Ми гостювали в Ленінграді чудесної ленінградської весни, коли привітно усміхалось сонце, зеленіли дерева, ленінградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалій, і перламутрилися ленінградські ночі.
І щодня ленінградки мили свої вулиці.
І не обливали вас…
Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвід, я, побачивши ленінградку із шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бік вулиці, незважаючи навіть на те, що не було напису: «Переходити тут!»
Дома, коли тебе обіллють, замість тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.
Перейшов і дивлюсь, що ж воно буде?
І що ж ви думаєте: проходять ленінградці повз ту страшну кишку і ніхто не обтрушується, ніхто обличчя не витирає і навіть ніхто не підстрибує, щоб лиск на черевиках урятувати.
Тоді й я ризикнув. Знову перейшов вулицю і поволеньки, не поспішаючи, попрямував прямо на кишку.
Іду, а сам собі думаю: ну, — думаю, — доведеться, мабуть, підскочити та: «Ух! Ух!» — вроді, як колись у Псьол з водяного млина пірнав.
Нічого подібного.
Підійшов до кишки, ленінградка пальцем припинила струм, сказала: «Будь ласка», і я собі пройшов сухий як порох!
Я хочу попередити, що те, про що я говорив і далі говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив і говоритиму, як про неприложні факти, самі по собі факти. Нікого я не мав і не маю на думці ні з ким порівнювати…
Ленінградки — красиві!
Це зовсім не значить, що по інших наших прекрасних містах і містечках, селах і селищах жінки некрасиві.
Скрізь наші жінки красиві! Скрізь-скрізь! Але, незважаючи на це, ленінградки красиві!
Викрутився чи ні?
Вони красиві зовнішньо: стрункі і голубоокі, привітні і чепурно одягнені…
Але красивіші вони красою внутрішньою. Красою жінки-героїні, що пережила страшні, невимовно жахні роки нечуваної блокади, пережила, перенесла і перемогла разом із своїм батьком, братом, чоловіком, разом із своїм бойовим другом — Червоної Армії воїном.
Не може не світитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не підносити гордовито її ніжно-струнку фігуру…
Не може ленінградка бути некрасивою і зовнішньо і внутрішньо.
І ленінградка — красива.
Це — взагалі…
А оце — зосібно.
Тролейбус…
Тролейбуси в Ленінграді новенькі, чистенькі, літають ленінградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловіки.
І все якось вони так у тролейбусі розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
«В чім річ?» — думаю собі…
Додивився-таки.
Ну, на який тролейбус не глянеш, — водій (шофер) обов’язково молода і до того гарна дівчина.
Ну, й зрозуміло, що пасажири переважно чоловіки, і всі товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбусні пасажири пошитися.
Не можна витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водій, як квітка, кабіна уквітчана конваліями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казці…
Ай да й ленінградці!
Ну, ясно, що при такій організації тролейбусного руху місячний план перевозок виконується за півтора дня.
А що робиться, як зірветься оте тролейбусне коліщатко, ролик отой, з дроту?!
Ви б побачили!
Всі пасажири стрімголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.
А водій стоїть, посміхається:
— Не всі разом, громадяни! Дайте он тому блондинові, хай він! Іншим разом, як зіскочить, тоді ви пристроїте!
Блондин — сам не свій. Лице щасливе, посміхається, і вже так пристроює того ролика, так пристроює, одне око на роликові, а друге на водієві…
Мені так ні разу й не пощастило ролика пристроїти: молодші затирають.
Ленінградська жінка…
Хай буде щаслива, хай буде весела ленінградська жінка після всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленінградських садках, парках і скверах.
На її втіху і на ще більшу славу її города, города-героя!
— Ми любимо свій город, дуже любимо, — сказала мені ленінградка.
— Я бачу це, пересвідчився в цьому, — одказав я їй.
— І що ви на це скажете? — запитала вона.
— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не ленінградець!
Герої города-героя Ленінград — город-герой.
Як це розуміти?
Чи може бути так, що от стоїть собі город, стоїть віками, і раптом — в найтрагічніші часи свого буття, він, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зірки Героя…
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вінчають свій город люди.
Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквітчали гранітні груди свого міста Золотою Зіркою…
А от спитайте когось із ленінградців, хто пережив цю блокаду:
— Ви — герой?
Подивиться ленінградець на вас так, як дивиться лікар на пацієнта, усміхнеться і піде далі…
І хоч скільки б ви таким способом шукали серед ленінградців і ленінградок героїв, — не знайдете.
Нема героїв…
А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околиці города-богатиря.
Там вам покажуть передній край героїчної оборони Ленінового міста, а за кількадесят метрів передній край гітлерівців і скажуть:
— Отут ми стояли на смерть! І ні на крок назад!
Тоді ви озирніться: ви побачите димарі заводу ім. Кірова, будівлі великого міста і, може, навіть почуєте дзвінки трамваїв і гудки тролейбусів…
А поруч вас — руїни славнозвісної Пулковської обсерваторії.
І вам іще скажуть:
— Захоплення гітлерівцями Пулковських висот — означало б для Ленінграда смерть. І ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тоді шукати героїв… Ви вітайте кожного ленінградця і кожну ленінградку, чи працює він тепер над відбудовою свого улюбленця-города, чи спить вічним сном, благородною ленінградською землею покритий…
І не допитуйтесь у живих, що кожний із них в ті страшні часи робив: чи стояв у бліндажі переднього краю, чи підносив на передній край набої, чи гасив у місті запалювальні бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсі та лева в Зоологічному саду, чи закопував у землю бронзово-вороні коні з Анічкового мосту, чи будував над «Мідним вершником» укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, підвозив зголоднілим ленінградцям і ленінградкам сухарі…
Всіх ви їх вітайте… Живих…
А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низенько. І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих.
Серед великої і просторої площі «Нового Ленінграда» знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище.
Вічним сном почивають там герої-гвардійці…
Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами…
І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила.
— Ні, — відповість вона, — родичів особисто моїх тут нікого нема. Тут усі наші рідні.
Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Під постаментом тим спочиває вічним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда.
Далеко від села Луганського Сталінської області[1] до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло: рідна земля, ленінградська земля.
Знаємо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської, — і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Красношапці ленінградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойові Миколайові друзі його рідним батькам в українське село Луганське:
«Дорогі батьки Миколи Красношапки — Марко Пилипович та Параска Сергіївна!
7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїздили українські письменники.
Ми розповіли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну.
Клянемося Вам бути гідними Миколи Красношапки, любити ї захищати свій народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вітчизну.
Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстерність, щоб у першу-ліпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вітчизни так, як бився Микола Красношапка — стійко, вміло і мужньо.
Бажаємо Вам доброго здоров’я, дорогі Марко Пилипович та Параска Сергіївна.
Міцно тиснемо ваші руки. Громов, Михайлов, Уварчев, Носков, Гусаров, Дубін, Шушарін, Хомутов, Кузнецов, Єврашев».
Що ж розповіли бойові друзі Миколи Красношапки українським письменникам?
От що.
Було це в серпні 1942 року.
Сержант Микола Красношапка і з ним ще кілька товаришів снайперів зайняли окоп на передовій.
Аж ось після шаленого мінометного й артилерійського вогню пішли фашисти в атаку.
Красношапка першими пострілами валить чотирьох гітлерівців.
Від сержанта не відстають і його товариші.
Німці падають, але по трупах своїх солдатів уперто лізуть уперед.
Ось вони вже біля бруствера.
Скомандувавши: «Вперед!», Красношапка орлом вилітає на бруствер, валить ще кілька фашистів із гвинтівки і — за гранати.
Вибухами гранат він розкидає перші лави фашистів.
Але гітлерівців багато. Вони прориваються в окоп.
— Ні, — кричить Микола, — не буде по-вашому! — і, мов той лев, кидається на них. Тріскають од ударів прикладом фашистські голови. Постріл — і Микола падає. Але знову підводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лівою рукою хватає з землі гранату і б’є по ворогові.
Німецьку атаку відбито.
Перед нашим окопом десятки німецьких трупів.
Коли Миколу везли в госпіталь, він сказав:
— Товариші! Я зробив, що міг! Може, й мало я зробив, так вірю, що ви зробите більше! Прощавайте! Як тільки видужаю, зразу ж вернусь до вас!
Не повернувся Микола…
Спочиває герой оборони славного Ленінграда Микола Красношапка під білим мармуровим постаментом на Гвардійському кладовищі города-героя…
Микола Красношапка, обороняючи Ленінград, знав, що він обороняє Україну, як знали й славні ленінградці, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленінград. Бо всі вони боронили свою велику Батьківщину — СРСР.
Космічна катастрофа
Вчора, о 6 годині ранку, раптом у двері:
— Стук-стук!
Це на мене не дуже вплинуло.
Коли знову в двері і вже не «стук-стук», а:
— Грюк-грюк!
І так нервово, і навіть осатаніло.
Довелося зскочити з ліжка і бігти босяка до дверей, бо не було біля ліжка нічних шльопанців, що їх ще рік тому обіцяв виробляти Кожпромтрест, чи Промшкірспілка, чи ще якесь таке дуже важливе об’єднання із породи «ширпотребу».
— Хто там?
З-за дверей почулося хрипучо-перелякане:
— Я!
— Хто я?
— Агорпина Титівна!
— Що скоїлось?
— Одірвалось!
— Заходьте, прошу вас, — кажу, — тільки даруйте, що ґудзика там, де йому треба, нема, бо ґудзики, — кажу, — ще в плані «ширпотребу», і не можу я потиснути вашу благородну руку моєю рукою, бо моя, — кажу, — рука держиться за те місце, де повинен бути ґудзик! Інакше…
— Драстуйте! — влетіла Агорпина Титівна. — Одірвалось! Боже ж мій!
— Що, — питаю, — одірвалось? Звідки одірвалось? І чому саме одірвалось?
— Сонце одірвалось!
— Сонце одірвалось?
— Одірвалось!
— Усе одірвалось? З уздром?!
— Ні, не все, а тільки клапоть! Тільки не маленький клапоть, а великий клапоть! І летить!
— Куди летить?
— На землю летить!
— Чого летить?
— Всіх іспопелить! Страшний суд! Простіть мені все, що я, може, проти вас согрішила!
— Прощаю, — кажу.
— І вдруге?
— І вдруге прощаю!
— І втретє?
— І втретє, — кажу, — прощаю!
— Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити.
Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала.
— До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай як-небудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте!
І побігла.
Вискочив і я з хати.
З криком: «Обірвалось і летить!» — біжу через двір. Зустрічаю управдома:
— Летить! — кричу.
— Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба.
— Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке!
— А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує!
Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі.
— Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть!
А якийсь дідок стоїть і скептично кидає:
— На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за трудодні одержали, вирвалися й летять!
— Куди летять? — питаю.
— На Київ летять!
— А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?!
— З викликом трудно, — каже дідок, — а без виклику, будь ласка! Чекали б вони там на сонці виклику! Одірвались і летять.
— Пр-рилетять і не пропишуться!
— Таке й скажете: «не пропишуться»?! З викликом це-таки справді не пропишуться, а без виклику — скільки завгодно! Прилетять, скажуть, що прорвали фронт між Марсом і Венерою, що на Чумацькому Шляху ансамблем пісні та танку ворожу групіровку знищили і по той бік Сатурна — демобілізувались!
— Не повірять! — кажу.
— Повірять. Повірять, бо документів сила: сорок акордеонів, півтораста ручних годинників і ще якісь там подарунки з Одеси.
— Де Одеса, а де Чумацький Шлях?
— Якраз по дорозі! Біля Марса ліворуч звернути і прямий шлях на Одесу. Понад стернею, нікуди не звертаючи, прямо до Лондонського готелю.
— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?
А один завбазою мені й каже:
— А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить!
Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар.
Прибіг:
— Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут!
Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках, так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя:
— Начміліції, — каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить!
Я подивився на ту тьотю та й подумав:
— Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні.
З цими думками побіг я до професора Бсехсвятського, директора Київської обсерваторії.
— Професоре! Що таке? Що за катастрофа?
Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу:
— Сонце де поділи?
— А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор.
Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп’явся і бачу як на долоні базар…
Професор засміявся.
Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер переконано стверджую:
— Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…
Такі собі зустрічі й розмови
1 Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька.
Присмерк.
І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй:
— Закінчила, пам’ятаю, я інститут ім. Лисенка…
— Давно? — питаю.
— Та літ із тридцять тому…
— І пам’ятаєте?
— Аякже!? Звичайно, пам’ятаю…
— Прекрасна у вас пам’ять…
— А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити…
— З якого боку було крило радості, а з якого — надії?
— Це неважно! Слухайте далі.
— Слухаю, — кажу, — далі…
— От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п’ятьох великих наших людей. В яких тільки п’єсах я не грала? Я не грала в п’єсах Кропивницького, я не грала в п’єсах Старицького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п’єсі класичного репертуару й у п’єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?!
— Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко!
— А я її тридцять літ «потрясающе» не грала!
— Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка!
— Тож-бо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої…
— Неартистки республіки! — перебив я.
— А, та ви все жартуєте!
— Вітаю вас сердечно! — одказав я.
2 Швидко-швидко йдуть до театру на виставу він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка.
— Драстуйте! — кажу.
— А, драстуйте! — одказують.
— Куди ви так швидко?
— На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти.
— Сьогодні граєте?
— Граємо!
— Що ж ви сьогодні граєте?
— У «66»!
— ??
— А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»!
— І з успіхом? — питаю.
— З перемінним!
— Ну, щасти вам!
З Сидить за столиком похмурий громадянин.
Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру.
— Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю.
— Та так, — каже, — чогось на душі невесело!
— Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні?
— А я за 40 років тільки один раз заграв!
— Один раз?! В якій же п’єсі?
— В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів!
— Ну, й як?!
— Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито!
— Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант!
Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі…
Вона взяла Гриця та й причарувала
Запросили мене на одне весілля.
Прийшов.
Весілля як весілля: молодий, молода, дружки, шафери, гості, патефон.
І веселий настрій в молодої, і в молодого, і в усіх присутніх.
Останнє мене здивувало, бо рідко я спостерігав у таких випадках веселий настрій, особливо в молодого.
А як уже щиросердно признатися, я не полюбляю весільних торжеств.
Кличуть іноді тебе на весілля.
«Не піду, — сам собі кажеш. — Не дуже цікаво дивитись на щасливого молодого, що в перервах від одного до другого «горько» дивиться сумними очима на гак у стелі: мовляв, чи витримає?»
А тут, уявіть собі, все по-хорошому: таки по-справжньому всі веселі, таки по-справжньому щасливі очі в молодого, щасливо-променисті у молодої і по-справжньому сяють радістю гості.
