Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
ХАРКІВ — КИЇВ

(Дорогою)

Дуже просто це все.

Берете п’ятсот сорок карбованців грошзнаками 1923 року (усього тільки), біжите в Харкові на міську залізничну станцію.

— До Києва мені! На скорий! Через Полтаву шепетівським!..

Хапаєте квитка і біжите додому. Хапаєте речі й біжите на двірець. Біжите пероном.

Підбігаєте до першого вагона й на східці…

— Ваш білет?!

— Ось!

— Це сьомий, а ваш третій! Біжите далі…

Ви обов’язково курите. Як біжите од сьомого, то кидаєте спересердя недокурок на перон.

— Гражданин! Три карбованці золотом! І коли вас уже привчимо?!

— Та я… Та їйбо…

— Три карбованці! Інакше, будь ласка!..

— Тьху! Ти, лиха година!

— Ще три карбованці, гражданин! Плювать забороняється…

Платите тільки три й біжите далі…

— Куди?! Це шостий! Ваш далі… Смалите “далі”.

— Ваш?! Це п’ятий! Далі!

— І ти, боже мій!

— Ваш?! Це другий! Ви пробігли!

— Ху!.. Це третій?!

— Третій!

— О!

І раптом на східці. Прожогом!

— Та чого ви так? Ще встигнете! Горить, чи що?!

— “Горить”! А вам що?! І спішу! Що я, даром за “скорость” заплатив? Гроші за “скорость” берете, а спішить не можна?! Які?!

Сіли…

— Пиши ж!

— Та писатиму! З дитинства пишу. Як руками не володітиму — ногами писатиму!

Бамбамбам! Сюрррррр! Поооїхали…

* * *

Вагон повнісінький індексу госплану, товарового карбованця і “помилуйте — хунт білого вісім з половиною”…

Отак — ревізор “об’єдінєння”…

— Знаєте, п’ятнадцятий розряд плюс командировочні… Жить можна, хоч жінці і двадцять чотири роки! Я з молодою одружився! Кімната на Пушкінській!.. А ви з Москви?

— З Москви! Жить можна! Червінець дев’ятсот п’ятнадцятого! Розряд шістнадцятий! “Нагрузка” — п’ятдесят відсотків!

— Ооо! Так єто же харашо!

— Ну не без того… знаєте!

— Ну певна річ…

Отак — пальці, нігті й ножиці — маленькі… Самий манікюр, у кашеміровій спідниці і в газовій хустці аж до підборіддя.

— У відпуск! Оддихнуть! Так устала! Так устала!

— А ви де?

— Машиністка!.. Роботи! Роботи!

— А ви так, на вигляд, нічогенько!

— Так устала! Так устала! Ви мужчини, а ми женщини! Мужчинам легше, а ми женщини!

І око зпід газової хустки так лукаво на того, що ото “ви мужчини”… А “ви мужчини” хлопець чорнявий. Кучерявий та чорнявий… І френч аж прилип до нього…

— І мужчини, і женщини однаково…

— Женщина одвертіша й щиріша. Ми довіряєм! А вам, мужчинам, довіряти не можна! Правда?

— Чого не можна?!

— Ви ж мужчини, а ми женщини! Хихи! Хихи!

— Мооожна!

“Можна, — думаю собі.— І навіть довірить…”

— А я у Вукоопспілці! До мужа їду! Так хочеться, так хочеться! Щоб швидше!

І брови вгору. А брови! Брови! Хоч у хомут закладай! Яку хочте вагу витримають, аби гужі добрі. І чорні, чорнії На білому тлі, як дві п’явки, добре нассавшись, хордами лягли…

— Хоч би скоріше!

— Да, знаєте?! За шість місяців? Ну, ще говорить можна вивчитись! А писати, ну ніяк! Читаєш оті українські газети, ну, як ти за шість місяців вивчишся!

— А, знаєте, треба! У нас наказ! Хто не знатиме, звільнятимуть!

— Видумають?! Ну, навіщо воно? Кому воно потрібне!

— Ви, товаришу, недооцінюєте національного моменту! Це величезний чинник! І от, як реальні політики…

— Ааа?!

— І в нас! Ну, як я буду!! Приносять поукраїнськи. Перепиши. Я переписую… Тепер, знаєте, так трудно службу дістати.

— Ков’яги… Водяна… Копи… копи… копи…

І косять… косять… косять… І орють… орють… орють…

Стане, зирне на потяг, і знову коса над прикорнями зашуміла. Хліб буде.

* * *

Поряд у вагоні зародок української опери до Києва вертає. Артисти М. І. Литвиненко-Вольгемут, Микиша й Луб’янцов. Концертувати їздили: демонстрували в столиці українську пісню.

— Ну як?

— Буде опера! Українська опера буде! Всі в Харкові прихильно поставились. їдемо до Києва конкретизувати!

І очі блистять в усіх: опера буде!

Полтава зеленими кучерями тріпонула. Он на горі!

Ось Ворскла! Тихо, так тихо підкрадується до Полтави, щоб обнятися… Давно вже вони обнімаються, Полтава з Ворсклою, одна в одну закохані…

— Е! В нас Ворскла! Це так полтавці…

— Е! Наша Ворскла біля Полтави тече! Це так, хто над Ворсклою живе…

І треба ж ото так закучерявіти, та ще й на горі, та ще й над Ворсклою!

Ну як ото лялька! Пишна, така пишна та тиха, така тиха, слухняна.

Хароша Полтава!

І люди на Полтавщині хороші!

М’якенькі:

— Мольока ви б у мене не взяли часом? Не люди, а просто тобі земляки…

Хароша Полтавщина. Краща, як Харківщина…

* * *

Абазівка… Решетилівка… Миргород… У вагоні сутеніє…

Ревізор “об’єдінєнія” вже засмалює на всі завертки… Усміхається вві сні: очевидно, на один розряд підвищили…

“Манікюр” тихенько “Молчи, грусть, молчи” виє, а “Вукоопспілка” стелеться та все:

— Ах! Скоріше б!

В останньому купе хтось гармошку витяг і потихеньку “тре на порох усіх катів”.

“Ми всіх катів зітреееем на порох…”

І так ніби отой порох із стертих усіх катів сиплеться, сиплеться тобі в очі, сиплеться… І… засипав… Смик!

І вже з купе:

— Триндитриндитриндитриндитринди… Полька!

Перетер, значить, катів і в танок ударив…

Сниться, ніби на весіллі десь з дружкою по хаті гасаєш…

— Товаришу! Чи не можна полегше?! Полицю провалите!

“Дивись, — думаєш, — зроду не танцював, а тут як урізав, на верхній полиці лежачи”. Мент… і провалля…

* * *

— Вставайте, до Києва під’їздимо! Зараз міст!

Потяг тихо-тихо суне…

Дніпро! Спить ще, легеньким серпанком укритий…

Тільки ажажаж ондечки зуби вишкірили: сонце вже одним променем їх лоскотнуло. Усміхнулись і щільніше серпанка натягають.

— Не займай! Ще хоч хвилину! Розніжились…

Лавра…

Сіртонулась до неба дзвіницею й стала. А може, там нема до кого й сіртатись?! А ось “бога” топили!..

“Видибаввидибав” — не видибнув старий Перун, захлинувся… А який “могутній” був!

Досидівся на горі, поки за бороду — й бувай здоров, боже! Грими там, на тім світі!

Саваоф хитріший! На небо забравсь.

Нічого. На “юнкерсі” привезуть…

Не “видибне” й Саваоф!

Київ!

— Нооосииильщик! Скоріше! Я до мужа їду!

— Нетерпляча яка! Дивись!

КИЇВСЬКІ ЧУДЕСА

Ніколи я, рушаючи з Харкова, не гадав, що сподоблюсь у Києві потрапити на чудо. Та де на чудо?!

На чудеса! На цілий оберемок дивних діл, чудних діл… Не встиг із візника зіскочити:

— Чули?!

— Ні, не чув! А що я мав чути?

— Обновились!

— Хто кого обновив?

— Церкви обновилися, ікони обновилися, хрести обновилися… І досі ще обновляються… Отак стоїш, дивишся на баню, а вона яснієяснієясніє… Сподобивтаки господь!

— А може, то я сподобив? Не встиг приїхати, а воно, бачите, зразу всі бані на церквах заблистіли. Може, я святий?!

— І завжди ви так… Вам серйозно, а ви… Все ви всміхаєтесь… Хіба ж таки можна так ото про святі речі?

— А що скоїлось?

— Та таке… таке… господи! Сьогодні вранці йдуть люди на базар, а на церкві, на Скорблящих радості, знаєте, що ото біля Сінного базару, баня як заблистить… Впали вони навколішки… А вона дедалі все яснішає… все яснішає… На дзвіниці… На самій церкві так так ржавою й залишилася, а на дзвіниці, як новісінька, як тільки що позолочена!

— Так чого ж тільки на дзвіниці? Паламар у тій церкві чудотворець, чи що? Чи, може, дзвін якийся преподобний там висить?

— А! Що з вами балакати! Підіть подивіться!..

Пішов подивиться.

Народу — тиск. Стоять, голови позадирали… Задрав і я.

Справді, одна баня на дзвіниці блистить, а на церкві темна.

Підходжу до гурту.

— І вийшов він, оврей той, на балкон! Зирк на церкву — блискавка! Так і засяяла! Перехрестився він та до батюшки!

— Єврей, тьотю, і перехрестився?

— Та не мішай! Дивись який. Проходь, проходь! Знаєм ми вас, невірних!

— …Перехрестивсь, кажу ж, він та до батюшки! Прибігає батюшка, а над церквою сяйво. І в церкві чує пєніє ангельськоє… Упав він навколішки й обновився!

— Батюшка обновився?

— Не батюшка, а Николайсвятитель, чудотворець Мирлікійський, морда твоя заспана! “Батюшка”!

— Єврея, значить, господь сподобив?

— Єврея, голубчику, єврея!

— Господи! Буди милостивой ко мінє, грішниці! Єврея?!

— А єврей разі не чоловік?

— Чому не чоловік?! Чоловік та ще й, видимо, неабикакой чоловік!

— Різні, значить, і євреї бувають. Є євреї православні, а є й… іншії євреї!

— Раз сподобився, значить, правильной єврей!

— Увойшли вони до церкви. Когда смотрять, а ризи на владиці нашій богородиці й приснодіві Марії, на тій, що ліворуч, на великому гаку висить, біліють… біліють… біліють…

— І всьо єто чепуха! Какоє-такоє, сказать, чудо? Обман зрєнія — і больше нічєво! Оп’ять же таки бога нєту, а все єто темнота й забобони, которої…

— Бога нєту? А дозволь тебе спросить, чому ти, сукин ти сину, осліп? Уже одно око вилізло, погавкай ще, і друге вилізе! “Бога нєту”! Який найшовсь?!

— Чого ж ви лаєтесь?! Ви темний народ, вас дурять! Церква така й була… Дзвіниця пізніше одремонтована, от вона й блистить ясніше… То ви не помічали раніше. А тепер хтось чутку пустив, всі за неї й ухопилися. Оце й усе чудо… Чоловік правду каже, а ви лаятись! Каламутите народ! Робити вам більше нічого. Вигадають нісенітницю й базікають… Робити б краще йшли…

Шусьшусьшусь по одному. Розійшлись.

* * *

…І вроді как янгол лучезарной на небі з’явився й сів на вон той кунпол! А єврей торгувать устал іттіть. Як посмотрив же він ув окошко, боже ж ти мій, господи!! Такоє сіяніє, вроді как сонце!

Розказує “спеціалістка”.

Ви колинебудь бачили спеціалістку від писанія? Це жінка якраз того віку, коли вона стоїть на грані “бабства”.

Фізіологія таку добу в жінок зове “клімактеричною”. “Баба” тоді казиться. Сказ той різно виявляється. Виявляється він і половими, і релігійними, і різними іншими екстазами…

Ви подивіться на неї: це якась суміш херувима з онаністом і з дияволом! Очі її єлейнострамні, з блаженнопохітливими огниками. Пісне обличчя, тьмяне якесь, гостроносе. Губи осокою. На лобі пудра з оливою. І в голосі її якось дивно вібрує “трясця” з “да ісправиться молитва моя”.

Біля неї дрібнесенька, сухесенька, як огірокжовтяк, порепана бабуся. Архів останнього століття. В неї в руках малесенька вистрьопана хусточка й ціпочок.

Більмами своїми вп’ялася бабуся в “спеціалістку”, і з тих більмів її капають на хусточку дрібнесенькі, такі старістарі слізки. Плаче бабуся… Слізки тії котяться борозенцями в рота й перемішуються з:

— Дивні діла твої, господи!

— …І как сказано в святому писанію: “Обновиться, яко орля, юность моя”, — так і той єврей услихав голос із неба…

— Хи! Хи! — чмихнув хлопець якийсь.

— …Голос із неба… Чого ти, байстрюк, чмихаєш?!

— Дивні діла твої, господи!..

І попливло далі про голос із неба, про “знаменіє”, про “зглянувсь господь”…

* * *

Біжить піп.

Він якось ізігнувся, убгав шию у комір своєї ряси.

На ходу благословляє (хто до його підскочить), ніби одмахується.

— Батюшка! Об’ясніть, будь ласка, почему єто усьо здєлалось?..

— Не знаю, православні. Нічого не знаю!

— Ви ж священик! Вам дольжно буть звєсно, в чому тут сила!

— Не знаю, православні! Нічого не знаю! І зник…

* * *

А в церкві!..

Просунуться не можна… свічок… свічок… свічок… Із вівтаря визирає піп в єпітрахилі… Вартує… Молебні… Акафісти…

Заробіток добрий.

Стоять купами перед іконами, перед плащаницею, перед охрестами… І чуєте:

— Он! Он! Дивись! Не було нічого, а тепер бачиш?!

— Та де? Нічого не бачу!

— Та он же! Бачиш біле!

— Та, може, воно так і було?

— Ні, то вчора поновилося.

Якась баба поклони гріє, аж лоб тріщить. А титар за столиком:

— Єта вісім! А єта дванадцять! А вот єта двадцять п’ять!

* * *

Кругом церкви гуртків ще більше.

Якийсь студент доводить, що ніякого чуда нема.

— Це природні явища, граждане! Золото під впливом змін в атмосфері іноді ніби поновлюється. Може, й тут це трапилось. А найпевніше, що так і було. То тільки ніхто не звертав уваги!

— “Було”?! Бач який! Верзе!

— Не віриш сам, так і не базікай тут!

— Темнота ваша…

— Не слухайте його, православні… Я всю біблію проізошла! Там про все єто єсть!

* * *

— Чого такого іздєлалось? Чого народ стоїть?

— Де ти такий узявся? Не чув?! З неба звалився?

— Обновлення! Кунпол, смотри, блистить. Обновився. Чудо!

— Кунпол, говориш?! Везьоть кунполові! А вот у мене черевики ніяк не обновляться! Що б єто такоє значило? Га?

— Страмнючий! Черевики з кунполом порівняв! І де тільки такий народ береться…

* * *

— Узяли на дослід… частину позолоти. Професори. Узнають — і все буде відомо… Ніякого чуда! Заробить хтось хотів…

— Ррразойдись! Ррразоіідись, тобі говорю!

* * *

І це в Києві! Іще раз: Це в Києві.

СЛІПЦІ

Звідки вони тут?

Що таке трапилося, що Київ так сподобався отим незчисленним соло, дуетам, тріо, квартетам, квінтетам і навіть секстетам, з скрипками, з гармоніями, з фісгармоніями, з лірами, з кларнетами, що їх ви подибуєте на базарах, біля церкви, на ріжках людяних вулиць?..

Звідки оте все, що ото грає, співає, причитує, проказує й простягає картуза чи мисочку, чи торбинку:

— Пожертвуйте!

Скільки їх?!

Таке враження, ніби розстебнулись усі притулки й захисти для сліпих з усенького Союзу і все їхнє населення маленькими гуртками висипалося з них і розсипалося по київських вулицях…

Розсипалося — заграло й заспівало…

Ось — лірник.

Молодий ще, так років під тридцять… Руді кучері копицею. Вертить ліру так, ніби для того треба принаймні з п’ятнадцять кінських сил… З великим “трудом” вижимає з себе:

Отець наслідство розділииив…

Біля його “половина”. Здоровенна червонощока молодиця їсть огірка й підтягує:

Иииив…

У пелені в неї дриґає ногами “музичний твір” місяців на шість віку. Він (“твір”) припав до груді і присмоктує в унісон лірі, ухопивши правою рукою неню за пазуху, а лівою себе за п’яту…

Збоку другий “твір” наминає окрайця…

Ціле “музичне сімейство”…

Біля “оновленої” всіх скорблящих квінтет жарить “Ой не шуми, луже, зелений байраче!..”. Три жінки й два чоловіки.

Один підограє на гармонію, а решта “вокалить”… Співають дуже добре…

Прекрасне сопрано. Добрий баритон і чудесний молодий, свіжий, як струмочок лісовий, альт. Біля їх купа народу… Слухають уважно…

Репертуар, сказать би, непідходящий для такої святої події, як “оновлення” цілої бані на цілій дзвіниці, проте “лимони” аж шелестять у картуз…

Біля Софії якийсь дідок, мацаючи пальцями розгорнуту книгу, тягне:

І прийшов Ісус у Кану Галілейськую… 144

Киває в такт головою, одгонить мух і рече… рече… рече… Іноді забудеться перегорнути сторінку і по тих же таки горбиках смалить:

Блаженні нищії духом,

яко тих є царство небесноє…

Підходжу до Лаври. Ще здалека чути якусь одноманітну, тягучу, безнадійну якусь пісню під акомпанемент фісгармонії…

Грає жінка років так під тридцять, а за нею стоїть, заплющивши очі (сліпий, мовляв!), чорновусий чолов’яга й підтягує басом. Скрипучим, як немазаний віз, басом.

Навкруги юрба.

Жінка спочатку проказує куплета, потім б’є по клавішах, і різке меццо проривається скрізь юрбу, б’ється об лаврські мури і котить вулицею, по бруку підстрибуючи…

В юрбі баби хлипають і витирають хустками сльози.

“Що, — думаю, — за таке жалібне?..”

Виявляється, що про “Олексєя, чоловіка божого” ціла поема, рядків, мабуть, тисячі на чотири…

Як “Олексєй, чоловік божий” утік од родителів із книсопотамської землі[9] і що з того вийшло.

Хочете, я наведу вам те, що так впливає на православних, що вони, слухаючи його, хитають головами і ревуть… ревуть… ревуть…

Початку пісні я не чув…

А середина отака:

Олексєй плач родительской ежедневно слихал

І жону свою єжедневно видал,

У творця небесного усердно благал,

Щоб од іскушенія його ізбавлял.

За такія подвиги господь його наградил, День його кончини йому вія одкрил. Когда Олексєй день кончини узнал, То про свою жисть усьо сам написал.

17 марта Олексєй іскончавсь

І об цьому иа всім Римі слух роспространявсь.

У церкві на службі, когда народ стояв,

Священнослужитель з неба голос услихак “До Євхиміяна у дворець ви найдіть І божого чоловіка вмершого знайдіть”. Князья і священнослужителі з хресним ходом до

Євхиміяпл у дворець пой шли

І божого чоловєка вмершого знайшли. Лицьо у вмершого, як сонце, сіяло І ангельський вид воно приставляло. У руках у вмершого був бамаги сверток, Що то за записка, ще й не знав народ.

Священнослужитель записку у вмершого взяв,

Стоячи, народу її прочитав,

Священнослужитель її прочитав,

Олексєй таке слово написав: “Ізвінітс мені родителі, що я к вам немилостивий бивал, Я плачі ваші єжедневно слихал І жону свою усегда видал, Но творця небесного усердно благал, Щоб царство небесне он вам дарував…”

Не буду всього наводити, бо дуже воно довге… Після цього “Ізвінітє мені” (добре, що хоч не pardone!) “отець на землю впав, плакав, і ридав, і тєло вмершого слізьми обливав”, потім “родная мать сіє услихала, скрозь народ прибіжала, впала, плакала, ридала і так узивала…” Потім:

Жона иовобрачная сіє услихала,

Волоса на собі порвала,

Плакала, ридала

І так промовляла: “Тридцять чотири годи заповідь я виполняла, Дівство й ціломудріс своє сохраняла”.

Множество народа стояли І од сліз усі не вдержались…

Чого вже те “множество народа від сліз не вдержались”, не сказано… Може, того, що “жона новобрачная тридцять чотири роки дівство й ціломудріє своє сохраняла”. Шкодували…

А взагалі кінчилось, як і завжди, — поховали Олексєя…

Круг тої “жалібної” фісгармонії нарахував я шістнадцятьох бабів, п’ятьох черниць, трьох ченців…

Із тих шістнадцятьох плакало п’ятнадцять, тільки одна лускала насіння.

Я прошу плужан і гартованців звернути увагу на форму наведеного мною твору, бо твір той колосально впливає на слухачів…

Може, це допоможе нарешті остаточно розв’язати складне питання про “форму” й “зміст” у літературнім творі… Адже ж я не помилюсь, мабуть, коли скажу, що ідеал кожного твору мистецького — якнайдужче захопити слухачів…

А наведений твір захопив, як бачите, аж дев’яносто п’ять відсотків тих слухачів. Хіба це не ідеал?!

Я прошу звернути увагу на ці вірші “плужан” і “гартованців”, бо вважаю, що київські “панфутуристи” до того вже дійшли… Бо коли б, приміром, автора оцих віршів:

А згори і знизу

Благаючий голос:

“Роздери мою ризу,

Напій мій спраглий колос,

Наповни щільники мого бажання —

Віки

Я в напруженому чеканні! А я над землею Пряду ричання лева: “Гори!” —

так, кажу, якби їхнього автора посадити біля Лаври за фісгармонію і він “запряв би ричання лева”, то з шістнадцяти слухачок заплакало б вісімнадцять…

При підходящім, певна річ, акомпанементі…

А це вже більше навіть, як ідеал…

Біля кожної церкви — сліпці! А на базарах?!

І ходять, і лазять, і стрибають, і співають, і плачуть, і при’ читують:

Дайте ж, мамочко, тьомиому.

Та дайте ж, папочко, невидющому.

І дають…

І живуть… Без ніяких державних субсидій живуть. А опера прогоріла…

ПРОЛЕТАРСЬКИЙ САД

Отак як увійдеш у нього, у київський Пролетарський сад, глянеш навкруги, подивишся та тільки: — Цццццц!!! Ох і красота ж!

Ну до того ж красиво, до того красиво!.. Ну як би вам це так переказати, щоб ви красу ту уявили?.. Не можна! Не підбереш слів відповідних ніяк!.. Сказать вам, “як у раю”, так все одно ви раю ке бачили… “У Швейцарії” — так я тої Швейцарії не бачив… У всякім разі, красивіше, ніж у харківськім “Be реалі” над Лопанню. Це для вас, харків’ян, гадаю, зрозуміло… І для мене теж…

“Купецьким” колись той сад звавсь.

Не дураки були купці, вибравши таке для себе місце.

О ні!

Положим, хоч купці й не дураки, а пролетаріат київський, виявляється, розумніший, бо одібрав його в купців… І тепер він Пролетарський. Тактаки, кажу, красивий він! Особливо ввечері!

Як підійдеш до кручі, як глянеш на Дніпро, та ще як заграє тоді музика, так… Ну харашо — й квит!

А Дніпро чорнийчорний, аж синій! І так хвилею тільки блисьблись! А по ньому золоті смуги покотились… покотились… покотились… А між тими смугами зорі шопенівського вальса танцюють… Візьмуться за руки з ліхтарями

І пішли, пішли, пішли… Під музику з Пролетарського саду… Бал ліхтарнозоряний на Дніпрі!

Ніколи не бачили?

Приїдьте подивіться колинебудь…

Диригує балом гудок пароплавний.

Коли пари підуть туди до Слобідки, на хвилях гойдаючись, тоді назустріч їм із Слобідки гудок біжить і кричить:

— Мадам! Месьє! Турнееее!1 Тоді вони назад!

Пробіг пароплав — вони знов до Слобідки. А зала широка, зала велика. Сам Дніпро. Знаєте, що таке Дніпро?

Це — річка… Така, значить, штука, як у вас Лопань…

Є, положим, між ними деяка й різниця.

Приміром:

Дніпро пахне, а Лопань воняє, Дніпро красить місто, а Лопань каляє. А найголовніша різниця та, що Дніпро — це є Дніпро, а Лопань — так то хай вона вам сказиться!

А води в Дніпрі!!!

От, братця, води! Відер… відер… відер… відер…

Що, якби такої води та харківському водопроводові?!

От би заробив!!!

А Київ ні.. Він не загребущий: хочеш, тут, на березі, пий, хочеш — додому бери.

Ніхто за тобою не бігтиме, ніхто тобі не кричатиме:

— А бони в тебе на воду є?

От над якою річкою висить київський Пролетарський сад…

Над Дніпром повис, над Славутою… І давно вже висить, і киян, і приїжджих милуючи.

Стоїш над кручею, дивишся вниз…

Дніпро з Межигір’я розженеться біля Чорторию, підбіжить до вашої кручі та так ото, ніби жартуючи, під бік Ті штовх!

Чого, мовляв, стара, замислилась? Не журись! Купці не повернуться!

І покотив далі, разів з тричі перед кручею крутнувшись.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!