Тобі зусюди “ура”, “слава” тобі летить з усіх боків, поліцейськими нагаями підштовхана.
Харрашо!
Подадуть тобі закон, покажуть пальцем місце, де тобі розписатись треба, ти собі потихеньку, як колишній старшина, й виводь: “Миколай” або “Борис”.
І все!
І жалування добре, і їсти є що, жінка не скиглить, діти твої, царенята, не голодні… Та не життя просто, а чай з цукром…
А ось тепер що?
Куди підеш, кому скажеш?
За писаря в сільраду не приймуть, бо нових порядків не знаєш.
І в комнезам не візьмуть.
Може, попервах би й утерся якнебудь, так потім все ‘дно вичистять.
“Примазався, — скажуть. — Елемент!”
Сказать би, обчественні свині пасти, — так не впасе, лиха личина. Порозбігаються.
Про череду я вже й не кажу, бо зроду ж корови воно не бачило, а молока схоче вкрасти, сяде, дурне, бугая доїти.
А бугаї цього не люблять.
Уб’є, а тоді всій громаді й відповідай.
Морока з отими царями безробітними!
Ну куди ти його приткнеш?
Не йначе, як віз піску купити, — хай у бакшу грається.
КОГО ДО РАД ВИБИРАТИ
Кого?!
Певна річ, людину статечну, богобоязливу, у добрій чумарці, щоб, як буде головою Ради, заклав руки за чорзнащо, кахикнув на свої п’ятдесят “утаєних” та:
— А поклич, Свириде, мені отого, що у “незаможниках” значиться! Я йому покажу, у якій дірці раки зимують!
Отакого й вибирайте. Матимете принаймні голову, що здавен до того звик, здавна за церковного титаря правив і цілителеві Пантелеймонові свічку ліпив. Та не просту собі свічку, а золотою биндочкою обкручену.
Оце буде вам голова!
За члена найкраще підійде місцевий крамар. Людина він поважна, у піджаку й з цепкою. А тепер у вас які члени в Раді?
У шинелі подраній, у латаних чоботях, у полотняних штанях…
А то сидітиме, як великодня писанка! Приємно буде й у ноги вклонитися. За секретаря кого? Та ясно ж кого!
Писаря бувшого. Він же по бамагах як автомобіль! Тільки: чирк! чирк! чирк! чирк!
Ну як уже писаря нема, тоді б врядника або стражника. Він всі закони знає…
Щоб діло в Раді робилося по совісті, вибирайте туди й попа!
Це — обов’язково.
Що тепер за Рада?
Збереться, дивись, “Інтернаціонала” або “Заповіта” співає.
А то збереться нова Рада:
— Благословен бог наш! Серце просто радуватиметься…
І жінок не забудьте. Бо тепер часи нові — жінка однакові права з чоловіком має.
Хто там у вас найкраще гонить? Мокрина?
Мокрину й виберіть. Щоб начальству не далеко було бігати. Та й вам самим не треба буде для начальства шукати по кутках перваку. Тут у Раді куб поставлять — і гони!
Оце буде Рада!
ТОСКНО БУДЕ… І ЖУРНО БУДЕ.
А чого тоскно буде? І журно чого буде?..
А того тоскно і того журно житиметься нам на світі білому, що… автомобілів менше вулицями літатиме, менше гудітиме, менше ревітиме, менше свистітиме…
А винуватий у всьому тому нарком земельних справ СРСР т. Смирнов.
Узяв та й наказав:
— Дві машини залишити тільки для вжитку, а сім у Держфонд! Потому, — говорить, — дорого!
І стогін великий у Наркомземі пролунав, і потьмарились лиця многії…
А “Правда” єхидно великими літерами:
“А хто далі?!”
Виходить, значить, що треба комусь і “далі”…
І буде на вулиці тихотихо…
І не буде вже й людей роздавлених…
І йтимеш вулицею спокійно і не блиматимеш баньками, як затюканий звір…
І буде в нас багато часу, і бензину, й шмаровидла, і шин, і магнето…
І буде тоскно… І буде журно…
Бо весна після зими у нас настає.
Квіточки розквітнуть, зіти зазеленіють, травиця шовкова випнеться у Померках, у Сокольниках, у Люботині, у Високому, у Зеленому…
Сонце світитиме, пташки щебетатимуть…
А Аріадні Валентинівні на травицю забажається… З пакунками, з ікрою зернистою, з собачкою шпіциком…
А може, в неї чоловік директор… А в нього авто був… І не один… і не два…
А тепер:
“А хто далі?..”
І йому треба “далі”…
А в потязі душно…
А на авто вітрець повіває… І не трясе… І швидше… І в черзі не стоять…
Аріадна Валентинівна плакатиме, шпіцик, собачка, скиглитиме, директор сопітиме…
І буде тоскно… І буде журно.
НІЧОГО НАРІКАТИ
Пишуть з усіх сіл до нас:
— Рятуйте! Бабишептухи заїдають! Розвелось їх по селах, що ні проїхать ні пройти!..
Бач які?!
Тепер — “ряаатуйте”!..
А як пупи різати, так тоді не “рятуйте”!
Тоді до баби!
Як бешиху шептати — до баби!
Пристріт, обкладки, глаз, родимець — так тоді:
— Бабусю! Чи не пошептали б? Я вже вам і яєчок, і пшінця, і як Мура отелиться, то й сметанки!
Та вже мені не кажіть: знаю й ще чого до баби ходите…
І порох пити, і селітру, і…
Чого ж тепер кричите?
Що з десяти дванадцять умирає?
А як же ви гадали? Щоб так ото баба шептала, а ви жили собі та й жили…
Ні! Так не буває!
Мріть уже, раз до баби йдете!
То вже таке діло…
Лікарів же та фельдшерів не хочете?
“Тумана, кажете, напущають” та “пошесті розносять”…
І правда. Хіба ж таки лікар там чи фельдшер — хіба вони те зроблять, що баба?.. Покличте лікаря на вродини, так він вам почне руки мити, струмент варити, породіллю на чисте рядно класти, бабів з хати повигонить, та чистими ножицями пупа одріже, та зав’яже…
Хіба це порядок?!
А баба богові святому помолиться, та в попіл руки, та іржавого ножа, та поплює, та подує, та прикаже… От воно й умирать легше!..
То єрунда, що потім у дитини пуп гниє, аж доки сватів посилати, а в матері “золотник” не на місці та кров’ю сходить… З бабою!
Або візьміть обкладки…
Лікар, так він починає під шкуру штрикати, та горло мазати, та різні компреси… А з бабою так просто іграшки!
Баба знає, як це робити… На те вона власними руками й зінське щеня давила… От вона тими самими руками й обкладки давить… Лізе собі в рота й давить… Пильнуйте, щоб тільки свічка була напоготові та труна…
А поховати — це штука не велика.
Отож не нарікайте! Мріть собі потроху, царство вам небесне…
Та тікайте од лікарів…
Тоді попам хоч заробіток буде, а то вони тепер дуже бідують.
САМІ ТОБІ ЧУДЕСА!
На Поділлі це так…
Що не день — то й чудо! Що не день — то й чудо! І то різноманітні чудеса…
Не те, що там обновилася ікона, та й обновилася ікона, та й ще раз обновилася ікона…
Подільські чудеса — серйозні чудеса, чудесні чудеса й таємничі тайни…
Все од сили вищої, од сили потойбічної, од сили магічної…
Спочатку за чудеса взявся був бог… Старий бог християнський, що споконвіку своїми чудесами вславився.
Калинівське, приміром, чудо, коли з сухого, порохнявого хреста потекла кроз гаряча і коли пастухові калинівському з’явилася матір божа преподобниця й промовила:
— Іване! Висякай носа та оголоси всім вірним, що на цім полі мають поставити тисячу шістсот штук дерев’яних хрестів! Важких хрестів, дубових хрестів!
Це вам не “обновлєніє”.
І тепер уже на калинівське, кажуть, поле розумні люди щось понад три тисячі хрестів понаносили. І ще несуть…
Треба було тільки тисячу шістсот штук для богородиці, а вони гатять, і гатять, і гатять.
Вистачить і для богородиці, і для сина божого, і для отця небесного. Та й духові святому буде де пересидіти, щоб крильця відпочили.
Оце чудеса!
Але це божеські чудеса…
Чортяка, дивлячись на такий успіх богів, луснув хвостом по стегнах. “Що я в бога, мовляв, теля з’їв, чи що?! Хоч і з’їв, так тільки яблуко!”
І собі за чудеса. Та таких натворив, що куди тому богові!
Ось що пише “Червоне село” про те, що чортяка по селах творить:
“В одному селі сидять комсомольці на зборах і дискутують, чи є бог та чорт, чи нема. Вирішили: нема. Коли — гульк! — панок. “Є,— каже, — бог! Обидва ми є!” Дивляться, а в панка ріжки випинаються, випинаються. І хвіст росте, росте, росте. Комсомольці — ходу! З того часу не стало в селі комсомолу”.
Друге чудо:
“В якомусь селі чорт переодягся панком і прийшов на збори комнезаму. Так голова як уздрів — збожеволів”. Третє чудо:
“Ішли до калинівського хреста люди молитись. Ішли через ліс. Переймає тих прочан стражник та й каже: “Зайдіть, — каже, — люди добрі, до мене в церкву помолитись”. Зайшли люди в церкву, почали мируватись. Помирувались одинадцять душ, коли це півень: “Кукуріку!” Зирк — церкви нема, а в тих одинадцяти — на лобі чорні плями”.
Отаке на Поділлі чортяка викомарює.
Комсомольців порозганяв, комнезамів поперелякував та ще й одинадцятеро прочан понівечив…
І, головне, ніякого порятунку — лиха його година знає!
Навіть комсомольці не беруть — на що вже хоробрий народ!
Є ж прекрасний спосіб од чортів: голова зборів хай чита “Да воскреснєт бог”, — секретар — “Отче наша”, а найдужчий з присутніх підходить ззаду та: “Господи, благослови!” — і по уху!
Чорти цього дуже не люблять…
Не люблять і ті, хто це розказує.
А ВИ ОТАК!
— Так чого ви гніваєтесь?
— Чого гніваєтесь?! Не гнівайтесь ви! Галасують про “ножиці”, кричать: “Стуліть ножиці!” — а беруться за коні, а беруться за авто, а беруться за кабінети, а беруться за бланки, а беруться за штани… Чорт його знає, що за народ!
— Та що таке?
— Що таке?! “Ножиці” вам муляють, так і стуляйте їх собі на здоров’я! Так при чім тут я?!
— А хіба вас істуляють?
— “Стуляють”?! Тридцять автомобілів на цілий Харків, а решту в Держфонд?! Стуляють! Сорок кобил на цілий Харків, а решту в Держфонд!
— Ну, так що?!
— А коли я працюватиму?! І як я працюватиму?! Я встаю, я їм, я їду… Жінка встає, жінка їсть, жінка їде… Я їду автом на службу, жінка їде конем на базар… А тепер що буде?! Я встану… Так мені, ви думаєте, буде час попоїсти?! Що ж ви думаєте, що “відповідальна” жінка пішки на базар піде?! Чорта з два! Так я мушу на базар, а потім з базару, а потім на службу, а потім із служби! Уявляєте?! Так вони мали одні тільки “ножиці”, а тепер і я буду “ножиці”, і всі ми будемо “ножиці”… Ноги в тебе через два тижні розкарячаться, спробуй тоді їх істулити… Так, повашому, це буде — нема “ножиць”?.. А помоєму, це буде — самі “ножиці”…
— А ви не розкарячуйтесь.
— “Не розкарячуйтесь”? Три роки їздю вже, одвик ходити, а тепер несись, як той хорт, я не уявляю, що буде! Що буде? Просто страх!
Боїться, бідолашний!
А мені оце дядько в потязі розказував:
— Як благословиться тільки на світ, ціпка в руки та за тридцять п’ять верстов з облігаціями… Ідеш та гудеш, як той авто!..
Спробуйте так, як дядько: за портфель та на вулицю. Ідіть та: “Гу, Гу! Гу!” Незчуєтесь, як і на службі будете!
НЕ ДУРАК КОРОЛЬ…
Грецький король Георг не дурак!
Виганяють грецького короля Георга з Грецького королівства…
— Не годишся, — говорять. — Ну, який з тебе робітник?! Платню тобі плати, “сверхурочні” плати, тантьєми плати, роз’їзні плати, кватирю тобі давай, коні тобі давай, авто тобі давай, пайок давай, одягай, обувай… Дорого це все, твоє королівське величество! Ти в нас як директор ніби банку чи тресту якого.
Так директор — то ж спец, він “ножиці” стуляє, він, можна сказать, “смичку” пролетаріату з селянством робить, а ти що? Г Король! Ні на мануфактурі ти не розумієшся, ні торговельних операцій не знаєш… Ну скажи! Доручать тобі, приміром, в діловім клубі про “різницю” цін доповісти… Що ти скажеш?! Тожбо то й є! Рощитуєм. Не служиш ти більше в нас… Забирайся!..
— Не служу? Дзуськи! Викусіть, мої вірнопіддані! Так ото вже й не служу?! А за два тижні ви мене попередили?! Експлуататори чортові? Попередили, питаю?! Що ж ви думаєте, що я так ото й піду? А до трудсуду не хочете?!
— Як?!
— А так! Кілька років служив, хароший був, а тепер на вулицю?! В мене сім’я, в мене діти! Зима… Де я тепер роботу знайду?
Я розумію, що почнете підкопуватись, придиратись, все ‘дно причіпку знайдете… Не служить мені більше, я це вже почуваю… Але так я не піду… Компенсацію, будь ласка! За два місяці… Двадцять мільйонів драхм… І на переїзд 2 1 г мільйони драхм… І два тижні я ще король… Посада за мною. А то “забирайсь”! Які найшлись?!
Правильно! Молодець Георг! Попусти тільки один раз!
ТАКИЙ ДОСВІД — І НЕ ОЦІНИЛИ!
— Не ті діти пішли! Не ті, не ті! І не говоріть! Хіба раніш, хіба отаке було! Хіба раніш воно над “юнакомспартаком” замислювалось? Хіба раніш воно ото знало, щоб на загальних зборах у себе в класі головувати та голосувати?.. Повірите, як подивлюсь, так плакати хочеться… А рука так просто свербить… Тйбогу, ледве стримуюсь!.. Ото як піднесе яке сопливе руку, так так і ввижається ота рука його на моїй лівій руці долонею вгору, а в правій у мене лінєйка… Свирид сам зробив… Хунтів три в ній було… І лінєєчка ж, я вам доложу! Та так ото до його… Повагом так:
— Ванюшко! А підійдино сюди! Підійдипідійди… Воно підходить.
— А, дайно, Йванюшко, мені ліву руку!
Воно дає… Я кладу оту ручку, що тільки що сусіда вщипнула, на свою руку… Потихеньку зпоза спини розмахуюсь.
Лллясь!
— А будеш, стерво собаче, щипатись?! Будеш?! Лллясь!
І вже знаєш, що не щипатиме, і вже знаєш, що не пустуватиме.
Охохохо! І які люди виходили! Один так на інженера пішов… Агрономи були… лікарі… Поприїздять, бувало, додому, і до мене приходять…
— А покажіть, Михайле Семеновичу, туо лінєйку! Чи жива ще?
Згадували й дорослими.
І слухались! Ой, як слухались! А тепер?! Тепер хіба діти? Тепер хіба виховання?.. “Юнакаспартака” їм подавай! Загальних зборів! “Товариш учитель”! Я б їм показав “товариша вчителя”!
І сумносумно похитав сивою головою Михайло Семенович! І журно в хаті було, і тоскно в хаті було…
Михайло Семенович ізгадував, а я слухав…
— Системи повигадували… Монтесорі… Пестолоцці… Комплекси… Дослідна педагогічна станція… Пооодумаєш?! Старі не годяться! Ми не годимось?! Сорок поколінь через мене пройшло — і не годжусь?! Вони годяться?! Вони?! Соцвих? Вільне виховання? Вільний розвиток дитини?! Всебічний, гармонійний?! А оцього не хочеш?! Оцього?!
Михайло Семенович крутнув у повітрі рукою…
— Приладдя різні? Лікарський огляд? Нахили дітські? Я б його нахилив! Ех, часи були! Ні чорта з їхніх соцвихів не вийде! Згадаєте мене. Скажете, що брехав… Ні чорта з отих “нахилів” не буде! Вік свій провчив і знаю, що у вихованні найголовніше…
— А що, Михайле Семеновичу?!
— Ви думаєте — “нахили”? Ні, голубчику! Думаєте — голова, душа дітська? Дзуськи! Ухо! От що найголовніше! Ухо! Та чуб! Та коліно! Та “оте місце”… Оце все! Коли на це не звернете уваги — юринда буде, а не виховання. Знаєте! Ех, та що ви знаєте! Дітей знати треба! Не всі однаково на це реагують! Були такі, що поодкручуєш вуха — і нічого! Хоч би тобі що! А вхопиш його, мерзавця, за чуба — ефект! Та який ефект! Не пізнаєш просто. А є й такі, що пасмами з нього волосся летить, уші як буряки — не бере! Тут, значить, іншого шукати треба! Візьмеш голову між коліна, стиснеш, а потім лінєйкою (руба тільки лінєйку ставте) так, як січеники хороший повар робить:
Разразразразраз! Як шовковий робиться!
Та чимало ще способів було… Добрих способів, випробуваних… Гречка, приміром… Горох… Поставиш його, іродового сина, на горох… Аж зубами скрегоче, а стоїть… І діти були!.. І люди були!.. Сорок років! Розумієте, півстоліття! А тепер: не годжусь! “Вони” — годяться! “Соцвих”! “Гармонійне виховання”!
Не оцінили…
А досвід, справді…
ВЕЧОРНИЦІ
Пісня є така:
Ой не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці,
Бо на вечорницях
Дівкичарівниці…
Славна пісня… Жалібна така, жалібна… Про вечорниці пісня…
От і пісня є про вечорниці хароша, і дівчата на тих вечорницях чарівниці, а згадувати про них мені не легко… Тяжкувато мені про вечорниці згадувати… Особисті, сказать би, спомини…
Ану, от ви? Скажіть, тільки по совісті скажіть, коли б вам на двадцятий повернуло, та коли в грудях міх ковальський, а там, де тепер перебої та колька, так там увесь час:
Татах! Татах! Тата!
Твердо так, як молотком по ковадлові…
А нижче, де жога тепер, де ікавка, де гурчить і неприємно муляє, так отам розпирало… Отак підкотиться знизу до легенів, обхопить таким гарячимгарячим, зіпреться, стисне — і рве… Простотаки рве… І у виски полум’ям палахкає… А жилами вороний баский жеребець скільки духу смалить…
Та коли б з хати, що отак навскоси од вашої, зовсім недалечко, через дорогу тільки скакнути, щоб з тої хати по заметах скакало веселе:
Ой надворі метелиця,
Чого старий не жениться…
Всиділи б ви вдома? Не вискочили б, як скажений, з сіней і не вдарили б через дорогу навскоси? Ні?!
Брешете! Не всиділи б! А мене за те мати била… Била та ще й приказувала:
— А не ходи, шибенику, та на вечорниці. Та чаплією — раз!
Не люблю я ні вечорниць, ні тої пісні!.. Хоч і співала її мати на інший голос, та все ‘дно слова трохитрохи, може, тільки не однакові… Особисте, скажете?
Так, особисте, але що поробиш?.. Факт залишається фактом…
І той факт зіпсував мені все враження від вечорниць…
А насправді, яка хороша штука оті вечорниці…
Особливо для дівчат…
Танки, співи, веселощі…
Хлопці веселі, а дівчата ще веселіші…
Той прискочить ущипне, той підбіжить лясне…
Та все з приказками, та з приспівами…
На столі чарка, сало, книш…
— Випий, Марино!
— І таке й вигадаєш… Зроду не пила…
— Зроду ти маленька була… Ось на, покуштуй…
— Ііі! Та й гірке яке!
— То воно спочатку гірке, а потім солодке…
І справді потім так солодкосолодко робиться… Голова мов на гойдалці… А потім жарко… І кров горить… А потім ворота дьогтем обмазані… А ще аж потімпотім — дитина…
А потім батько з двору гонить. Мати за волосся волочить…
Солодко так, солодко після вечорниць… А де, як не на вечорницях, про все взнаєш, про все довідаєшся…
І що на Ониськовім полі щось покрутни покрутило. Та що не зайде Онисько ячмінь косити — ніяк не вкосить… Та вже баба Наталиха навчила.
“Вийди, — каже, — ти до своєї ниви після півночі, ще як півні не співали. Та стань ти задом до місяця, тричі перехрестись, а тоді правою ногою дриґни і лівою стукни. Та дванадцять разів круг ниви оббіжи, та так оббіжи, щоб не дихав, а тоді впади на межі навколішки та й промов:
— Згинь! Згинь! Згинь! Пропади, нечиста сило! Тоді й коситимеш”.
Де про це дізнаєшся?
…А що під старою греблею гадюка сажнів дванадцять завдовжки живе, а на голові в неї вінець той, що відьми в нім на Йвана Купала вінчаються…
…А у Йванихи позавчора опівночі відьму бачили. Корову приходила доїти. Насилу Йваниха одхрестилася. Двічі перехрестила — не бере. Тоді вона в третій раз як хрестонеться, так відьма та туманомтуманом через Пилипову леваду так і попливла.
А Йваниху ледве живу ранком знайшли. Нічого й вимовити не може. Усе нліосться та хреститься.
А ввечері ще зовсім здорова жінка була, два кухлі самогонки ще випила.
…А до Свирида воБкулака тої ночі приходив. Кудлатий такий та волохатий. Стукав в двері та: “Оддай, Свириде, калитку з золотом, а то я з тебе кров виссу!” Свирид свічку засвітив перед іконою. Перехрестився тричі та за сокиру… Рип з хати, а воно як удариться об землю, та так, як людина, на коня! Та улицею! Свирид навздогін сокирою. Та не влучив. А їхало — ну достоменнісінько шенгеріївський стражник.
…А що земля на трьох великих рибах стоїть, на китах… Так оце два тижні тому в однієї риби пузо зачесалося, так вона повернулася почухатись, так у Африці, де китайці живуть, земля загойдалася. Багацько церков поруйнувало.
Де про це, крім вечорниць, дізнаєшся? А тепер що?
— До клубу йдіть! На збори йдіть! На чистку йдіть! До Всеробітземлісу йдіть…
І парубки не щипаються, й самогонки немає, й ворота чисті. І дитини немає. Волосся на голові ціле. Батьки не кленуть.
Що воно за життя?
І згадати нічого…
Та й розказують тобі, що земля кругла, що вона і круг себе обертається, й круг сонця обертається. В голові б у них крутилося…
Ні, вечорниці краще.
ПОШЛИ, ДОЛЕ, ВСІМ ТАКОЇ СМЕРТІ
Комнезами вмруть тоді, коли на селі не буде бідноти.
“Селянська правда”, ч. 3. (633), стаття С. Пилипенка “Коли вмруть комнезами”
Жив та й жив собі незаможник Іван Безстріхихата. Жив та й жив.
Була в Івана Безстріхихата хата без стріхи, подвір’я без брами, саж без поросяти, курник без курей, хлів без корів, клуня без хліба і тіпачка без конопель…
Був, одне слово, Іван Безстріхихата багатир на всю губу.
Та не на одну, положим, губу був він багатир, а на дванадцять губів: у самого Івана дві губи, у жінки дві, та дітей мав четверо, і в кожної дитини по дві губи… На дванадцять, кажу, губів багатир був Іван.
У комнезамож записавсь, біля голоти згуртувавсь, хекав та кректав. Там найнявсь, там продавсь — дивись, і день до вечора.
Жив, жив, жив, жив — та одного часу й помер… Отак як стій — мов язиком ізлизало незаможного селянина Івана Безстріхихату…
Прийшли всі, стоять, дивляться на покійника, знизують плечима. Недопоймуть ніяк, що з Іваном сталося, що так от: був ніби здоровийздоровісінький собі незаможник, а тепер нема незаможника — вмер.
Та вже сусіди розповіли…
Спочатку, розказують, заслаб Іван на шість десятин землі. Ходив, кажуть, як маків цвіт, і ось тобі земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила на дев’ять років. Зблід незаможник. Почало його з лиця на середняка гнати. Ноги чобітьми взялися… На жінку спідниця напала… Дітей сорочками пообносило. Хату стріхою поприщило…
Так за два приблизно після цього тижні захворів Іван на четверо курей з півнем… Потім саж набряк поросям… Зовсім уже незаможник охляв… Ще більше його на середняка вип’яло…
А вже як хлів Іванів вигнало коровою, та як затряслась стайня кобильчиною, — не стало незаможника… Вмер…
Вмер незаможник.
Не незаможник тепер Іван Безстріхихата, а середняк… І прізвище навіть ізмінив… Тепер він уже Іван Ізстріхоюхата!
Отаке сталось!
Так я оце й думаю:
“Пошли, доле, всім незаможникам такої смерті!”
Хочете, навчу навіть, як швидше вмерти незаможникові.
У колективи та в артілі гуртуйтесь, тоді тая хвороба миттю всіх перекачає… Всі вимруть…
А від комітетів одкинемо оте “не”, і будуть вони: “Комітети заможних”.
А це, їйбо, краще!
НІЦ НЕ БЕНДЗЕ!
То в наших сусідів “ніц не бендзе”!
Знаєте у яких? У хороших наших сусідів, котрі на захід од нас хазяйнують собі… У сусідів суверенних і від Франції не залежних…
Так у їх “ніц не бендзе”.
“Не викрутяться”, як той казав…
Ніякий формалін не допоможе…
Це я з такого приводу:
“Комуністична фракція скликала у Варшаві в театрі “Уль” збори виборців до сейму, щоб вислухати доповідь депутата Круликовського (комуніста).
