— Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з’їв, та немає нічого. Мушу тебе їсти, та й уже.
Лис як те почув та й одказує:
— Ти мене не їж, а я тобі дам зараз щось смачного поїсти. Їв би масло?
— Ой, — каже вовк, — чому б ні! Неси його сюди!
Лис і каже:
— Ходім у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.
— Добре.
Привів його лис до великого ставка та й каже:
— Ану бери та й хлебчи воду, а насподі є масло. Вперед мусиш випити воду та так і до масла дістанеш. Та такого того масла багато, що ти його й з’їсти не зможеш.
А вовк таки й не розпитував багато, та — хляп, хляп, хляп — хлепче собі воду, щоб добути масла.
Хлептав, хлептав, а далі й не зміг, бо став — як барило, та й дивиться на лиса. А лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом. А лис задер хвоста та навтьоки.
Біжать, біжать, вже лис коло своєї нори, а вовк — хап його за ногу. То лис зараз же надумався та й крикнув:
— Слава богу, — каже, — що вхопив за корінь, а не за ногу!
А вовк тоді мерщій пустив ногу та хап за корінь. А лис — скік в нору, заховався та й зареготав.
