Молода навдивовижу просто якась особливо чарівна.
Навіть теща — мама, значить, молодої, — симпатична бабуся, не сичить, а якось так по-материнському ласкаво дивиться на молодих (і на молодого теж!), обгортаючи їх своїми матерніми добрими очима.
— Що, — думаю, — за чудасія?
Ну, як звичайно, — вечеря, безнастанне «горько», все, одне слово, як і належить бути.
Випили, і таки порядком випили.
Чекаю, що ось хтось таки прорветься: чи по дзеркалу торохне, чи гості тарілками зафутболять (весільне «Динамо» — «Челсі»).
Нічого подібного: все чинно, все благородно, весело, спокійно, інтелігентно.
Патефон грає, молоді гості танцюють, старші сидять, балакають. Потім заспівали…
Сиджу й очам своїм не вірю.
Вибрав я таку хвилину, коли молоду покликала в якійсь справі її матуся, та й підсів до молодого.
І розповів мені молодий історію свого щасливого шлюбу.
— Працюю я, — каже мені молодий, — в установі на такій роботі, яка вимагає від мене одвідувати силу-силенну різних установ, і центральних, і обласних, і всіляких інших. Там, дивись, — треба побачитись і поговорити з керівником, чи з начальником, чи з директором, там із заступником чи ще кимось іншим. Сам я натурою людина сумирна, тиха, вихована (я не хвастаюсь, а говорю те, що є, щоб вам усе було зрозуміліше). Голос у мене тихий, шкіряного пальта не ношу, ходжу в костюмі не напіввійськовім, а в звичайнім, і навіть військового кашкета не ношу, а таку собі скромну шляпу. Ну, приходиш в установу. У кожного начальника, як ви знаєте, є секретарка. Ну, звичайно, до неї. Якби ж ви знали, чого я за час своєї роботи не наслухався?! Леленьки-леле! Підходиш і так ввічливенько:
— Товаришко! Чи не можна бачити директора?
На вас з очей блискавка і на високій ноті:
— Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А пр-ретесь!!!
Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї:
— Можна бачити?
— Не можна! П’ять хвилин тому прийом закінчився!
У другій якійсь установі нариваєшся:
— Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою!
А там, дивись, вам піднесуть:
— Вам «руським язиком» сказано! Не розумієте? Навчіться розуміти!
Або:
— По двадцять раз я не говоритиму! Слухати треба! Вас багато, а я одна!
Скажеш їй благально:
— Товаришко, я спішу! Будь ласка, доложіть директорові.
— Не великий пан, почекаєте!
А скільки разів довелося слухати стереотипне:
— Вам сказано: приходьте взавтра!
Чи таке:
— Перерва! Ви розумієте — перерва! Що я тут сиджу, значить, я сиджу! Але перерва, і говорити під час перерви я з вами не буду!
Буває й таке:
— Та, товаришко, ще 15 хвилин до кінця роботи.
— Без вас знаю! А що ж ви хочете, щоб через вас я в кіно запізнилася?! По-о-од-д-думаєш?!
И от одного разу заходжу в установу. Сидить дівчина. Я до неї:
— Товаришко…
А вона мені:
— Сідайте, будь ласка! Що ви хотіли?
Я розповів. Вона мені:
— На жаль, зараз директора нема! Теряти вам час нема рації. Телефон у вас є? Я запишу! Директор буде за годину, я йому доложу і подзвоню вам! Навіщо вам бити ноги, теряти час?
Я дивився на неї, признаюсь вам, буквально отетеріло.
А вона далі:
— Очевидно, вам частенько доводитиметься до нас приходити в різних справах. Запишіть мій телефон і дзвоніть, коли треба буде. Я, доложивши своєму керівництву, вам одповідатиму! А як треба буде, щоб ви особисто завітали, скажу! Звуть мене Валентина Петрівна — мені й дзвоніть!
Підійшов другий одвідувач, — вона й з тим так… Так я вам скажу, що після такої розмови я не дуже зловживав телефоном. Я особисто навідувався частіше.
В цей час прийшла молода — і до молодого:
— Пробач, — каже, — Грицю, що затрималася! Не сумував?
— Ні, Валюшо, ми тут заговорились!
— Угу… — я сам собі сказав.
* * * Прийшовши з весілля додому, я подумав:
«Велика справа — ввічливе обслуговування громадян. Крім усього іншого, можна іноді заміж за порядного одвідувача вийти. А як за секретаря чоловік править, — то таку при «вежливом обхождении» можна блондинку причарувати: з перманентом, брови тонкі вибриком і нігтики, як кров».
Якби моя бабуся встали
Давненько це було. Років сорок тому.
Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.
Бабуся ще моя тоді були живі.
Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір’я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в одній недране, а в другім — уже дране пір’я.
А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.
От бабуся мені й кажуть:
— Їдеш уже, синочку, скоро.
— Їду, — кажу, — бабусю.
— Знову до Києва?
— До Києва, — кажу, — бабусю.
Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули. А потім і кажуть:
— А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки.
— Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.
— А назад же як я без тебе?
— Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!
— Та боязко якось.
Умовив я таки бабусю їхати до Києва.
Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали.
Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.
Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.
Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, — бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.
— Не поїду, — плачуть.
— Та чого ж не поїдете? Та нічого страшкого нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.
— Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому.
А тато привезли нас до станції та відразу й додому.
— Та де ж я наздожену тата, — кажу, — вже вони допіру верст десять од’їхали.
— Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!
— Та ні, бабусю, — вмовляю я, — не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.
— Не сяду, бо впаду.
— Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві.
Подали состав, я й кажу бабусі:
— Ну, ходімте, сідати вже пора.
Підійшли ми з бабусею до вагона.
— Не полізу, — плачуть бабуся. — Пусти мене, хай уже я вмру вдома.
Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю.
— Та не страміться, — кажу, — бабусю. Он на нас усі дивляться.
Глянули бабуся такгіми очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть:
— Зав’яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу.
Зав’язувать очі бабусі я не зав’язував, соромно було, а руками довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон.
Сіли, тремтять.
А як сіпнув паровик, було й «ой, лишенько!», й «спаси, царице небесна!». Всього було…
Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне.
Доїхали ми благополучно.
У Києві побували скрізь-скрізь.
Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву та й самі іноді всміхалися:
— І чого я так боялася!
І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до театру.
Довго вони не хотіли, а я таки умовив:
— Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр.
Погодились.
Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду.
Ішли туди — нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть «Ой!» — учепились за мене:
— Держи мене, синочку! Ой, держи! Не долечу я туди живою!
— Що з вами, бабусю?
— Виведи мене. Ой, виведи! Високо дуже!
Та тремтять уся, тремтять.
Довелося залишити театр. Так і не побачили моя бабуся жодної вистави за все своє життя.
На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції.
Доїхали бабуся додому в добрім здоров’ї.
А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ.
— Усе, — каже, — нічого, якби тільки не той театр. Дуже таки високо, голова наморочиться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно.
Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:
— Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав’язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав’язували.
А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на «яструбкові» мотор. А в «яструбкові» сидить — може, білява, може, русява, може, чорнява — дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись. І була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка.
І хочеться в неї спитати:
— Дівчинко! Чи не паморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі паморочилася, як вона колись на другий ярус театру потрапила.
Та й думається мені:
— А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять.
Хай царствують моя бабуся!
Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.
Рекордсмен
Діялося це не на Радянській Україні. Говоримо про це зразу, а то ще хтось подумає, — чи не про мене, мовляв, мова мовиться.
Довелося оце мені трохи поподорожувати.
От і заїхав я на якусь таку землю, що й сам не допойму, чия вона.
Зовсім ніби щось незнайоме: ставки, понад ставками верби, далі лани, ліси, ярки, села, міста, цукроварні, там десь гори, а там луки…
Посередині тієї землі річка тече, назва в неї якась чудернацька, що ніяк на наші не скидається: спереду «Дні», а ззаду «про».
Ну, садки, вишеньки, чорнобривці, — це як і в нас.
Люди такі, як і в нас: дві руки, дві ноги і клунок. Це як у поїзді.
А як у місті — то дві руки, дві ноги й щось у руках плетене. Як вони його звуть, не вимовлю: чи то «воська», чи то «фоська».
А як на полі, так у них у руках (було це навесні) або тракторна баранка, або ручка від сіялки, або сапачка, або лопата, або повід од недоуздка, або налигач, або чепіга…
Частував мене голова однієї артілі.
Випили ми, значить, закусили. Потім, значить, закусили, випили.
Співати там народ не вміє, так що хазяїн уже за щоку взявся й розпочав: «Ой ти, Галю», але я його спинив:
— Пожди, — кажу. — Так, як у нас співають, ти, — кажу, — все одно не заспіваєш, давай краще поговоримо.
— Давай, — хаже.
— Як, — питаю, — живете?
Він якось чудернацько підняв угору великий палець правої руки, подержав так його трохи та й каже:
— Во!
Що воно значить, пояснити не берусь, бо в нас так не роблять.
Я ще раз його перепитав, як вони живуть.
Він іще раз підняв великий палець, але вже лівої руки, правою рукою зробив жест, ніби він той лівий палець солить:
— З присипкою! — каже.
Що значить «жити з присипкою»?
Нічого не розумію.
Я до нього ще раз:
— Во з присипкою?
— Точно! — каже.
Ну, добре, думаю собі. Хай буде «во з присипкою». Хай буде на придачу й «точно».
Далі розмова пішла на мигах.
— Ну, а конкретніше? — питаю.
— Можна, — каже, — й конкретніше. Ті, котрі мають у голові лій, живуть добре, а ті, котрі без лою, живуть гірше. Матеріально, може, й не гірше, так зате їх отут пече… — сказав мій хазяїн.
Сказав «отут» і показав на серце.
— А чого ж їх отам пече? — питаю.
— Слухай! — каже.
— Слухаю! — кажу.
— От головую я в артілі. Хазяйство велике, робота велика. Не можна, щоб про цю роботу не знали на всій землі нашій! Так?
— Так!
— І рільництво, і скотарство, і конярство, і свинарство, і птахівництво! Так?
— Так!
— Пшениця щоб родила! І цукрові буряки, щоб родили! «І житечко, і овес», і технічні, і пропашні! І щоб молоко! І щоб худоба плодилася, і щоб курка неслася! Так?
— Так! На те ж і сільськогосподарська артіль!
— Розуміємо, розуміємо! Я ж про те й говорю! Але щоб як хліб родився?! Але щоб як скот плодився?!
— Як?
— Так, щоб про артіль говорили! Щоб рекорди були! От!
— Ну, що ж, — кажу, — рекорди — річ непогана!
— Я ж про те й говорю! От у мене цукрові буряки! Та ви знаєте, що в мене є ланка, яка дає 700 центнерів буряків з гектара.
— Чудесно, — кажу. — А скільки всього у вас бурякових ланок?
— Десять!
— А решта — дев’ять ланок — по скільки центнерів дають?
— Вони дають по сім центнерів, але ж у моїй артілі рекорд урожайності буряків на всій нашій землі! І про мене говорять! О!
— Н-да! — промимрив я.
— От у мене, — вів далі хазяїн, — од усіх свиней усі поросята ділові. Усі в діло йдуть. У райземвідділ, у райміліцію… Хіба не діла?!
— Діла! — промимрив я…
— А ви знаєте, що наша корова Кармен рекордистка на всю нашу землю? Дев’ять тисяч літрів молока за лактаційний період!
— Ну?!
— От вам і «ну?!» А ви знаєте, що в мене взагалі припадає по дев’ять тисяч літрів на фуражну корову на рік?
— Що ви кажете?! Як же це так?! Скільки ж у вас корів?
— Сорок!
— Так сама ж, ви кажете, Кармен дала дев’ять тисяч літрів!
— Так.
— Ну, а решта — 39?!
— Решта не дала нічого. Решта — ялівки!
— Так як же ж ви кажете, що на фуражну корову припадає по дев’ять тисяч літрів?
— Припадає!
— У вас же сорок фуражних корів. От і поділіть…
— Чому я маю ділити, коли в мене одна фуражна корова Кармен…
— А решта — 39?!
— Вони не фуражні, бо для них у мене нема фуражу. Не заготовили.
— Н-да! — промимрив я.
— І живемо! І про нас говорять! І ми рекордсмени! А ті, що ото хотять, щоб скрізь було кругло, — про тих не заговорять.
Я вже тут розсердився:
— Заговорять! Не тільки заговорять, — закричать! І саме тому закричать, що в них «отут» пече! Їх пече, бо в них є серце. Вони за всю землю боліють! За весь народ! А біля серця через уличку й совість живе. Людська совість. Всенародна совість.
Як крикне мій хазяїн:
— Совість?! Про совість заговорив?! Жінко! — кричить. — Забирай сало, забирай паляницю і жени цього гостя до бісової матері…
«От у нас на хуторі!»
I За три, за п’ять, а то й більше кілометрів од шляху бовваніють верби, тополі…
То — хутір!
То «статечний хазяїн» газдує-господарює…
І він сам, і його парубок, і його донька на виданні, та й сама газдиня-господиня, як коли їй за десяток років, бува, доведеться іноді до села чи до містечка потрапити, — так усі вони разом чи один по одному, — зразу:
— От у нас на хуторі!
— А що ж у вас на хуторі?
— Ох, і гарно ж у нас на хуторі!
— А що ж у вас на хуторі гарного?
— Садок, лісок!
— А ще що?
— Соловейки на весні тьохкають!
— А ще що?
— Собаки гавкають!
— А ще що?
— Та в неділю як пообідаємо!
— Ну, пообідаєте! А тоді що?!
— Та як полягаємо спати.
— А далі що?
— Та як повстаємо!
— А тоді що?
— Та як пополуднуємо!
— А далі що?
— Та як полягаємо спати!
— А далі?
— Та як повстаємо!
— Ну?
— Та як повечеряємо!
— А тоді що?
— Та як полягаємо спати!
— Ну, а далі?
— Соловейки навесні тьохкають!
— А ще що?
— Собаки гавкають!
— А далі?
— А вранці, як повстаємо!
— Ну?
— Та як поснідаємо!
— А що ж далі?
— Ох, і понаїдаємось!
— Ну?
— І після снідання спати хочеться!
II — Так ви, значить, на хуторі?
— От у нас на хуторі!
— А книжки читаєте?
— Ми ж неграмотні!
— А газети читаєте?
— Та ми ж неписьменні!
— А в кіно буваєте?
— Га? А що воно таке — кіно?
— А в театри ходите?
— Що? Га?
— А радіо слухаєте?
— Як кажете? Га?
— А дітки ваші до школи ходять?
— Та іноді ходять! Та далеко ж!
— А як заслабне хтось?
— А в нас баба-шептуха є!
— А як лікаря треба?
— Далеко дуже!
— Ну то й що? Як же без лікаря?
— Помирають!
— А потім?
— Ховаємо!
— А далі?
— Та на обіді як понаїдаємось!
— Ну?
— Та як полягаємо спати!
— А ще що?
— Та як повстаємо!
— Ну?
— Та як пополуднуємо…
— Та як полягаємо спати!
- · · — От у вас на хуторі! Най би ви тричі щасливі були з вашим хутором!
— Е, не скажіть! От у нас на хуторі!
— Збожеволіти можна на вашому хуторі!
— Е, не скажіть! Як понаїдаємось!..
— Ху!
- · · А в колгоспах — школи, в колгоспах — клуби, лікарні, дитячі ясла, дитячі садки.
А в клубах — лекції, вистави, книжки, газети.
В колгоспах — культурне життя.
Симентальський профіль
I Зняли одного заврайземвідділу з роботи.
Оголосили догану і зняли!
І за віщо, скажіть на милість?!
Ну, що таке за важність, подумайте самі: ну, на зяб у районі трохи було недоорано; ну, озимини трохи було недосіяно; ну, з жнивами не зовсім упоралися; ну, буряків учасно не прошарували й не пропололи; ну, з довгоносиком невидержка вийшла; ну, в тракторів підшипники розтоплювалися; ну, комбайни трохи там буксували; ну, там кілька відсотків по худобі та по птиці не виконали; ну, там іще сяке-таке…
Одне слово, дрібниці!
За це намахає, було, секретар райкому кулаком:
— Ти мені, мовляв, дивись!
Та з Міністерства земельних справ напишуть:
— Звертаємо увагу і т. д., і т. ін. Зобов’язуємо під вашу особисту відповідальність ізжить і т. д., і т. ін.
Та й вже!
Тваринництво підвело: велика рогата худоба й свинарство.
Іще не так велика рогата худоба, як свинарство!
Придбав заврайземвідділу собі корову.
Хороша така корова, ряба, симентал-полукровка, молода, сумирна така та тиха, як доїш її, так навіть хвостом не махне.
І молоко в неї біле, запашне і на вершки добре!
А хтось узяв її й зурочив!
Кому це вже треба було, так і не вияснили.
Не їсть корова вдома!
Подавай їй колгоспні корма, хоч ти божу мать співай!
І ясла нові поставили, і хлівець як хлівець!
Думав заврайземвідділу навіть сіна й концентратів підвезти: не їсть!
Навіщо ж ті корма, коли вона не їсть?
Не пропадати ж корові: ходила в колгосп, там і годувалася.
Напасеться разом з колгоспною чередою, зав МТФ підкине там їй чи макухи, чи пійла з дерті наколотить — їсть!
А потім сам дубчиком і додому прижене.
Прижене та й каже дружині заврайземвідділу:
— Може, самі б і не трудилися? Моя сьогодні не на роботі, — шостий місяць уже хворіє, — так вона прибіжить і видоїть.
Ну, іноді заврайзиха й самі потрудяться, а більше завмитифика прибіжить і видоїть!
Отак зглазили корову!
Ну, та з коровою ще сюди-туди!
А свині вщент оскандалили!
От прокляті поросята!
Не встиг зав обняти посаду заврайземвідділу, сидить з дружиною під яблунею, чай п’є, коли дивиться — кабанчик біжить…
Біжить кабанчик, став перед ними й хрюкнув.
І так — не здох би він йому! — хрюкнув, ніби каже:
— Вихолощений тримісячний кабанчик з колгоспу «Нове життя» по вашому приказанію на відгодівлю з’явився!
Зав на нього:
— Чу-чу!
А він знову — хрюк! — і в хлівець!
Ну, що робитимеш?!
Підгодували, — з’їли!
З’їли вони цього кабанчика, аж на другий день — знову біжить…
Та вже не один біжить, а двоє: один з «Нового життя», а другий з «Нової зорі».
І так само — у хлівець!
Погодували, поїли…
А вже після цих двох прибігло двадцять п’ятеро, чи що, — зав уже й не рахував! З усіх колгоспів, що в районі, позбігалися.
Усіх же ж не годуватимеш!
Та й у хліві хіба вони помістяться!
Ну, залишили двоє, решту дружина попродала.
І що, скажіть, за характер у тварин?!
Корова — так та увесь час намагається до колгоспу, ніяк її не вдержиш, а поросята — подохли б вони йому! — з колгоспу до зава в хлівець!
Що таке, і не второпаєш!
Ну, після того пішли всілякі обслідування, акти, доповідь на бюро райкому, щось таке в газеті з’явилося і т. д., і т. ін.
Довелося, одне слово, залишити посаду.
Та ще й з доганою, та ще й з попередженням!
Отакого можуть поросята наробити!
А дивись: ніби такі собі сумирненькі, біленькі і, як на ковбаси, дуже смачні!
II Приїхав у той район новий заврайземвідділу.
Попрацювавши трохи, заїхав до колгоспу «Нове життя».
Ходить, оглядає…
Зайшов на МТФ.
Зав МТФ, показуючи свої досягнення, на чолі з бугаєм Октавієм-Августом, несміливо нового зава запитує:
— А ви ж якого профілю коровку маєте?
— Нема в мене ніякої корови, — одказує зав.
— Нема?! Воно без корови той… А в нас, знаєте, симентальський профіль! З цього профілю і молоко непогане, і на вершки молоко добре, і дуже підходяща первісточка… Від Октавія-Августа й Резеди 4-ої. Як з правлінням переговорити, так воно той… І тельонки з цього профіля той… Да…
— Ну що ж, хай плодяться! — каже зав.
— Не любите, значить?
— Чому не люблю? Люблю!
— Так як з правлінням переговорити, так воно…
— Та що ви мені корову нав’язуєте, чи що?! Хабара, чи як?! — обурився зав.
— Та ні! Що ви, що ви?! Та ні, я про профіль! Симентальський у нас профіль…
III Увечері зайшов зав МТФ до голови правління.
— Ну, як у тебе там новий зав? Як він? — питає голова.
— Та я вже не знаю, що й робити! Я йому про первістку, а він мені кричить: «Хабар!»
— Ну?!
— Точно!
— Та й у мене з поросятами не вийшло! Так і врізав ув очі: «Я тобі, — каже, — таких поросят дам, що сам, — каже, — хрюкатимеш!» Спортився народ! Доведеться, ма’ть, колгосп здавать! — сумно зітхнув голова правління.
— А я ж куди?! — здригнувся зав МТФ.
Дозвольте помилитись!
Писав один письменник літературно-художній твір. Сучасний твір. Роман.
І непогано писав. Чітко писав. Розбірливо.
Писав він його самопишущим пером.
Самопишуще перо не можна покласти на папір і наказати йому:
— Пиши! А я тим часом піду пива вип’ю!
Самопишущим пером треба водити по папері, воно тоді пише літери, з літер складаються слова, із слів — речення, з речень — розділи, з розділів — частини, з частин — книга.
Оце вже й роман.
Коли роман складається з кількох книг, він уже тоді буде — «логія».
Як з трьох книг — трилогія.
З трьохсот книг — трьохсотлогія.
А як більше, то вже буде «Рятуйтелогія».
Вищеменований письменник, значить, водив самопишущим пером по папері, і все так і виходило: літери, слова, речення і т. д.
Написав він уже аж один цілісінький розділ.
Написав і став.
В написаному розділі всі дійові особи вже на світ білий вийшли, вже накреслилося, хто з них буде герой, хто не зовсім герой, а хто зовсім не герой, намітилися ситуації, хто кого полюбить, хто кого й до кого ревнуватиме і т. д., і т. ін.
Ясно вже до деякої міри було, хто воював на фронті, хто в Фергані чи в Ташкенті, хто, повернувшись, відбудовуватиме й відновлюватиме, а хто пивом чи газованою водою торгуватиме і квартири одвойовуватиме.
Головний герой роману вже й автомашину свою мав, і навіть з бензином більш-менш улаштувався.
І от став наш письменник, зупинився.
— Куди далі їхати? В який бік їхати головному героєві?
Їхати йому прямо, як партія та Радянський уряд указують, ясною дорогою до спільної для всіх народів Радянського Союзу мети?
Так це ж усім відомо.
Показати внутрішні переживання героя і героїв?
Лиха його личина знає, які там у нього внутрішні переживання?!
Коли він на передовій стріляє, я це бачу.
Коли він цілує свою кохану, я це бачу. Ну, може, не бачу, так, проте ж, я знаю, що люди цілуються.
Коли мої герої відбудовують чи відновлюють, — я теж це можу побачити.
А от які думки в цих героїв у цей час їм голови розпирають, як у них біля серця, чому один відбудовує, а другий гуляє, чому один одну любить, а другий — трьох одразу, що в них у цей час усередині, які такі в них внутрішні переживання, — вгадай ти їх!
От і зупинився вищеменований письменник.
Думав, думав та й придумав:
— А що, як мій герой, та, може, ще й не один, — візьме та й помилиться?! І я з ним помилюся! Та й піде він в своїй роботі та в житті манівцями?! Інтересний може сюжет бути! Та й фабула така собі, як середньовічний лабіринт! Єй-бо, мабуть, непогано буде! Треба буде порадитися з кимось із товорищів!
От пішов наш письменник до обізнаного товариша та й каже:
— Дозвольте мені помилитися!
Обізнаний товариш здивовано якось на нього подивився і подумав: «І корчму закрили, а запитання дивні!» А потім питає:
— Як так помилитися? В чому саме помилитися?
— У романі!
— В якому романі?
Письменник розповів докладно.
— Та, бачите, я пишу роман. Уже написав аж один цілісінький розділ. Та й став. Знаєте-понімаєте, як вести своїх героїв отак прямо та й прямо, так виходить дуже вже прямо. Так я хочу помилитися. Щоб не так прямо все йшло, а щоб отак-отак-отак (тут письменник не знайшов слів для пояснення своїх думок і оте «отак-отак-отак» показав пальцем). Так воно тоді інтересно буде! Всі мої герої помиляються, і я з ними помиляюсь. От як уже ми допомиляємось до того, що вже далі нема чого помилятися, я їх усіх тоді й виведу на чисту воду! І сам з ними вийду. Переборемо, значить, усі помилки!
— А для чого це?
— Для інтересу! Інтрига тоді, така, знаєте-понімаєте, буде! Он яка буде інтрига! Читатимуть тоді з захопленням!
— Значить, помилка для помилки, чи як?
— Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? — питає письменник.
— А ви себе розумієте? — питає обізнаний товариш.
— Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?
— Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?
— Ні! Та я цілком здоровий!
— Ну, слава богу!
— Так можна, значить, мені помилитися?
Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:
— Які в нас сьогодні справи на президії?
— Такі і такі, — каже секретарка.
— Ага! Ну, добре! — сказав обізнаний товариш.
А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:
— Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!
* * * Ну й почав письменник помилятися.
Роман у нього починається так:
«Запахло чебрецем…»
Довго письменник думав над цією фразою:
— «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. — Думав він, думав та й закреслив цю фразу.
Закреслив і написав:
— «Зачебричило пахом»…
Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.
Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.
«Юрко нервово ходив по кімнаті і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! — А пелюшки шити треба! І сповивачі!»
* * * Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.
Секція таки зібралася.
— В перший і останній раз! — сказав голова секції. Дехто був «за», дехто «проти».
Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін. Зайшов на збори і один з читачів.
Вислухавши дебати, він підніс руку:
— Дозвольте й мені!
— Прошу!
— Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:
«Юринда».
Дідів прогноз
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір, під суботу, — це не так-то уже дуже й важливо. Головне — було це ще взимку.
Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.
Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:
— А поклич-но мені діда Тимоша!
— Якого, — питає сторож, — вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.
— Глухого.
— Так вони ж у нас обидва глухі!
— Хіба і другий вже оглух?
— Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, — вони й оглухли.
— А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує.
— Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!
— А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.
Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління.
У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.
— Здорові були, діду!
— Га? — питає дід Тиміш.
— Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож.
— Ага! — відповів дід Тиміш.
— Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож.
— Що каете? — питає дід Тиміш.
— Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику.
— Голова, каете? — перепитує дід Тиміш.
— Еге! Голова!
— Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — ого-го!
Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.
Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю — і вийшов із хати.
— Що воно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа.
— Сніг, діду!
— Га? А по-моєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було!
— Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож.
— Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!
Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.
— Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.
— Що каете? — перепитав дід Тиміш.
— Не заходили, кажу, давненько!
— Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали!
Помовчали…
— Діду! — звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. — Чималенько ви вже на світі прожили. Як, по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?
— Га? — на це йому дід Тиміш.
— На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! — кричить дідові в вухо Махтей Федотович. — Снігу!
— Снігу, каете?
— Еге ж! Снігу!
— Снігу, каете? На покрову не було. Що не було, то не було!
— Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?
— Га? — дід Тиміш ізнову.
