— Пішли, — каже, — дідусю, в концерт.
— А що там буде? — питаю.
— Співати будуть. Естрадні мелодії. Тільки ти не лякайся.
— А чого мені лякатися, коли я в 45-му Берлін брав. Страшнішого, думаю, не буде. Пішли, кажу. Прийшли. Сіли. Слухаємо. Забили барабани, заскреготали труби, замигали прожектори.
— Артпідготовка, — думаю. — Як на війні…
Дивлюся, що далі буде.
На сцену вибігла дівчина і стала перед мікрофоном роззявлять рота.
— Правильно, — думаю. — Я теж колись рот розкривав, як в артилерії мене глушило.
Коли грім ущух, дівчина стала кланятись.
— А коли ж буде співати? — питаю.
— Взагалі, — каже онук, — щоб чути естрадну музику, треба її розуміти. Підготовка, дідуню, потрібна.
Ну, підготовка, думаю, вже була. Зараз концерт почнеться. Та в другому відділенні знов: як вріжуть з усіх крупнокаліберних інструментів…
Якийсь хлопець схопився за мікрофон, з переляку заверещав і став бігати по сцені.
— Видно, що в артилерії не служив! — гукаю онукові.
— Не чую! — кричить він.
— Нічого, Петрусю! — кричу у відповідь. — Ми, як брали Берлін, десять діб нічого не чули! А тут — дві години всього!
Бачу, й Петрик вже вуха тре. Як на морозі.
— Тримайся! — гукаю йому в саме вухо. — Пережили війну — переживемо й таку естраду!
