А і отакого листа написали:
«Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…»
Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:
— А я хочу, щоб басом.
— Басом хочете?
— Басом, тільки басом!
— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.
— Просимо, — кричать усі, — просимо!
А потім як заходилися усі, як заходилися:
— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!
— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.
Понаписували всім.
А потім підвівся один дуже серйозний чолов’яга та й каже:
— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?
А другий додав:
— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?
Ну, що я міг зробити?
— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.
І зразу залунало:
Карії очі, очі дівочі,Де ви навчились зводить людей… А з другого кутка тихесенько попливло:
Через тії очіБандуристом став. Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.
А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.
- S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.
А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.
III Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…
На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…
Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.
І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:
«За ваше здоров’я! Будьмо!»
Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.
Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.
Це — його фах, спеціальність…
А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…
Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.
Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…
Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.
Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.
Це — коли він працював на Уралі.
Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?
Нічого подібного.
Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:
«Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?»
— Ні, ні і ні! Треба використати.
І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…
А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.
І мертве оживає…
Потвора перетворюється на ажурне мереживо…
А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.
А може, та не може, а таки справді, ім’я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.
Марко Іванович Недужко…
Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.
Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.
Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.
І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…
Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…
Який він собою?
Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…
Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.
У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.
А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…
Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.
І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере».
Родина Макарових.
Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.
Забайкальці…
На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.
Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.
Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…
Які вони?
Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.
Річ у їхній ударній роботі.
Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.
А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.
Ім’я її красується в Республіканській Книзі пошани…
З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов’язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».
Така вже в неї і в її чудесній сім’ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.
Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!
Іван Олександрович Румянцев.
Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.
Чому уславлений?
Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?
Та нічого подібного!
Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.
Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…
А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.
За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…
Це — закономірно…
Завжди ученики випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…
А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато!
На самому тільки Запоріжбуді п’ятнадцять квадратних кілометрів.
Люди!
Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.
А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони.
Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров’я!
Будьмо!
Фейлетоністи
Іванківські хлопці й дівчата зустріли оце мене на вулиці та й кажуть:
— Ой товаришу! Ну, й фейлетон у нас увечері сьогодні буде!
Так і кажуть.
— Який, — питаю, — фейлетон?
— Е, не скажемо! От як ізробимо, тоді скажемо! А то он ще візьмете та нам того фейлетона й спортите.
Почухав я потилицю.
«Ото, — думаю собі. — Ось-ось уже тридцять літ, як по фейлетонній часті працюю, а вони, молодята, отакої: «Спортите нам фейлетона!»
— Ну, — кажу, — робіть свого, як ви кажете, фейлетона, та обов’язково взавтра мені розкажіть, який він у вас вийде!
— Розкажемо!
Було це в суботу, під неділю.
У неділю ранесенько прибігають молодятка.
І показують величезного замка.
Замок заіржавлений, ключ до нього погнутий.
— Що таке? — питаю.
— Не вийшов фейлетон у нас! — регочуться.
— Та якого фейлетона ви робити хотіли?
— Клубного!
— ??
— Та ми, розумієте, хотіли вчора ввечері потихеньку, щоб завклубом не знав, одімкнути клуба, поприбирати там та й устругнути вечір самодіяльності!
— Ну й що?
— А воно не вийшло!
— Чому не вийшло!
— Та замок так заржавів і ключ теж, — що ми крутили-крутили, порпались-порпались, а воно — ні сюди ні туди! Оленка розсердилась та як смиконе: так оте, що отуди засувається, — тільки трісь! — і одломилося!
— Так ото замок заіржавів?
— Ага! Та як же ж йому не заіржавіти, коли він ось уже тижнів-тижнів…
— Та де тижнів? — підхоплює Галя. — Місяців, а не тижнів…
— Як не одмикається…
— І який же фейлетон тепер, коли замка поламали? Тепер завклубом ще до відповідальності нас притягне…
— «Фейлетон із взламом!» — посміхнувся я… А може б, — кажу, — краще було, якби ви попрохали завклубом, щоб він все ж таки коли-не-коли одмикав клуба… Ну, як не для вас, то хоч для замка! Щоб замок так не іржавів!
— Е! Якби ж то?
— А для чого ж тоді у вас клуб?! Клуб для того й існує, щоб провадити культосвітню роботу серед мас!
Оленка засокотала:
— А ми вирішили навпаки! Коли завклубові «нема часу» провадити роботу серед мас, то давайте, кажемо, ми, маси, будемо провадити культмасову роботу серед завклубу! От і вийшов би фейлетон! А через цей проклятущий заіржавлений замок ні фейлетона не вийшло, ні роботи мас серед завклубу не вийшло!
— Та то нічого, — підхопила Галя. — Ми все-таки зробимо фейлетона нашому завклубові. Управимося з жнивами, та колись уночі зберемося, та геть-чисто весь бур’ян біля клубу виполемо, та землю перекопаємо, та восени там садочок посадимо… Це в одну ніч! Як побачить це все завклубом, — отетеріє. А ми стоятимемо та сміятимемось! От буде фейлетон! А колись ще одної ночі привеземо очерету та вкриємо наш клуб, щоб він не соромив себе й нас отими в покрівлі дірками, та полагодимо ґанок, та вимастимо, та побілимо його! Щоб скидався-таки він на клуб, на культурно-освітню установу, а не на обідрану корчму… От вам буде другий фейлетон…
— А ми з Петром, — пробасив Володя, — заборчиком увесь клубний двір обнесемо!
— А я той заборчик пофарбую! — підхопив Микола.
— Та ми нашому завклубові таких фейлетонів наробимо, що аж-аж-аж!
Я слухав молодят та й подумав:
— Під такими «фейлетонами» підписалися б фейлетоністи всього Радянського Союзу.
Птахівництво
— Степане Івановичу! — гукнув до голови колгоспу бухгалтер. — Вас до телефону! З району!
— А що там таке? — запитав голова.
— Та щось про інкубатори питають, про яйця.
— Про які такі інкубатори?
— Та що ви, не знаєте, що таке інкубатор? Оте, що курчат лупить. Механізована квочка.
— А-а. Це оце, що ніби ящик… Так що ж вони хотять?
— Питають, скільки вже яєць здали на інкубацію та скільки ще повинні зібрати.
— Та кури ж на довгоносикові! Коли ж їм нестися?
— Ну, йдіть самі говоріть! Чекають же!
— А ти поклич мені Мотрю! Завптахофермою!
Узяв голова телефона:
— Слухаю! Голова правління! Га?! Нічого не чуть! Інкубатор?! Не чуть нічого! Не чую! Та розриви якісь у повітрі. Тріщить бісова сила, а нічого не розберу! Подзвоніть, будь ласка, вдруге, бо щось, мабуть, лінії переплутались!
Повісив голова трубку та до бухгалтера:
— Де Мотря? Давай швидше Мотрю!
— Та ось уже біжить.
Прибігла завптахофермою:
— Кликали?
— Скільки яєць здала для інкубатора?.. Скільки зібрала?..
— Здала?! Зібрала?! — знизала плечима Мотря. — Учора яєчня, позавчора яєчня. Позапозавчора тричі яєчня.
— Я тебе не про яєчню питаю, а про яйця для інкубатора. Яєць, питаю, скільки?
— А що я вам — яєчню для інкубатора даватиму?! Поменше б гостей пригощали, тоді б і яйця були!
— Не твоє діло, кого я пригощаю! А ти мені план на яйця виконуй! Он з району запитують!
Телефонний дзвінок.
— Слухаю! Я. Голова! Скільки яєць зібрали для інкубатора? Та кури ж у мене на довгоносикові. Ага… Коли ж їм нестись?.. Не можу ж я на їх таку нагрузку: і довгоносик, і яйця! Не витримають. У «Перемозі», кажете, і довгоносика нищать, і несуться… І план, кажете, виконали? Так, може ж, у «Перемозі» інша порода! У нас яка порода? Симентальський легтартрок. А півень беркширський плімутхін. Ми схрещуємо! Нової породи добиваємось! Думаємо на штучне запліднення перейти! О! Слава богу — роз’єднали, — кинув голова трубку.
Та до Мотрі:
— Ти мені про яєчню не тороч. А щоб мені яйця були. Сама несись. Бо, їй же богу, тебе в інкубатор засуну! Я тобі покажу яєчню!
Аж тут півень під вікном у голови:
— Ку-ку-рі-ку-у-у!
— Накишкай ти на нього, здох би він йому! Тут і без нього жарко, а він ще й дражниться.
Діди наші та баби наші
Євменові Петровичу — 76 літ, але він Підліток.
Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено.
Чи малі вони були, чи дідами робилися — все були Підлітки.
Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було.
— Який же, мовляв, він підліток, коли йому 76 років?!
Так от: Євмен Петрович Підліток, 76 років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі.
До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі:
— Це нам, а оце — «тим»! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи…
Як повернулися наші, — майстрував нові хати, лагодив понівечені.
Та все мовчки, все мовчки…
— І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха.
— Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш!
Настали жнива, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабки й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса.
Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки.
Голова правління вздрів діда Євмена:
— А ви ж куди, діду Євмене?
— Хіба не бачиш: у підкидного грати!
Поінструктував голова, як косити, що й до чого…
Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир:
— Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать та вчіть, як гострити, мантачити…
— Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу!
І вийшло так: хоч як намагалися косарі «підрізати п’ятку» дідові, — не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду.
Сідають було перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде.
Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на 142 проценти й опинився на першому місці.
* * * Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони…
На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича.
Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула:
— Євмен?! Живий?!
— Ні, мертвий!
— Скільки ж літ, скільки зим!
— А ти ж як, Одарко, жива й досі?!
— А що мені зробиться!
Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівоцьких років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, і не раз було викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки «очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить». Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постаришся.
