Битою дорогою
В рідний край
сержант Петро
Їхав з перемогою.
Дома весело зустріли —
Радість, поцілунки,
І дружиноньці, і діткам
Роздав подарунки.
Ну а далі — до роботи,
Як всі ветерани,
«Заліковував» війною
Нанесені рани.
Працював Петро завзято,
По дві норми видавав,
За що орден і медалі
Рідний уряд йому дав.
Так у праці й відпочинку
Не один пройшов сезон,
Й захотілося Петрові
Мати в хаті телефон.
До зв’язківців він звернувся
І заяву написав,
Ждав роками —
не діждався,
Лиш обіцянки збирав.
Згодом і Верховна Рада
Видала новий закон —
«Ветеранам в першу чергу
Мають ставить телефон».
«Аж тепер, —
Петро подумав, —
Коли є такий закон,
Врешті-решт буде стояти
В моїй хаті телефон».
Але де там! У зв’язківців,
Коли навіть є закон,
Не так просто,
як здається,
«Вирвать»
клятий телефон.
І писав, і навіть їздив —
Скрізь обіцянки давали,
Поки вже вісімдесят
У Петра не відгуляли.
Знов звернувся
до зв’язківців:
«Доки ж ще чекати?
Скільки літ уже пройшло,
Скоро — помирати!»
— Не журіться, —
кажуть, — діду,
Потерпіть іще сезон,
Обіцяємо, що скоро
У вас буде телефон.
Але тільки не такий,
Як колись був, дротовий,
А сучасний, дуже зручний,
Телефончик сотовий.
А умрете — труну вашу
Гарно приберемо
І мобільний телефон
В труну покладемо.
Звідти будете вести
Діалоги мовні,
Головне, що всі розмови,
Будуть безкоштовні.
