Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік…
Щастя треба – на всякий випадок.

Нехай це – витвір самоти,
нехай це – вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.

Ми з тобою –
як море і небо –
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба.
Але обрій тікає від нас…

Чекаю Твого наближення,
завмреш від жаху, від захвату.
Осягаю душею просторінь,
нескінченність і висоту.

Та тільки я ще не знаю:
Ти – блискавка,
яка мене спалить, чи
Ти – благодатний промінь,
від якого я розцвіту?

Признаватися, може, й не варто,
щоб не знав ти і відав, як,
приклавши лінійку до карти,
виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу.
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу, що,
мабуть, я тебе люблю.

Нема кому сказать:
– Кохаю
Нема кому сказать:
– Прийди.

Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.

Як перед ким тумани впали
не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, –
не я від себе докладу.

Хороші дні, весела просинь
неждана радість – не мені.

І все тому, що ти і досі
стоїш печально в стороні.

Дощі випадають нечасто –
поникла трава, поникла…

Ти дуже схожий на щастя,
а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку,
дивлюсь, як проходиш мимо…

Так діти малих полустанків
проводять поїзд очима.

Опадає вишневий цвіт під вагою
стулених краплин…
Передати б тобі привіт,
та, мабуть, непотрібний він.

Позаносила повінь мости,
похилила трави роса…
Передати б тобі листи,
та боюся їх написать…

Бо у тебе очі хисткі,
і непевний у тебе сміх…
На землі лежать пелюстки,
то дощі позбивали їх.

Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.

Я не знаю, чи ти вродливий
і чи ти на світі один.
Ти для мене – як справжнє диво, котре
виникло без причин.

Але в серці – пересторога,
і зривається слово: “Іди”.
Пізно стрілися наші дороги,
є на них уже інші сліди.

Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.

Буду ходить – туманіти,
будуть сади гомоніти.

Будуть стовпи телеграфні густи
тільки тому, що далекий ти.

Будуть приходить чужі листи,
буде приходить хтось – не ти.

Буду стрічати я – не я,
буде стрічати туга моя.

Простіше простого – зустрітись
в юнацькі дні,
в хороші дні,
спинитись,
пильно придивитись
і покохатися…
Так ні!

Було потрібно розминатись
на десять зим, на десять літ.
Було потрібно подаватись
одне до одного в обхід.

Забути марення квітчасті,
пізнати смуток самоти
і, вже зневірившись у щасті,
впритул до щастя підійти.

Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.

Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана грунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.

І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки…

Ніч повісила жовтий ліхтар над полями.
Зорі, ніби сніжинки, косо падають вниз.
Осявають лице, шарудять у нас під ногами
і пропалюють в полі сніговицею витканий плис.

Ти не знаєш, чому
так зробилося гарно відразу?
Вчора так не було…
І ніколи так не було…

Просто, може, тому, що сьогодні ми
вперше разом бачим сніг і зірки, що горять
у землі над чолом.

В дні, прожиті печально і просто,
все було, як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Коротала я дні в жалю,
і в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба.
Я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Ти співав для мене
пісню вечорами:
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами?”

Потім розлучились.
Віддалі між нами…
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!”

І минають роки.
Роки за роками…
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!”

Іншого цілую.
І бринить сльозами:
“Цо кому до теґо,
же ми так кохами!”

В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти, де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить одне,
своє,
неповториме.

Кохання, вірність – істини
одвічні.
Створили їх іще до нас, давно.
А ми…
Що ж ми?
Лиш випадкові стрічні.

Яке гірке, яке гірке вино!
А треба пити. То хороший звичай.
Його створили теж до нас, давно…
За нашу зустріч!
За прощання наше!

Яке гірке, яке гірке вино!

За матеріами: Ліна Костенко. Вибране. Київ. Видавництво художньої літератури „Дніпро”, 1989 р.

1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...