Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.
Але настало таке спекотне літо, що озерце висохло,— зосталася від нього маленька калюжка.
У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.
— Довго тут не висидиш,— каже якось одна жаба.— Щодень стає жаркіше; скоро й ця вода висохне.
— Авжеж,— відповідає друга.— Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.
— Гаразд,— погодилася перша.— Зараз же вирушаймо.
— Коли так, то й так. Уперед!
Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать — колодязь.
— О! Там є вода!
Доплигали вони до колодязя, зазирнули.
— Ну й глибоко!
— А скільки води! Стрибнемо? Де ще ти знайдеш краще?
І перша жаба намірилася стрибнути.
— Стій, дурепо! — спинила її подруга.— А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш — високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.
