— Та й куди ж оце, Євмене, ти зібрався?
— Та так… у праходку!
— Пройтись, значить, на старості закортіло?
— Еге ж: у петрівку — мерзлого. А ти куди?
— Та теж так: у праєздку!
— Та то так! Проїхатись — воно веселіш, ніж пір’я на печі дерти!
— І я ж про те! Пожнивували?
— Еге ж! А ви?
— І ми! Зерно стеріг?
— Атож. На горобців кишкав… Курчата пасла?
— Квочки водою обхлюпувала, щоб не квоктали…
— І то діло…
На вокзалі в області дід Євмен і баба Одарка загубили одне одного в натовпі..
Урочисті збори. Зала заллята світлом. Гримить оркестр. Викликають обраних до президії і серед них:
— Підліток Євмен Петрович! 76 років! Виробив на жнивах 142 проценти! Косар!
Грім оплесків…
Простує Євмен Петрович до стола президії, і високо піднесена в нього голова.
— Гостра Одарка Пилипівна! 75 років! В’язальниця! 157 процентів виробітку.
В залі буря…
За столом президії Одарка Пилипівна сіла поруч Євмена Петровича.
— У праходку, кажеш?
— Ні, в праєздку!
— Ну, тоді я в праходку!
Помовчали…
— Горобці кишкав?
— Квочки водою обхлюпував!
— А я, значить, кишкала…
— Аж на п’ятнадцять процентів мене перехлюпала!
— Квочка ж більша горобця, обхлюпувать її легше, а горобець — маленький, — доки його викишкаєш.
Подивився Євмен на Одарку, а Одарка на Євмена, — та й посміхнулися. Так само посміхнулися, як і тоді, коли викахикував Євмен Одарку з комори і заливало і їх, і вишняк, і соняшники місячне сяйво…
«А в неділю п’ю, п’ю…»
У колгоспі «Зелена нива» перше засідання правління разом з колгоспним активом для обговорення справ підготовки до весняної посівної кампанії призначили були на 6 січня.
Голова правління наказав рахівникові:
— Ти ж мені там усе приготуй як слід! Щоб усе мені було розплановано, щоб і цифри мені всі були як на долоні! Я зроблю доповідь по всьому колгоспу, а бригадири доповідатимуть кожний по своїй бригаді! Доповнюватимуть, сказать би, мене! О! Усім бригадирам до 6-го провести побригадні наради з ланковими! Щоб кожна ланка знала, де, на якій ділянці і яку культуру вона сіятиме! О! Справа дуже важлива! Та щоб гній на поле возили! Де є хоч трохи снігу, щоб снігозатримання зробили!
Було це 3 січня.
— Гадаю, — сказав голова, — що до шостого і ти, й бригадири встигнуть усе це зробити! А я завтра до району з’їздю, треба в районі дещо там полагодити та порадитись.
Рахівник почав готуватись до засідання.
І бригадири почали готуватись до засідання.
А голова правління поїхав до району дещо там полагодити та порадитись.
Раптом 5 січня голова дзвонить по телефону рахівникові.
— Степан Степанович?
— Я, Прохоре Прохоровичу!
— Тю на нас із тобою!
— А що таке?
— На яке число ми засідання з приводу весняної сівби призначили?
— На шосте!
— А святвечір у нас коли?
— Ото! Я й забув, Прохоре Прохоровичу!
— Ну, хай я, як голова, заклопотаний, а тобі б слід пам’ятати!
— Та розумієте, Прохоре Прохоровичу, ну, як засліпило! Після зустрічі Нового року і досі ще сирівець п’ю.
— Одклади!
— А на коли?
— Вирахуй! Святвечір та три дні свят… Там далі голодна кутя, водохреща… Виходить, значить, після дев’ятнадцятого! Давай, щоб уже бути певними й ще раз не відкладати, на двадцяте! Добре?
— Добре, Прохоре Прохоровичу! Ну, як там у районі?
— Ой, тут у Секлети Федорівни такий, що куди нашому?! І досі трубка в руках підскакує… Ми ще так не навчились! Бувай! Приїду шостого надвечір, щоб якраз на кутю!
Одкутювали, одсвяткували й одводохрещилися зеленонивці й почали готуватися до спільного з колгоспним активом засідання 20 січня.
19 січня, якраз на водохреща, заходить до голови правління комірник.
— Драстуйте! З водохрещем!
— І тебе також!
— Так просю ж вас, Прохоре Прохоровичу, взавтра обов’язково до мене на весілля!
— Тю! З ким?
— З Ганною Нелатаною, з Гусячої Балки.
— Так у нас же узавтра засідання правління разом з колгоспним активом… Одклади весілля!
— Не можна, ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу, бо кабана заколов, свати й родичі приїдуть. Ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу!
— Що ж його робити?
— Одкладіть засідання! Коли ще там сіяти! Встигнемо приготуватись!
— Ну, катай до Степана Степановича, хай сповістить усіх, що засідання відкладається! Стривай! А на коли? На двадцять п’яте!
— Двадцять п’ятого Шкандибиха Уляну заміж за Петра Перестрибуна віддає! До 25-го в мене, а з 25-го від мене до Шкандибихи. Там, самі знаєте, менш, як за п’ять день не одкрутимось. Значить, виходить, тридцятого. А тридцятого хрестини у Сільпа. Дочка ж у нього породилася. Одклав у зв’язку з весіллями хрестини аж на тридцяте! Та нічого, дитинка здоровенька, видержить… Чи видержимо ми? Ну, хрестини не більш, як два дні. Тридцяте й тридцять перше! Другого лютого храм у Заячому Ключі! Там же і ваші свати, й мої, й Степана Степановича! Хіба ж не знаєте, що менше тижня вони гостей не держать.
— Ну, що ти робитимеш?
— Ну, а далі ж стрітення, зима з літом зустрічаються, одсвяткуємо стрітення, зробимо засідання, намітимо, що робити. Воно якраз і вчасно, весна надійде, план у голові буде свіжий, не забудеться…
— Виходить, не раніш, як 1 березня?
— Виходить, що так!
— Ну, гаразд, скажи рахівникові, що 1 березня! А в район хай протелефонує, що засідання відбулося, план намічено, до сівби колгосп готовий!
— Добре, Прохоре Прохоровичу!
— Ну, а на взавтра якого наготував?
— Горить, Прохоре Прохоровичу!
— Горить? Їй-бо, горить?
— Хай мене бог поб’є, горить! І як сльоза!
Незабаром погорів і сам Прохор Прохорович! Погорів на звітно-виборних зборах. І була в нього не сльоза, а сльози.
«Стежки-дорожки»
З оцього району виїхав до обласного центру голова виконкому районної Ради депутатів трудящих.
Виїхав він в різних справах, щоб і доповісти обласному керівництву про все, про що треба доповісти, щоб і поінформуватися та поінструктуватися про все, про що треба було і поінформуватися, і поінструктуватися.
А голова виконкому районної Ради депутатів трудящих отого району повертався з обласного центру, доповівши вже обласному керівництву про все, про що треба було доповісти, і вже поінформувавшись та поінструктувавшись про все, про що треба було і поінформуватись, і поінструктуватись.
Оцей і отой райони — сусідні райони.
Отак — пішов оцей район, а отак — пішов отой район…
А між ними межа, кордон ніби, границя.
А по межі по тій дорога пролягала, шлях, а на шляху на тому ярок, глибоченький ярок, а в ярку тому місточок, дерев’яний місточок…
Місточок хоч і дерев’яний, а зруйнований, дошки на нім попровалювались… Полагодити місточок, звісно, можна, так невідомо, кому його лагодити, бо він якраз на межі…
Коли прохають полагодити той місточок оцей район, то оцей район відповідає:
— Місточок не мій, місточок той отого району!
А коли прохають полагодити той місточок отой район, то отой район одповідає:
— Місточок не мій, місточок той оцього району!
Ну й їздили в об’їзд, поза місточком.
Нічого, їздити можна і в об’їзд, поза місточком!
А місточок не гуляв, хоч він і зруйнований: трясогузочка там кубелечко звила… Ну, а трясогузочка пташка корисна, вона гробачків нищить, комах різних, кузьок, — отже, і місточок користь давав, хоч він і на межі, хоч він і зруйнований.
Ну, а тут весна вдарила.
Вдарила, значить, весна, а навесні все скрізь, як ми чули, тане. Тане воно і в оцьому і в отому вищепойменованих районах, тане і до чобіт, і до коліс липне… Липне воно і до коліс, що біля воза, і до коліс, що біля, приміром, «емки»… Липне, та й уже!
А особливо воно липне по ярках.
Та не тільки липне, а колеса по ярках просто занурюються в оте, которе липне.
Тоді вже не допомагають не тільки три нормальні у машині швидкості, а не допомагає навіть четверта, найлютіша швидкість, та, що в шофера на язиці.
А вищепойменовані голови їхали, — один сюди, другий туди, — якраз навесні, перед весняною сівбою, коли все дуже-таки до коліс липне.
Їхали — і оцей голова, і отой голова «емками».
Оцей голова, сяк-так допхавшись до ярка, спустився в ярок, занурився — р-р-р-р-р-р! — стоп і став.
Смик сюди, смик туди, — стоп!
— Приїхали! — повернувся шофер до оцього голови.
— Н-да! — проказав оцей голова.
Коли ось назустріч спускається в ярок отой голова…
Розігнався — р-р-р! — стоп і став.
Смик туди, смик сюди, — стоп!
— Приїхали! — повернувся шофер до отого голови.
— Н-да! — проказав отой голова.
За кілька хвилин:
— А-а-а! Іване Івановичу! Драстуйте! — оцей голова до отого голови.
— Доброго здоров’я, Петре Петровичу! — отой голова до оцього голови. — Ви в область?
— В область!
— А я з області!
— Сіли?
— Сіли!
— От кляті дороги! Щоб ото містка не полагодити?!
— Злочинство просто!
Спускаються в ярок два колгоспники. Підійшли.
— Драстуйте! — попривіталися колгоспники.
— Здорові були!
— Виходить, приїхали? — лукаво посміхнулися колгоспники.
— Приїхали!
— Н-да! — дакнули колгоспники. — Місточок слід би полагодити.
— Ви з якого району?
— Яз оцього, — один каже.
— А я з отого, — другий каже.
Голова оцього району запитав:
— З якого колгоспу?
— «Новий шлях».
— А як у вас там з великою рогатою худобою?
— Нічого. Перевиконали… Корів більше, ніж до війни…
— Я не про корів питаю, а про бичків!
— Та й з бичками непогано. Сто двадцять процентів плану.
— А як… той… одгодованість?
— Нічого, бички справні.
— Угу…
— А ви з якого колгоспу? — запитав другого колгоспника голова отого району.
— «Промінь».
— А як у вас з бичками?
— Як налиті! Сівби ждемо. Тільки випогодиться…
— Я не про те…
Тоді обидва голови до колгоспників:
— От що, товариші. Це дуже добре, що ви виконали й перевиконали план розвитку великої рогатої худоби. І особливо бичків! Бички, вони — тяглова сила, яка… і т. д. Підіть кожний у свій колгосп, налигайте по парі кращих бичків, бо треба нам подивитися, якої вони одгодованості. Н-да! Ну, й той… Треба ж нам із ярка видиратися… Н-да! І щоб не заспокоювались на досягнутім, бо велика рогата худоба, вона дає молоко, м’ясо, шкіру, роги, а головне — вона тяглова сила… Н-да! Ідіть, та тільки не баріться.
— Ми миттю! Тут недалечко.
— Ну що ж, — звернувся оцей голова до отого голови, — доки бички приведуть, може, закусимо?
Закусили… Закурили.
— Сумнувато.
— Що й казати!
— Чи не заспівати?
— А чому не заспівати? Хлопці (до шоферів), співаєте?
— А чого ж? Співаємо.
Виявилося, що в одного шофера непоганий перший тенор, у другого — втора, а в оцього голови — баритон, а в отого — зовсім пристойний бас.
І врізали:
Позарастали стежки-дорожки,Где проходили милого ножки…Позарастали мохом-травою,Где мы встречались, милый, с тобою… І в цю мелодію вплелося: «Цабе! Цоб!»
Директивна нарада
«Наради, звичайно, потрібні, і їх слід проводити в міру потреби, але й переоцінювати їх значення в керівництві не слід. Не завжди дають вони потрібний результат. Хіба так не буває, що зберуть в районі нараду голів колгоспів, виступить на ній хто-небудь з керівних працівників, виголосить отаку загальну промову, милується нею, а той, хто повинен її слухати, інший раз хропе…»
З доповіді М. С. Хрущова на пленумі ЦК КП(б)У від 25.V.48 р. Подзвонили з району, щоб голова колгоспу обов’язково прибув на восьму годину вечора на нараду.
— Не поїде, — відповіла Маруся, колгоспний рахівник, що сама тільки й лишалася в правлінні під час весняної сівби. І не тому лишалася, що вона рахівник, а тому, що мала ось-ось бути мамою.
Голова її прохав:
— Ти, Марусино, хоч і скоро мама, так ти все-таки допоможи, прошу тебе! Сиди собі не вдома, а в садочку біля правління, а подзвонить телефон, — ти потихеньку й підійди… Бо сама розумієш… Добре?
— Добре, Семене Івановичу!
Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла:
— Не поїде!
— Чому не поїде? — сердито запитали з району.
— Кукурудзу досіває! Нема коли їздити!
— Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв?
— Маруся Утішна прийняла!
— Ось, хай тільки не приїде!
Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району.
— Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає!
— Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько.
— А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі…
Помчав Петька на поле верхом на паличці…
А в цей час з району ще одна телефонограма:
— Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна.
«Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити».
Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце:
— Та дайте ж мені кукурудзу закінчити!
Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібно-малиновим дзвоном.
* * * На восьму годину приїхав Семен Іванович до району…
По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав.
Нарада почалася рівно о восьмій…
Не встиг доповідач промовити: «Товариші! На сьогоднішній день, значить…», Семен Іванович клюнув і задрімав…
Прокинувся він був на «не зупинятися, значить, на досягнутім», кліпнув очима, підпер долонею голову й заснув кріпко.
Заснув і почав підхропувати.
Доповідач доповідав:
— «Сівбу, значить, товариші, ми, значить, кінчаємо! Провели ми її, значить, на високім агротехнічнім рівні, значить, але це ще не значить, що ми все, товариші, зробили, значить…» Хто там хропе?
Сусіда Семена Івановича, голова сусіднього колгоспу, добрий його приятель, вирішив Семена Івановича визволити:
— Та це я стільцем рипнув!
— Так ви не рипіть! — кинув промовець. — Бо з думки збиваєте!
— Пробачте! — одказав [той] і — штовх Семена Івановича під бік: — Прокинься, ти! Дивись, захріп!
Семен Іванович стрепенувсь та:
— Давай, давай, хлопці! Сьогодні, кров з носа, кукурудзу треба закінчити! Давай! Налягай, хлоп’ята! Не зупиняйся, засипай зерно на ходу!
Доповідач крикнув:
— Запитання потім! Не заважайте!
Семен Іванович не чув зауваження, бо знову заснув, і заснув міцно.
Коли він починав підхропувати, сусіда його потихеньку лоскотав.
Семен Іванович мукав:
— М-му! — І затихав, не хріп.
Наприкінці промови доповідач бадьоро й весело вигукнув:
— Вперед, товариші!
Семен Іванович стрепенувся, підніс руку й голосно промовив:
— Я — «за»!
І знову заснув.
* * * На кооперативну нараду Семена Івановича довів приятель його, голова сусіднього колгоспу.
— Де це ми? — запитав Семен Іванович.
— Кооперативна нарада! Не спи!
— Кооперативна, кажеш? Мені до зарізу ушивальників треба! І вухналю! Та, мабуть, нема! Я покладу голову тобі на плече, ти не сердься!
І незчувся Семен Іванович, як закінчилася кооперативна нарада.
Додому Семен Іванович їхав та все думав:
«Чи закінчили кукурудзу, чи не закінчили?»
Приїхавши додому, зразу ж запитав:
— Закінчили?
— Кукурудзу, Семене Івановичу? Закінчили!
— Взавтра на проривку буряків!
— А що там у районі, Семене Івановичу! Що за нарада?
— Директивна була нарада, — серйозно відповів Семен Іванович. — Дуже серйозна нарада! А курники, хлопці, готові? Пересувні? Треба обов’язково взавтра на буряки курей вивезти, бо від кленової балки довгоносик появився!
Вдома дружина до Семена Івановича:
— Може, відпочив би трохи! Четверту добу ж уже не спиш!
— А ти знаєш, Михайлівно, не дуже й хочеться! Побував оце на нараді в районі і якось так побадьорішав! Наради — вони, знаєш, жару піддають! Енергії! Поїду на поле!
Лобогрійка
— Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу! — так звернулася бригадир Оленка Крицева до голови колгоспу.
— Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович.
— Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як 30 центнерів з гектара озимої пшениці?!
— Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше!
— А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка.
— І-і-і, чого такого надумала?! — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо!
Оленка не відставала.
— Ну да! — сердилася Оленка. — Досидимося до того часу, що взавтра вже жнивувати, а тоді: «Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна? Я ж казав!» Так чи не так, Іване Петровичу?
— Та чого прискіпалася, як шевська смола? Ти грамотна?
— Грамотна!
— Читала постанову правління, де чорним по білому написано: «Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!» Читала, питаю?
— Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку. А то постанова єсть, а лобогрійка он бур’яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур’ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет!
— Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович.
Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле.
— Ну, як з лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть?
— Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, — каже голова. — І все!
Дівчатка замислились.
Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати…
Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі.
Дід Андрій уже робив дівчаткам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить…
Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка:
— Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте!
— Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти!
— Е, ні, дідусю, візьміть, візьміть!
— Ну, добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю.
— А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю?
— Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій.
— А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити умієте чи ні? — допитувалася Оленка.
— Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки!
Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам:
— Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за два-три дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти!
Дівчатка думали.
Тоді знову Оленка:
— Слухай-но, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини, з отакенними косами, чорними-чорними, як воронове крило, і з отакенними очима, карими-карими. — Слухай-но, Галинко! Твій Сашко…
— Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка.
— Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що… той… не… одне слово, він бригадир тракторної бригади…
— Ну, і що з того? — спалахнула Галинка.
— Так от що: як побачиш ти його ввечері…
— І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають?! — спалахнула Галинка.
— Ні, Галиночко, я не кажу, що обов’язково ввечері. Я кажу, що як взагалі ти його зустрінеш…
— А чого обов’язково я його зустріну? — спалахнула Галинка. — Таке й вигадаєте?!
— Та ні, Галиночко, я ж такого нічого не кажу, що тільки ти його зустрінеш, я тільки й кажу, що він найчастіше тобі зустрічається… Так ти його попроси, може, він лобогрійку полагодить… Він же ж у тебе на всі руки…
— А чого саме він «у мене» на всі руки?! Таке й вигадають?! — спалахнула Галинка.
— Та ні, — Оленка до неї, — я кажу, що взагалі він на всі руки… Попроси, Галинко!
— Полагодить! — сказала Галинка. — Я йому ще позавчора казала, увечері, як під яблунею стояли… Ой! — зашарілася Галинка. — Ні, не під яблунею, а як зустрілася з ним у полі. Він сказав, що полагодить, як тільки з парами впораються…
— Так чого ж ти мовчала?
— Так… — такнула Галинка…
Завтра жнива…
Іван Петрович, голова колгоспу, побачивши Оленку, вигукнув:
— Де там та лобогрійка?! Постанова була?! Була! Взавтра жнива? Жнива! Тоді тільки собак годуємо, як на лови йдемо?! Я ж казав! Чим узавтра коситимеш?
— Лобогрійкою! — одказала Оленка. — І косами!
— Справна лобогрійка? — сердито запитав Іван Петрович.
— Справна!
— То ж бо й є! От що значить вчасна постанова.
Нова порода
Холодцю вже на столі не було: холодець уже гості поїли.
А холодець був — не холодець, а поема — ну, танув у роті, і квит! Сам танув!
Холодець-бо був із ніжок, із часником, з морковкою і з лавровим листом…
Після холодцю подане було на стіл смажене порося.
Люб’язна хазяйка, ставлячи порося на стіл, дуже мило і дуже гостинно промовила:
— Даруйте нам, дорогі наші гості, що порося трохи переросло: йому вже три місяці!
Один дуже поважний гість дуже ввічливо промовив:
— Не турбуйтеся, хазяюшко, поїмо.
Другий гість, який, очевидно, непогано розумівся на питаннях розвитку тваринництва і зосібна свинарства, авторитетно заявив:
