“Санітарія”, значить… Хитромудрі наші сусіди… Правильно кваліфікували, бо справді штука та дуже причеплива.
Особливо до робітників…
Ніяка тут санітарія з карболками, з формалінами і з іншими газами не допоможе…
Захворіють! Усі захворіють!
То вже така справа, “ніц не зробите”…
Отож уже в Кракові перший приступ тої “хвороби” був… І у Варшаві… І в Лодзі…
Вона так завжди й починається… Як тільки людина почує, щось ніби його “морозить” трохи, починає потроху гуртуватися… В гурті, мовляв, тепліше… Починає “грітись” докладами в гуртках, нарадами…
Потім хвороба ширшає… Людина потроху “задихається”, хочеться їй на свіже повітря. Виходить на вулицю з прапорами, з лозунгами…
Одне слово:
— Геть!
На фабриках та на заводах роботу припиняє і хазяїна дуже хоче “бачити”. Хазяїн до поліції. Поліція за “санітарні” заходи. Але з того нічого не виходить.
“Хвороба” може затихнути, але ніколи не припиняється. І одного часу, як вибухне, так ойойой! На ту хворобу слабують, — я ж кажу, — здебільша вбогі люди: робітники та селянська голота… А мруть од неї поміщики та капіталісти. Чудернацька “хвороба”. І в сусідів у наших вона буде. І ніякі “санітарні” заходи її не спинять.
“ПОЖАЛУЙТЕ!”
Монархісти всоте збираються на еміграції на таємні зібрання і всоте балакають на тему: “Коли покличе їх народ…”
Це так Савінков у газеті “За свободу” пише. Сьомий рік, бідолахи, тиняються по Європах, сьомий рік про те саме:
— Коли покличе?
А ми глухі… Ми народ, і хоч би тобі “ха!”.
Безсовісний ми народ!
Ну й покликали б. Ну що це нам варт?
А то ж помилуйте ви мою душу: великий князь Георгій Михайлович у Берліні за льокая служить!
Такий благородний, такий молодий, такий “великий” і такий князь, і на тобі:
— Вамс з гарниромс?!
Цариця, і не яканебудь проста собі цариця, а “августейшая” цариця, у приживалках у датської королеви сидить і п’яти їх чухає… За те й годують!..
Великий князь Кирило Володимирович сирець п’є… Це після шампанів! Боже мійі Боже мій! Щоб ото після власних льохів з винами (та яких льохів? Та з якими винами?!), після власних міністрів “двора” та сирець з солоними огірками?!
У Миколи Миколайовича, у “верховного”, можна сказать, “главнокомандующого”, командувати нема ким. Козою командує… Та й козу ту подарували “вірнопіддані”, бо його величність, крім козячого молока, не їдять нічого… Старі стали, голова облізла… Корону як увечері надівають, паперу підкладають, а то до самісінького носа, мов підситок, налазить…
А гетьман?! Наш рідний гетьман Скоропадський?! Бунчук уже проїв… Клейноди носить у Берліні на базар — ніхто купити не хоче…
А які всі були…
Було, як їдуть! Або як ідуть!
Почоту того, почоту, та людей біля їх, людей!
А тепер воші їдять…
А ми мовчимо!
Безсовісні ми!
Давайте покличемо.
Так просто собі:
— Пожалуйте, ваші величності!
Грубі ж гроші на їх заробити можна.
Ви ж тільки подумайте, — якби отак зібрати їх усіх та, приміром, хоч у Муссурі…
По сертифікату б платили, щоб подивитись тільки на них…
Не вміємо ми так, як за кордоном. Там навіть помиї й ті використовуються…
ТУТ МИ ПАСЕМО ЗАДНІХ…
Ні, таки хоч що ви там не говоріть, а країна ми дуууже відстала.
У хвості ми, товариші, плентаємось, і у довжелезнім хвості…
Проти закордону, звичайно.
Ох і відстали ж! Років, мабуть, на п’ятсот!
Бомби там у 125 пудів вагою роблять, та в два сажні завдовжки, та на сажень завширшки… Гахне тая бомбочка — й десятисажнева яма вам…
Танки там уже літають. Має така “танька” дванадцять кулеметів і дві гармати. Пишуть, що п’ятдесят таких “цяцьок” одним нальотом можуть зруйнувати дощенту такі міста, як НьюЙорк, Париж або Лондон.
Ну та це ще нічого. Це їм потрібне, бо вони, всі оті держави, дай бог їм здоров’я, — всі вони проти війни, всі вони пацифісти і всі вони в одну душу за “відновлення зруйнованого війною світового господарства”.
А само собою розуміється, що без танка та без бомби на сто двадцять п’ять пудів народного господарства не відновиш.
Ми — головорізи, ми — шибеники, у нас нема нічого святого, ми — злодії, так що нам зазирати, власне, нема чого на їхні танки.
Бо коли всі ті пацифісти сунуться “відновляти” наше господарство, все ‘дно яканебудь сотня з якоїнебудь тердивізії крикне:
— Дайош літательную таньку!
І “дайош”… І буде та “танька” літати в нас… Та ще дивитиметься “козарлюга” в “багатирці” на неї, ляпатиме рукою по “таньці”:
— Що, голубочко, залетіла?! Єто тобі не Америка! У нас зсадимо, брат, швидко…
Так що танки матимемо, коли буде в їх потреба…
Цікавіше інше.
Візьмім, приміром, Англію.
Ось-ось там влада буде в руках робітничної партії… Макдональд за прем’єра, інші “робітники” теки різні порозбирають… І що ж?
А те, що не встигла робітнича партія перевагу на виборах дістати, Макдональд зразу до короля і стукстук:
— Ваша величність, пожалуйте лорда! І товаришам по перу, хоч по маленькому…
От що значить англійці. А ми?
Сім років самі державою правимо, сім років повновладні хазяї.
— А хто в нас править?!
— Товариш Петровський!
— А хто він такий?
— Робітникметаліст!
— А ще хто?
— Товариш Чубар!
— А хто він такий?
— Робітникметаліст!
Або (ще краще):
— Хто?
— Одинець!
— Хто він?
— Селянин!
— Маєтковий стан?
— Свита, вибійчані штани, капелюха, кошик і ціпок! Ну що за влада?!
Та дать йому моментально “лорда”! Хіба нам шкода, чи що?!
Дать йому й лорда, й графа, й дона, й фона, й пера. Хай тоді поміряються з нами…
Це найголовніше, помоєму, завдання VIII з’їзду Рад!
ПРО СВИНІ, ПРО ПОРОСЯТА, ПРО КОВБАСИ, ПРО КЕНДЮХ ТА ПРО РІЗНІ ДУЖЕ СМАЧНІ РЕЧІ
1. ЩО ТАКЕ Є СВИНЯ
Свинею зветься така людина… (Стій-стій-стій! Не туди заїхав… Отак завсіди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш…)
Свинею зветься така тварина, що має чотири ноги, одне рило, один гвинтом хвіст, пару ушей, любить, коли їй кричати: “Пацьпацьпацьпацюуу”. Дуже не любить, коли на неї гримнути: “Чучу, бодай тобі була здохла”.
Оце є свиня.
Свиня хрюкає, чим і відрізняється від собаки, бо собака гавкає… Крім того, між свинею та собакою є ще одна велика різниця. Собаку завсіди звуть або Лапко, або Рябко, або Бровко, а свиней ніколи так не звуть. Свиню звуть або Чушка, або Ряба, або Біла…
До свиней неґречно раніше ставилися, зневажали свиней, глузували з них…
Що, мовляв, з неї, коли вона свиня? Свиня — й квит…
А потім, як додивилися, як зважили, як підрахували — лелечко моє! Не свиня, а банок. Справжнісінький тобі банок або кооперативне кредитове товариство, куди можна складати все, що є в тебе зайвого, а воно тобі росте, а воно тобі на нього відсотки пруть.
2. ЧЕРЕЗ ЩО Ж СВИНЯ В БАРИНІ ПОТРАПИЛА, А БАРИНЯ В СВИНІ
Через що?
Ану, де ви такої барині знайдете, щоб ти її годував, а вона тобі такуо користь давала?
Ви найдіть денебудь такуо бариню, щоб вона вам разом із барином за 10 років дала 40 000 000 (сорок мільйонів) паненят.
Знайдете?
Та ніколи в світі.
Хоч воно, положим, пани, коли ще мали якономії, плодилися дуже добре, але яка з того користь була?
Що ото паненята горобців з централок на селі стріляли та народ православний полохали… А хіба з нього, з того пана, смальцю натопиш?
Тожбо то й є.
А добра свиня та красивий русявий молодцюватий кнур, як підрахував один професор, за 10 років можуть дати приплоду 40 000 000 свиней.
От і порівняйте їх з паном та з баринею. І вийде, що свиня — бариня, а бариня — “свиня”. Що кнур — барин, а барин — “кнур”.
Певна річ, що бариня — “свиня” в старому розумінні, коли так дивитись на свиню, як колись на неї дивились.
А як узяти користь од справжньої свині, то далеко барині до неї.
Панів позбулися — заводьте натомість свиней. Свиня на землю не зазіхатиме, четвериками не їздитиме, працювати на неї треба значно менше, як на пана, а користі від одної свині куди більше, як од усіх панів на цілім білім світі.
3. ЗА ВІЩО ТУЮ СВИНЮ ХВАЛЯТЬ
А як же ж її не хвалити?
Купили ви свиню, приміром. Не свиню, а порося. Замішали їй мішанки там чи чого іншого, разів кільканадцять винесли — зирк: уже підсвинок.
Не встигли ви того підсвинка в саж закинути, ось тобі ж була покрова, ось заговіни на пилипівку, незчулись, як три тижні й пилипівки промайнули, а ваш уже “підсвинок” у сажі не вміщається.
А перед різдвом уже всім посемейством на “підсвинку” сидите, “давите”, смалите, скребете й чините… Жінка біга, мов менинниця, Васько кричить:
— Тату, мені хвоста!
Килинка репетує:
— Мені вуха!
Кум пляшкою зпоза тину помахує:
— З ковбасами, Кіндратовичу!
А ви прямо мов князь: ні підходу до вас, ані приступу.
Бо де ж таки: липівка сала — пудів так на п’ять (кумові ви кажете: “Та, мо’, там з півпуда й надрав! Паршиве порося таке, зачучвірене”. Обов’язково так кажіть, бо позичатиме, лиха личина), ковбас чотири окості, ніжки, голова, почеревина… Та нічого тобі не пропада марно… 85 відсотків живої ваги з свині всі йдуть на користь. Тільки 15 відсотків (кістки) і викидаються… Та й то вже після того, як холодцю мисок із вісім стоїть у льоху та першого дня чекає.
Он що значить ваш “підсвинок”!
Та як же її не любити, коли ні кінь, ні корова, ні вівця, ні коза ніколи вам того не дадуть, що дає вам свиня?!
4. ОСЬ ТІЛЬКИ ЧОГО НЕ ЗАБУВАЙТЕ
Не забувайте того, що найвигідніші свині не прості, а породисті свині…
Прості свині — “необразовані” свині… Годуй його, пічкай його, а воно худе та худе.
А як добре породисту годувати, так так, сатану, рознесе, що лежить, як гарба.
Заводьте, значить, породисті свині.
Є ще одна порода свиней… Це так звані “свині собачі”. Ви їх не розводьте, але коли вам хто скаже, що свині держати невигідно, так ви тоді йому сміливо загніть:
— Іди ти к свиням собачим! Ось для чого такі свині.
ОТ ТОБІ Й МАЄШ!
— Почекайте, почекайте! Ще два тижні — й гамба! І пара з їх не піде! То вже ми знаємо! Два тижні! А там оті всі ради, оті всі незаможники, ота вся “братія” — аж залопотить!
— Так, так! Я вже чув. Агличанка як ударить з Білого моря, а Франція як оперіщить з Чорного, а Польща зза Збруча, а Врангель з Румунії! Два, брат, тижні — й кришка! Співай — “трубу з димом”!
Петлюра так само не спить. Що ото вони в газетах пишуть?! Та брешуть, сучі сини, й не почервоніють! Знаємо ми їхні газети!
— Та що там говорити! “Знаменіє” ж було таке! Баба Мелашка з Василля розказувала, що не встигла вона курки поглядіти, а воно як засяло, як засяло. Півень як закукуріка, а Рябко як заскавучить!.. А тоді зпоза хлівця голос такий ніби Миколи святого Мирлікійського: “Неси, раба божа Мелашко, до отця Йвана десяточок крашанок. Та двадцять тисяч радзнаками по сьогоднішньому курсу, треба молебня мені, святому, одправити, бо через два тижні і більшовики впадуть”.
А вони пишуть:
“Ми міцні! Ми дужі!” Писало б їх і вздовж, і впоперек! Два тижні їм панувати!
…Отаке скрізь: “Два тижні… І капут…”
І от на тобі:
Англія признала!
Італія визнає!
Наввипередки женуться!
Пуанкаре і той уже розгониться…
Даремно й півень кукурікав… І Рябко скавучав… І сяяло даремно!
ПО ІНСТАНЦІЯХ!
Підмітив незаможник Бідненко, що засівна кампанія весняна проходить на селі дуже добре.
“Ке, — думає,— в газету писону! Почитають нехай, як наші господарство народне відновляють…”
За олівець, за папірець і чиркчирк:
“У селі Шенгеріївці справа йдьот пошти што й гаразд. Обсіємось! Роботають, так аж курить, потому — гуртом. Потому — в гурті сила. Прохаю надрукувати. Незаможник Бідненко”.
Написавши, до сількомнезаму пішов показать.
— Давай сюди! — голова комнезаму каже. — Потому — по інструкціях треба!.. Самі пошлемо!
І за допис…
— “В гурті сила”?! А про голову нічого?! Смотри какой!
І дописав:
“Найбільше працює й керує голова комнезаму Петренко”. Та по інструкціях — до райкомнезаму. Прочитав і голова райкомнезаму. — Іч які! А район так пальцем сякається?! І дописав:
“За безпосередніми вказівками голови райкомнезаму”. А секретар додав: “І секретаря”…
Далі ви вже, певна річ, догадуєтесь, що й округа, й губернія…
І приходить до газети:
“При цьому надсилається стаття незаможника Бідненка для друку в газеті”. Голова ГубКНС N… Секретар N… Розумієте?!
Спрашується в задачі: Як треба писати?
ЩО ПРАВДА, ТО ПРАВДА!
От хоч як криєшся, хоч як конспіруєшся — нічого не виходить. Усе видко! Як те шило з мішка — так і вистромиться.
І все видать…
Наші, приміром, радянські, інтимні, сказать би, справи… Не заховаєш… Ніяк не заховаєш…
Думаєш, що тільки ти та кум з кумою твої знають, а воно зирк: уся Бразілія вже про це говорить.
Та все тобі до рубчика, до ниточки їм відомо.
Ось прочитайте, що друкує бразільська українська газета “Праця”, що виходить у місті Прудентополісі, в № 52 від 27 грудня 1923 року. “Директором” тої газети є Б. Лопатюк.
“Большевики надають дітям кінські імена. Большевицькі безвірники в свойому зогиджуванню віри дійшли до того, що вже не дають хрестити дітей. Дають їм самі якінебудь імена, лише не імена святих. І так називають дітей: Ворон, Сірий, Каштан, Гнідий, Дерешуватий і т. д.”
Звідки в Лопатюка така поінформованість?
Ідуть собі кум з кумою до батьків, сідають за чашкою чаю й вигадують, яке б ім’я дати дитині. Нікого в хаті більш немає, вони самі. Ну наззуть ту дитину, відповідно до того, чи вона “лошачок”, чи “кобилка”, Гнідим чи там Буланою. І порозходяться.
А Лопатюк знає.
Бо він “директор” газетний. Мусить знати всі сенсації. І знає…
А головне, що це — правда… Ми й не криємось…
Тільки ж треба було пояснити своїм читачам, через віщо саме більшовики дають дітям “кінські” імена.
Не думайте, що отак ото спроста: давай, мовляв, кіньми будемо…
Ні. Причина глибша.
Я поясню це, спеціально для Лопатюків.
Коли більшовики скинули царя, повигонили панів і забрали владу до своїх рук, бог їх покарав… Почали в їх плодитися не діти, а лошата… Факт… Родиться, задере хвоста та як двине в комсомол…
Ну як же ви таких дітей “святими” йменнями зватимете? Незручно. І почали надавати “кінські”.
Щоб “святі” не образились…
Бо в нас був уже один такий випадок.
Опоросилась в одному совхозі свиня. Завідувач не подумав, узяв та й назвав поросят Лопатюками… Рахубу мав… Як зчинили свині бунт!
— За що, — кричать, — ти нас ображаєш?! Що ми тобі, директори “Праці” бразільської, чи що?! Ми чесні свині!
…Образились…
ЯК РАДУ ТІЙ ЗЕМЛІ ДАТИ (До земельної наради)
Раніше безпечніше було… і безпечніше, і легше… Була земля… Багато було чорної, як воронове крило, землі…
Лежала вона на землі українській гонами й перегонами, десятинами й акрами… І були собі селяни…
Булижили собі вони на землі українській хуторами, селзми, містами й містечками…
А над усім цим, над селянами й над землею, був собі бог, всеблагий та всеправедний…
І бачив бог, всеблагий та всеправедний, що тяжко біля тої землі поратися, не легко тую землю доглядати, обробляти, обсівати та угноювати…
А бог завсіди був за бідних, сіромаські інтереси бог обстоював.
Бо ще й у писанії було сказано:
“Як хочеш, мовляв, у царство небесне, віддай усе, що в тебе є… Бо легше верблюдові крізь голку пролізти, як багатому до царства небесного дістатися!..”
Та й віддав бог усю землю поміщикам:
“Хай, мовляв, багатії за землю дбають та про неї думають…”
І порядкували землею графи Бобринські, графи Браницькі, та Терещенки з Харитоненками, та Лизогуби з Скоропадськими…
Легко було селянинові українському… Не боліла йому голова, — було кому подбати, щоб на землі і сіялось, і віялось, молотилось, мололось та їлось…
А тепер — земля наша, самі й порядкувати мусимо…
Ну й турботи. Наради, та ради, та конференції… Бо землі лад треба дати…
Улаштувати землю треба. Землеустрій налагодити. Як його налагодити?..
Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі закурить чи табаку понюхати — перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся…
А потім треба додивлятись, щоб одна нивка в однім кутку, друга десь за три верстви, третя за річкою, четверта за млином.
Тоді “сам” на одній працюватиме, жінка на другій, син на третій, невістка на четвертій. Всім, одне слово, праця буде. Всі без роботи не сидітимуть. “Колективна” праця буде.
Кому яку землю дати?..
Ну от ви, приміром, заврайземуправлінням. А у вас кума у вашому районі. Якої їй землі нарізати? Та ясно ж! Ріжте під самісіньким огородом, щоб недалеко їй ходити було на землі тій поратись. Приїдете коли (коли там уже й вирвешся: ділов, ділові), а вона жнивує… Вийшли за клуню, затулились од сонця рукою: — Кумасюуу! Гов!
П’ять хвилин — кума й дома! Тут миттю і вареники, і пиріжки, і горішки!
А наріжте денебудь верстов за сім, за десять — як ви її звідти викличите?..
Червоноармійцева жінка, прикладом. Цій уже можна й верстов за десять смужку дати. Червоноармійці повинні привикати до довгих переходів.
Це буде так званий землеустрій відповідно до місцевих умов.
Візьмемо тепер хоч агродопомогу селянам.
Де будувати агробази, агропункти, племгоспи, насіннєві участки, зразкові поля, дослідні поля?
Де? Ясно: біля Харкова, біля Києва, біля Одеси… Щоб агроперсонал не сумував вдалині від великого міста. Збудуєте денебудь агробазу біля Шенгеріївки, за сорок верстов од залізничної станції, за двісті од більшменш путящого міста… І тоскно… Може, не самому агрономові тоскно, а його жінці, його молодій доньці…
Все це треба брати під увагу, заводячи агрономічну допомогу нашому селянству…
А кредитування?
Кому позичити? Омелькові, що має півтори десятини піску та півкорови, чи Петрові Кіндратовичу, що на двадцять п’ять кахикає й сірим у яблука жеребцем до церкви їздить?
Петрові Кіндратовичу. Людина статечна, заможна й у бога вірить…
Колективізація…
Кого гуртувати? Зновтаки. У Петра Кіндратовича двадцять п’ять десятин, у Свирида Карповича — двадцять п’ять, у Йвана Пилиповича — двадцять п’ять. Є що гуртувати. От і згуртуйте…
А що з того Омелька, та Митра, та Панаса з півтора десятинами та з конопляними наритниками?!
Та, добре подумавши, чимало чого доброго наробити можна.
ЧИЙ ШЕВЧЕНКО?
— Наш Шевченко!
— Ні, наш Шевченко!
— Та ні, таки наш Шевченко!
— Наш!
— Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
— Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній…
— Який там, — вони кажуть, — Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете? Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров…
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все…
У поемі “Іван Гус” Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли…
“Автодафе” — це тоді так звалась автокефалія. Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих. Далі…
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…
Послухайте, з якою любов’ю Лукія (“Відьма”) розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як лана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила.
Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається (“Ніби пан у хаті…”).
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував. Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі…
“Свиня в калюжі”… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів.
Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам, Все богам та царям…
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки, Нащо здалися вам царі…
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшеннобо любив він їх…
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.
У “Заповіті” так якнайяскравіше виявилася ного поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно…
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…
До графині Браницької хоче дорівнятися…
Так чий він? Правда, їхній?!
КИЇВ
(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)
Високо передо мною
Старий Київ над Дніпром.
Та воно таки так…
І “високо”, і “передо мною”, і “старий”, і “Київ”, і “над Дніпром”…
Тільки от що “Днепр не сверкает под горою переливньш серебром”, а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.
А Київ… Київ високо…
Київ — хароший…
Великий — це раз… Чепурний — це два… Певний себе — це три…
Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…
Кияни — народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…
— На Тургенєвську!
— 75!
— Та…
— Пуд вівса сто!
Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.
Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п’ятдесят, а сто…
Київ білий тепер. Більше — білий і м’який… “М’якості”, мабуть, не менше, як аршин завтовшки…
І слизький, і блискучий Київ… І під ногами рипить…
А ще тижнів зо два — і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!
— Што будіть? Што тольки будіть?! — казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком. — Власть невозможная, ви ж таки самі подумайте! Што будіть?! Ви ж тольки посмотріть, как линьоть, как двиніть! Потому — бог видіть! Бог усьо видіть!
І я думаю, що таки “бог усьо видіть”. Крім того, якою халерою він мене нагодував у своїй їдальні.
Київ пишний… Вулицею Воровського (б. Хрещатик) до приїжджих усміхається й парфумами, та модними черевиками, та сукнями, та брилямикапелюхами й золотими годинниками та ланцюжками вихваляється…
І все блистить, і все хвилями сукняними на вітринах спадає… Так важно, так приваблююче…
“Отрез на брюки п’ять п’ятдесят”…
І крамарі в Києві хароші, і всі вони йдуть “навстречу населенню”…
“Согласно постановлению СТО и идя навстречу населенню, ценьї пониженьї на 25 процентові..” Щасливе населення!
Київ строкатий!
Афішами заліплений! І чорними, й червоними, і зеленими! І отакусенькими, і отакими, і отакенними!
І всі афіші змістовні, афіші цікаві, афіші для художнього розвитку київського населення конче й конче потрібні!..
ТРЕСТ “ДАЙОШ ВЕСЕЛЬЄ” неп танго
Маринеточка Жанеточка і т. ін., і т. ін. Це, мабуть, спеціально для березневих днів… “Маринеточка — Жанеточка”…
АЙСЕДОРА ДУНКАН Ну — це загальновизнане, непохитне, традиціями при бите й певне!..
Тут нічого не заперечиш…
дім пролетарського мистецтва
КАРНАВАЛ
призи за танго! призи за довгий hici
Не сказано тільки, за який ніс приз дається: чи за пролетарський, чи за буржуазний.
Сказано тільки, що це робиться в “Домі пролетарського мистецтва”.
БИМБОМ! “Дєйствительно настоящіє”. СОНЬКА — ЗОЛОТАЯ РУЧКА! “Дєйствительно настоящая!”
ІАМО! Угадує! Вгадує, що було, що й не було! “Дєйствительно настоящий”. (
І на всіх стовпах, і на всіх парканах, і на всіх тумбах доводиться до відома київського населення, що цими днями відбудеться
прощальний бенефіс адміністратора цирку абрама львовича
АДАМОВА
І Абрам Львович ласкаво посилає з афіші привітну усмішку, оздоблену чорнявими кучерями, дорогому київському населенню…
“Та заходьте ж!..”
Опанас Карпович Саксаганський “орудує” трупою в театрі імені Заньковецької.
Ставить п’єсу з незаможницького життя, що яскраво малює побут бідної вдови і її єдиної доньки… “Наталка Полтавка” та п’єса зветься. Письменника Івана Котляревського.
Постановник — Саксаганський.
Лаборанти — Северин Паньківський і Чичерський.
Масове дійство після
Де згода в сімействі, Де мир і тишина…
Рухи виключно ногами, з вихилясами й викрутасами… Далі йде гостра сатира на сільську власть — “По ревізії” драматурга Кропивницького, де змальовується голова сільради, незаможник Гарасько і делегатка жінвідділу Риндичка!
Цілком нова п’єса!
Іде в сукнах (свитка, чумарка, пояс і очіпок).
Анонсуються: антирелігійна п’єса “Вій”, п’єса з життя спілки мисливців і рибалок “За двома зайцями”, індустріальна комедія “Крути, та не перекручуй”, драма з життя профспілки деревообробників “Бондарівна”, астрономічна п’єса з життя космосу — “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” і т. ін.
Самому не довелося побувати, а цікаво всетаки… Нове все й доситьтаки оригінальне…
“Думка” в^Києві співає… Співає не “за страх, а за совість”. Підряд щось одинадцять концертів! Був на однім в Будинку освіти. Народу — тиск! Багацько пішло додому, бо не вмістилося. Концерт присвячений Шевченкові. Прекрасне виконання. Великий художній успіх. “Думка” киян повоювала… Скоро виїздить до Харкова завойовувати харків’ян… Харків’яни хай уші прошурують, бо є що слухати і є кого слухати…
Кияни, — ще раз кажу, — народ хароший! Тільки їм усім дуже ніколи. Ну до того ніколи, що я навіть не знаю, коли вони, бідолашні, й обідають!
Зайдеш потихеньку так, спитаєш:
— Чи не можна б чого так дізнатися?
Чекаєш. І бачиш, що ніколи людині. Ну й ідеш собі геть. Одного тільки й зустрів такого, що йому не було ніколи.
— Приїхав?
— Приїхав!
— Сідай! їдемо на завод молочарського приладдя “Добробут”. Це ми (“Сільський господар”) тут, брат, заладнали! Посуд поза конкуренцією! Полуда — нема ніде такої. З руками молочарські спілки одривають! От би трохи грошей!.. Ось тобі механічний цех, ось дерев’яний, тут лудять, тут маслобойки роблять! Бачив?! Ніби й непоказний, а справу робимо! З нічого почали! їдемо на контрактні
— Їдьмо! — кажу, а сам думаю, чого це йому не ніколи. І киянин, а не ніколи… І виявилось, що до Харкова виїздить, у Харкові вже працюватиме… А був справжнім киянином, навіть правобережною філією “Сільського господаря” завідував.
От що значить харків’яни…
Найбільша, найважливіша й найгучніша подія в Києві — це вихід із “Гарту” аспанфутів Варуського й Щербини.
Газети повнісінькі сенсаційних звісток про безідейність “Гарту” і черезверхідейність аспанфутів.
Населення в паніці. Чекають великої повені. Серед літературних кіл жах! На Трухановім острові баба корову продала. “Все одно, — каже, — водою занесе!”
Говорять про утворення якогось об’єднання з таємничою назвою “Літературні скакуни”.
Одна старенька бабуся, що має вісімдесят чотири роки й каже, що до самої смерті не визнає Радянської влади, прочувши про “Літературних скакунів”, перехрестилась і лякливо промовила:
— Невже ж і в літературі появились?
Але в неї замість “скакунів” таке вимовилось, що не доведи царице небесна.
Отакий Київ! Славний Київ, хароший Київ!
Стоїть собі на золотих горах, над сивим Дніпром, а святі та преподобні Антоній та Тодосій з іншими чудотворцями печерськими молять бога за його.
І молять ретельно, молять добре, бо їм же більше робить нічого: на те й поставлені…
А в Харкові хоч би тобі поганенький святий був…
Ну годі!
Хто хоче більше про Київ, хай сам приїде й подивиться.
ЯК ГУСЕНИЦЯ У ДЯДЬКА КІНДРАТА ШТАНИ З’ЇЛА…
(Чистісінька правда)
Розкажу — так не повірите…
Набрав Кіндрат у кооперативі три з половиною аршина черкасину.
Не черкасин, а просто тобі “всіх скорбящих радість”. Палажка як побачила — так і припала:
— Тату, це мені на керсетку!
— Не буде, Палажко, діла! Штани мені будуть! Черкасин добрий, пошию, щоб на спаса булотаки в чім і на храм вийти… Одстань і не приставай, бо годі вже у вибійчаних красуватися… Це штани такі, що й тебе буде в чім заміж видати… Літа йдуть, у цих штанях мене й поховаєте… І поніс до кравця.
— Ось! Дивись, Пилипе, край по совісті, бо це — черкасин…
— Та то вже нас не вчіть, — каже Пилип. — Вам як? Чи на галіфе попустити, чи в шагу?
— Попускай у шагу, щоб не муляло… Пуд дам, та, може, ще як накапає, то й чарка яка перепаде.
Одне слово, пошились штани. На роговім ґудзику, збірка до збірки.
Надів Кіндрат, подививсь, присів, підняв праву ногу, підняв ліву — ні за віщо не зачіпає.
“Слобода” скрізь, як після революції.
— На, стара, заховай у скриню… На спаса надіну… А ти, Палазю, не журись… У садку вродить, продамо яблука — буде тобі керсетка… Ховай, ховай, стара, і тобі кубова спідниця буде… Вродить — і буде… Півдесятини садка — хопить і на керсетку, й на спідницю…
А кубельця на яблунях у садку, аж у очах рябить, на кожній гіллячці…
— Поздіймати б ото, старий, чи що7
— Та хай! Хай трохи потепліє… Там після водохреща свяченої води залишилось… Покропимо, воно не візьме… Балакають ото чортзнащо!..
Потепліло… Покропили свяченою водою… Черва від “святої” води заворушилась та як чесонула… Так то їла листя, а то вже гілочки трощить… Стоять не яблуні, а костриця…
Вродило… Не яблука, самі “дулі”…
— Так що ото ти собі, стара собако, думаєш? У нових штанях проходжатися7 А я тобі “гимназією” у святій церкві світитиму?
— Бач ви які?! Собі так черкасинові штани пошили, а в мене з кохтини лікті вилазять. А Петро вчора казав, щоб я собі “оце” чимнебудь прип’яла, а то крізь кохту повискакують! У вибійчаних не могли ходити?
— На! Забирайте мої черкасинові! Беріть! Нате й вибійчані! Пийте мою кров!..
І став Кіндрат без штанів у садку. Дививсь на яблуні та головою хитав.
— І що було б пооббирати!
