А он у Луки Хомича, — так там навіть мало до трагедії не дійшло.
Дід у нього пішов якось подивитись на наших силачів: гирьовиків, штангістів і т. ін.
А сам дід (йому тепер вісімдесят п’ять) колись на селі найздоровішим парубком був. Чи, бува, на кулачках, чи там підлізти під бугая й підняти його на собі, — то було дідові раз плюнуть: бугай, було, стогне та реве, а дід тільки підсміюється. Здорово сильний був колись дід.
От і пішов, значить, дід подивитися на наших майстрів спорту — силачів.
Подивився дід, як вони там двопудові гирі, ніби м’ячі, піднімають, як вони штангу штовхають, і аж затремтів. Забрало діда.
Прийшов додому, пообідав та й каже:
— Щоб я, — каже, — Куценка не перетой?
І швиденько кудись пішов.
На «Куди ви, діду?» — тільки рукою махнув. Коли ось так за годину хтось сильно стукає в двері…
Одчинили і… отетеріли.
Ведуть діда під руки, дід блідий і головою мотає.
Всі до нього:
— Дідусю! Що з вами?
А він якось так гірко посміхнувся і махнув рукою:
— Не той, — зітхнув, — не взяло… Важка… Рейка…
Що ж виявилось?
Дід ото по обіді пішов, а на вулиці рейки лежали, трамвайні… Дід походив, подивився і… рвонув рейку… Щоб як Куценко…
Привели діда, поклали… Заспокоївся, перестав стогнати…
— Ну, як вам, дідусю, полегшало? — питають…
Дід подивився на всіх, посміхнувся:
— Бугая ж колись носив, — промовив. — А то якась рейка… штанга…
І сльоза йому покотилась по щоці і з лівого вуса капнула.
Не за своє діло дід, виходить, узявся.
До чого це ми все говоримо?
Запальна штука — спорт.
Вона захоплює і малого, і старого, і немічного.
І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь, цілком зрозуміло, що в кожній сім’ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст, чи воротар, чи крайній правий, чи крайній лівий.
Спортові надано громадсько-державних організаційних форм, спорт розвивається на наукових підставах, — і цілком зрозуміло, що на нашій Радянській Батьківщині спорт тепер — всенародне явище.
Колишні кулачки одійшли в минуле.
Бугаї стоять по державних і колгоспних коровниках і стоять зовсім не для того, щоб підлазили під них і на своїх плечах піднімали їх наші силачі… Хоч би всі силачі були такі, як чудесний дід Луки Хомича.
II Футбол…
Та бачили ж ви, — не могли не бачити! — і по містах, і по селах на кожному більш-менш вільному майданчику метушаться хлоп’ята, — гонять м’яча.
Як тільки повискакували із школи, зразу ж із сумочок, портфелів і картузів будуються «ворота» і моментально починається перший «тайм».
Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику?
Хлопчакам по 8-9-10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м’яча!..
М’ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м’яча?
А ви подивіться он на того «воротаря»!
Він не з кісток та м’яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м’яча яструбом, він «приймає» м’яча скажено, люто!
Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики від штанів поодскакували в перші дві хвилини першого «тайму». Він закрутив штанчата цуркою, цурка вискакує, а тут якраз прорвався лівий напівсередній і вже б’є по воротах снайперським… Жах! Що йому робити? Він кидає штанчата, тигровим «броском» кидається й «бере» снайперського.
Не забив гола лівий напівсередній, хоч воротар і брав м’яча напів у штанчатах, а напів так.
А все-таки взяв!
Та чому ви гадаєте, що з нього не буде Зубрицького, Хомича чи Никанорова, а може, ще й кращого, ніж Зубрицький, Хомич та Никаноров, і що він колись пропустить у свої ворота хоч один м’яч від лондонського «Арсеналу»?
А ви прислухайтесь до тих хлоп’ят.
Тут вам і «офсайт», і «корнер», і «пенальті», і «аут», і все, все…
Тут і свисток судді, і одчайдушні вигуки:
— З поля! Геть з поля! З по-о-о-о-ля!
Футбол проник у гущу народну, у всеньку її товщу, без нього вже життя нема!
Не кулачки, а футбол.
І це — чудесно!
Єсть куди вилитися силі народній, і сила та від фізкультурних вправ і змагань міцніє, розвивається, роблячи наше юнацтво, а значить, і весь наш народ спритним, здоровим, метким, кріпким…
Хай живе фізкультура! Хай живе футбол!
Ну, а вже кому доля не судила забивати гола самому, чи стрибати, чи бігати, чи підкидати гирі, плавати, боротись, — тому залишається ще один «вид спорту», доступний кожному, — це «уболівання», «болільництво», бути «болільником».
Хоч і кожному доступний цей «вид спорту» — болільництво, не думайте, що він легкий, ні…
Він, щоправда, не тяжкий, але він, — ну як би вам сказати? — він мучительний…
Коли, приміром, футболіст теряє за час матчу (так принаймні кажуть) кілограм і більше у вазі, то болільник-ентузіаст теряє мінімум дев’ятсот грамів.
Були випадки, коли футболісти після матчу йшли собі додому, весело підстрибуючи. А болільника вели додому попідруки, а то й несли.
Але таких випадків зареєстровано одиниці.
III Сьогодні футбольний матч.
Господи, як завжди ждуть його і фізкультурники, і болільники.
Ну, ходімте з вами на матч!
Але ходімте зарані, бо запізнимось трохи, — не проліземо на місце і тоді… та тоді… аж подумати страшно.
До стадіону ще зо два квартали, але ви йдете вже у густому натовпі весело настроєного люду…
Скрізь жарти, дотепи, викрики:
— Наша візьме!
— Ой, боюсь, чи візьме? Сильний противник!
— Та й наші не слабі! Молодих підбавили! Сильна і у нас тепер команда!
Аж ось підбігає до вас хлоп’ятко, дивиться на вас благальними очима:
— Дядю, проведіть!
— А як же я проведу? В мене ж один квиток!
— Проведіть! Скажете, що син! Може, пропустять?! Проведіть!
І дивиться на вас хлоп’ятко такими молитовними і воднораз лукавими оченятами, що ви не в силі йому одмовити.
Ну, як же ж ви можете його не взяти, коли він, може, — «центр нападу» якого-небудь майданчика на розі вул. Леніна й Чкалова, витолоченого й випрасуваного коліньми, черевом, лобом, спиною його власного дитячого пругкого тільця?
— Ну, йди!
Тоді підбігають до вас іще п’ять-сім-десять маленьких «крайніх правих», «крайніх лівих», «воротарів» і т. ін.
— І нас візьміть! Дядю, проведіть!
— Та хлопчики ви мої любі, та не пустять же!
— А може?! Візьміть!
Ви підходите до контролю з 10-12-а вашими «синами».
Ви говорите контролерові, що це всі ваші сини, що ваша дружина мати-героїня, що обов’язково хай пройдуть і т. д., і т. ін.
Контроль регочеться і цілком слушно зауважує:
— Що ваша дружина — мати-героїня, може, й так! А те, що вона в один рік народила дванадцятеро синів-соколів, щось, мабуть, не так! Не можна!
— Ну, хоч одного!
Один таки милостиво пропускається, і не встигли ви ввійти до стадіону, як уже ваш «син» блискавкою прянув через голови сидячого люду, забувши про «батька», але не забувши показати переможно язика всім тим, кому не пощастило пройти за «синів»…
Ще раз нагадуємо: приходьте на матч заздалегідь, не запізнюйтесь, інакше будете чути не дуже приємні для вас вигуки, коли продиратиметесь до свого місця:
