— Та так тягніть!
— Та отак тягніть!
— Ох! Ах! Ах! Ох!
Хапають за вудку. Кожний хоче витягти.
Тут у самого вже “неррррви не витримують”.
Розсердився я.
— Граждани, — крикнув, — а чи знаєте ви анекдота на “чи”?
— Вас іст дас “чи”?
— Даст іст, кажу, чи не пішли б ви звідси! А то хрясне, кажу, вудочка, і коропа “митькою звали”!
— Вас іст дас “Митька”?
— Даст іст, кажу, такий Митька, що дулю собачу матимеш, а не коропа! Увайдіть!
— Вас?
— А боже мій! Ось не лізьте, кажу, бо, їйбо, вудлищем, штоком оцим, так і оперіщу! А ще культурні! Та знаєте, який це момент у рибалки? Та це такий, кажу, момент, що наш рибалка, кажу, вас би вже всіх аж по піднебесних канцеляріях порозсилав. Я ще з вами, кажу, похорошому! Авек!
Замовкли вони.
Почавпочав я виуджувати, підвів до берега, — раз! Є!
Викинув на берег.
Коропина так фунтів на десяток.
Як узяли мене всі на “гох”.
— Гох! Гох! Гох!
Я на всі боки кланяюсь.
Урочисто понесли того коропа на кухню!
Я був героєм дня.
На другий день подали мені “рехнунг”[38].
За впійманого коропа маю я заплатити двадцять марок!
Коропа того з’їв директор, бо мені риби не можна їсти.
Здох би він йому! Короп!
БЕРЛІНСЬКІ МУЗЕЇ
Найголовніше, знаєте, нам по музеях треба! Бути, знаєте, в Берліні і не побувати в музеях — це просто злочинство! Берлінські музеї — це ж квінтесенція всіх музеїв… Ви ж знаєте, що таке німецька культура? А в музеях у них позбирано гетьчисто все! З найдавніших часів! Ще з того періоду, як німець мавпу видумав, і аж до нашого часу! Завтра вранці, як тільки поснідаємо, зразу ж у музеї.
— Тільки в музеї! Як устанемо, так і в музеї. Чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?
— Швидше снідаймо — і в музеї! Швидшешвидше!!
— Зараззараз! От тільки оце “кезе”[39] проковтну й біжимо!
— Пішли-пішли, бо музеї тільки до зі години.
— Гайда!
Пішли.
— Швидше-швидше, товаришу! Музеї великі, а часу небагато!
— А дивіться сюди! Ось ідіть сюди! Дивіться ж, валіза яка! А вітрина!
— Ні, валіза яка! Чорт його знає! Дивіться: не валіза, а цілий гардероб! І для всього — свій відділ: он — для піджаків, он — для штанів, он — для білизни! І не помнеться нічого в такій валізі. Треба буде купить!
— А скільки ж вона коштує?
— А он несесер! Бачите?
— Бачу! От несесер!
— Треба буде купити! А он, бачите, з крокодилової шкіри!
— Де?
— Он! Он! Треба буде купити!
— А дивіться, он жіночий ридикюль! Червоний! Ой, чорт! Треба буде купить!
— Ну, ходім-ходім! А то спізнимось!
— Пішли.
— Тссс! Дивіться, які банани! Ох, і банани ж!
— Та ні, он ананаси!
— А то що за ягоди такі червоні?
— Ото? Чорт його знає, що воно таке! А он — кавун, чи що?
— Та ні, то, мабуть, не кавун!
— А що ж воно таке?
— Не знаю! А он черешні! Як помідори!
— Та то ж помідори!
— Та ні, черешні!
— Ой, чорт! Треба буде купить!
— Ну, ходім-ходім! Качай!
— Слухайте, що воно ото за страховидло? Крокодил, чи що?
— То гумовий крокодил, надутий!
— На чорта?
— Плавають на ньому, як купаються. А оте жабидло бачите?
— То що ж, іграшка, чи що?
— Ну да! А ото гумові миски!
— А ото гумові черевики?
— То для купання так само!
— Треба. буде купить!
— Ну, пішли!
— Пішлипішли!
— Що то, живий манекен, чи що?
— Ну, да! То новий фасон убрання. То спеціальні є такі баришні, що ото одягаються, стають у вікнах і рекламують убрання!
— А нічого, собі манекен! Треба буде купить!
— Ну, побігли!
— Іду-іду!
— А ось! Перли штучні! Про це ж мені жінка й казала!
— Ага-ага! Оце ж вони й є! Оце ж ті самі!
— Та дивись які!
— Тут є ще кращі!
— Ні, дивіться, он гадюка! З чого вона зроблена?
— То, мабуть, теракотова!
— Треба буде зайти сюди! А он, бачите, намисто?
— Ого!
— Треба буде купить!
— Ходім!
— Ходім!
— Дивіться, які електричні лампочки!
— Сині, рожеві, червоні! Та скільки їх!
— А оті лампочки, що мигтять, як горять!
— Ну?
— Їй-богу! А он ліхтарі які!
— А ото бачите устаткування на цілу електричну станцію!
— Оо! Треба буде купить!
— Ну, ходімте, а то вже дванадцята година!
— Пішли!
— Агаагаага! В оцю мені крамницю обов’язково зайти треба! Бачите, оте пальто, з отією підкладкою!
— Так і мені ж треба! Та от же ж воно те, що я давно вже шукаю!
— Ні, тут давайте краще роздивимось! Оно за сто двадцять марок!
— Нічого! А он краще, оте, що сто п’ятдесят марок!
— Отакий би мені костюм для роботи!
— Та тут і черевики!
— Це ж спорткрамниця!
— Ааа! Спорт! Шкода, що я в футбол не граю, а то купив би оті буци! Ох, і буци, видно, добрі!
— Ну, не затримуймося, бо вже пів на першу!
— Ходім!
— Ось вони, ті пера автоматичні! Та дивіться, нова якась конструкція! Таких іще не бачив!
— Оті зелені? То — американські!
— А мені їх, знаєте, чимало треба! І Микола прохав, і Федір, і Сидір, і Іван, і Віктор, і ще, і ще, і ще, і ще… Я вже забув, скільки їх мені треба. Щось штук дев’яносто, чи що. Може, як гуртовому покупцеві, знижку зроблять? Як гадаєте?
— Треба буде спитать!
— І блокноти тут є! І олівці! Треба буде запам’ятати цю крамницю! Як вона зветься, треба записати, щоб не забуть.
— Скоріше тільки записуйте, а то треба йти!
— Вже! Біжімо!
— Що то таке, дивіться, коня живого в авто повезли?
— Ага! То, мабуть, на біга. Щоб не стомився дорогою — його й везуть.
— Дивись, — уже коні в автомобілях їздять! От чудасія! І стоїть же, лиха дичина, спокійно. Звик, чи що?
— Ну, йдем! Ідем!
— А то що воно за чуперадло таке в білому стоїть?
— А то кухар з ресторації для реклами стоїть! Он у нього на пузі написано, з якої він ресторації!
— І ото цілий день і стоїть?
— Так і стоїть!
— От! Треба буде купить!
* * *
— О, годинники!
— О, бритви!
— О! О! О! О!
— Ну, ходім, ходім! Ось вже й музей!
— Дивіться, зачинено!
— А котра воно година?
— Пів на четверту!
— Ах, чорт його знає: спізнились! Здається, швидко ж ішли!
— Ну, завтра вже обов’язково: раніше встанемо й побіжимо!
— Так-так! Обов’язково! Завтра.
— Швидше-швидше!
— Зараз-зараз!
— О, дивись — білизна!
— О! О! О! О!
— Котра година?
— Чверть на четверту!
А німецька культура — солідна культура. Німецькі музеї — всесвітні музеї!
Не побувати в берлінських музеях — це ж злочинство! — Ну, завтра вже обов’язково!
БЕРЛІН УВЕЧЕРІ
Чим одрізняється вечір од дня?
Ну, хоч у Харкові, чи що?
Тим, що вдень видко, а вночі темно.
Тим, що Харківський комунгосп увечері не світить, а вдень читає в газетах:
— Та коли ж на робітничих околицях світло буде? У Берліні цим ви вечора від дня не відрізните. Тут — однаково.
І вдень, і вночі видно. Хіба тільки, що вночі видніше, як удень! Удень всетаки бувають хмари, чи що, а вночі ніяка хмара Берліна захмарити не може!
“Турчанка” 1 в Берліні справно працює. Я вже розпитувався тут у знайомих.
— Де ви, питаю, для Берліна таку “турчанку” знайшли, що вона весь час світить?
— Е, — кажуть, — ізнайшли!
— Так, може б, ви й мені адресу сказали, — я б поїхав додому та розказав би Харківському комунгоспові, хай би, може, й він собі такі купив.
Не дали адреси. Кажуть, що без “турчанки” в Харкові сумно буде жити. І нічого буде “Вечернему радио” писать.
* * *
Хороша “турчанка” в Берліні. Ну, як би вам, щоб зрозуміліше? Ну, — “видно, хоч голки збирай”. Далі ви вже самі додасте: “Вийди, коханая…” і т. д., й т. д…
Електрика горить, так уже горить!
Та якими тільки, якими кольорами вона не горить!
І синіми, і фіалковими, і білими, і жовтими, і червоними!
Та всіма, одне слово.
І все це відбивається в асфальті.
І дивишся вздовж улиці — так вся вулиця ніби якийсь різнобарвний сніп із проміння!
А авто, автобуси, мотоцикли — прожекторами її оперізують.
Ідеш у якомусь огняному хаосі!
Найбільше, щодо світляного крику, надсаджується реклама!
Чого тільки та реклама не доходить у своїх витівках, щоб звернути на себе увагу, щоб її помітили.
То тобі якийсь будинок горить увесь синім. Момент — він уже червоний! Далі — він зелений.
І все це мигтить, “сміється, перегулюється”. Там — горить чобіт! Там — ковбаса! Там — авто!
Ось бачиш — загорілась на даху величезна пляшка! За нею — бокал…
З пляшки в бокал ллється електричне вино! З бокалу вискакує електрична піна. Це — реклама шампанського! Раптом усе гасне! А потім знову… І так цілу нічі
Єсть улиці, що, буквально, якесь пожарище!
Да, влітає в копієчку торговельним фірмам реклама.
* * *
Вулиці ввечері повнісінькі. Кафе — аж через вінця.
Але не шаландатимемося по вулицях, не сидітимемо в кафе, бо ми вже там були, та й нас абсолютно не цікавить оте жіноцтво, що “продається з публічного торгу”.
Ходім у кіно!
Кіно — “на ять”.
Ну, ясно, що величезні зали (є, правда, і кіно — маленькі, наче курник. Тут короткометражні картини демонструються), ну, ясно, що шикарні фойє, симфонічні оркестри і т. д.
Потрапили якраз на “інтересний” фільм з радянського життя, американського виробу.
Я не знаю, чи не йшло воно в нас (у нас все може бути), у всякім разі десь у себе я бачив фото з цього фільму.
Знаєте, бурлаки на Волзі баржу тягнуть, отаман такий обідрано-кучерявий з обличчям Аполлоновим. Князь, князівна. Початок революції. Отаман робиться повстанським командиром (ну, ясно ж — більшовицьким), розгром маєтка, зустріч отамана з князівною.
Ви ж уже догадались, що роман, що любов, що отаман врятовує князівну і т. д.
Отака, одне слово, “хріновина з морксвиною”.
У що ж тільки понаряджали американці тих повстанців?!
А морди!
Має успіх фільм!
Ну, як же ж: більшовиків показують!
Іде ця картина в супроводі і оркестру, й хору.
Хор у відповідних місцях співає “Дубінушку”.
Співає по-руському.
Очевидно, емігранти.
І, треба вам знати, що “Дубінушка” — популярна у Берліні пісня.
Я в санаторії її чув.
Співали її люди, що навряд чи їм колинебудь доводилось тягати баржі.
Може, хіба доведеться?
А так — кіно, як узагалі кіно!
Чогось такого “сенсаційного” в кіно не чуть.
Іде “Анна Кареніна” в одному з кіно. Я — не бачив.
Та їздить по Берліну, — кажуть, — Мозжухін у свойому шикарррному авті.
Оце й усі кіноновини!
Що добре — то це і велика, і свіжа завжди кінохроніка: де, разом із цікавими подіями, демонструють і природниче життя.
Життя комах, звірів, птиць. Це — дуже цікаво.
ВУФКУ! Guten Tag!1 Як у нас говорять!
* * *
Ходімте тепер у театрі
Тепер же, як ви знаєте, в театрі не сезоні
Працює, здається, опера та театр Рейнгарда.
Ходім до Рейнгарда, бо в оперу спізнились.
Тільки беріть грубі гроші, щоб попасти в театр.
Тут абонементної системи немає, контрамарок не дають, а перше місце коштує не більше й не менше як ЗО марок (15 крб.).
Поганенькі в нас місця були, на останньому ярусі, а й то щось по 7 ‘/2 марок, чи що, заплатили.
Так що тут по театрах не розгуляєшся.
Тут таке “мистецтво — трудящим”, що сильно почухається той трудящий, як у театрі побуває.
Днів із чотири на картоплі сидітиме.
В театрі йде щодня п’єса “Артисти” американського (здається) автора, з доробленим текстом Йосипа Димова.
Постановка — Рейнгарда.
П’єса, як уже й назва показує, з життя артистів.
Звичайна собі комедія (трішки з “трагі” спереду), з дотепним (кажуть) текстом.
Сцена — на сцені. Артистичний “кабачок” і т. д., і т. д. Грають прекрасно.
Головну роль виконує кол. артист Московського камерного театру Соколов.
Теж грає чудесно. Фахівці тільки кажуть, що мова його німецька ще й досі шкутильгає, за що його полаює ввесь час німецька преса.
Але Соколова вважають за крупну фігуру театрального Берліна.
Виконання, та й сама постановка — реалістичні. Театралізовані, звичайні, але нічого карколомного нема. Прекрасні, з боку оформлення, сцени — “сцени на сцені”. Повна ілюзія.
Але все це, при технічних можливостях театру, не так уже й мудро.
В Манилівському сельбуді навряд чи Рейнгард міг би поставити так “Артистів”.
Одкидати, розуміється, не можна великої режисерської роботи, але щоб в “Артистах” було вхоплено “бога за бороду” — ні!
Хороший, навіть прекрасний спектакль.
Але й у “Березолі” є хороші, навіть прекрасні, спектаклі.
Можливості Харківського театру (технічні) “трішки” гірші, як берлінського, проте, спектаклі є хороші, і навіть прекрасні.
Хоч “Березіль” не мас змоги для одної п’єси запросити цілу трупу негрів (джазбанд), а Рейнгард може. Так що. Про що, пак, я? Ага, я про “Берлін увечері”.
* * *
З театра куди ж? Може, в “Скалу” хочете?
Давайте вже за одним разом і в “Скалу” зайдемо, “Скала” — це театр-вар’єте.
Там — окремі естрадні номери: фізкультурні, гімнастичні, балетні, окремі комічні антре, ексцентрики і т. д. Величезний театр.
Грошей так само треба брати не мало, бо квитки дорогі.
Ну, в “Скалі” вже, безперечно, всі “світові” номери.
Там уже, коли “трапеція” так уже — справді трапеція.
Якась “трапеціянтка” показує свою вмілість. Я не спец у цій справі і не можу назвати всіх її фігур, але це було щось неймовірне. Чим вона там на тій трапеції держиться, як вона держиться. Очевидно, духом святим. І все це під “куполом” і без сітки. Страхолюдні номери.
Прекрасні коміки-ексцентрики.
Акробати з такими головоломними вибриками, що очі заплющуєш, як дивишся.
А особливо інтересний балет. Власне — пародія на балет.
Прекрасні танцюристки пародіювали цілу трупу циркових коней, одягнені “під коні”, з отим дресирувальником, напрочуд гарно й дотепно вони виконували цей балет.
Робота чітка, філігранна.
* * *
Вийшли з “Скали”. Куди тепер?
Ходімте додому, а то й так уже находилися.
А електрика горить. А електрика сяє.
А шампанське електричне одно наливається та шумує.
Ну, як його не випить?
І п’ють, кому можна пить!
БЕРЛІНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
Крім убиралень, що по-німецькому звуться “абортами”, крім клозетів, у Берліні ще є Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським.
Як усяка держава, вона має територію, владу й народ.
Території до чорта, — ціла вілла, народу теж до чорта, і влада нічорта собі.
Влада — гетьман.
А гетьман, що ви собі думаєте — хвіст собачий?
Гетьман — монарх.
А монарх вам, думаєте, жарти?
Це, братця, така штука, — монарх, — що на “ми” начинається, а на “хи” — кінчається.
От має собі в Берліні цілу державу, має владу, необмежену ніякими сеймами, ніякими парламентами. Повний абсолютизм! Абсолютна монархія! Необмежений монарх! Хотіли обмежити, — нема чим обмежувати. А ви думали?
Підіть, пожартуйте з ним, коли він вам булавою як тріпоне, та очима як поверне, так уся територія ходором ходить.
Ходить по території та булавою махає.
Чотири вже булави розмахав, тепер бере жінчині від капелюха булавки та махає.
Уже скоро й булавок не вистачить, хоч на булавки йому від дружньої республіки й перепадає.
Вийде оце, стане серед території, та як крикне:
— Хлопці, на коні!
Ограшно робиться.
Не дай би бог, були коні та були б хлопці, чорт його знає, що б міг наробити.
* * *
Нещодавно оце відбулося тут вседержавне віче.
Радилися, як далі державою керувати.
Поз’їздилося сила народу.
Всі полки були, з усіма полковниками.
“Попереду Дорошенко”…
За Дорошенком Смаль-Стоцький.
Потім як посунуло!
Дорошенко. За ним Смаль-Стоцький.
Перед Смаль-Стоцьким — Дорошенко.
Потім — як пішли, як пішли.
Дорошенко й СмальСтоцький, а за ним Смаль-Стоцький з Дорошенком.
За цими двома йдуть Дорошенко з Смаль-Стоцьким, а за ними Смаль-Стоцький з Дорошенком.
Коли пройшла лава голівних гетьманських порадників (Дорошенко й Смаль-Стоцький), тоді організованими лавами почало прибувати населення Української держави.
Хлібороби-власники пішли.
Ідуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть.
Ось пройшли полтавчани. Дорошенко й Смаль-Стоцький. Волинь за ними. Які енергійні, труджені обличчя. Всі питають:
— Хто такі це?
— Це, — кажуть, — волиняки-хлібороби, старовинні українські козацькі роди — Смаль-Стоцький з Дорошенком.
Пішли потім Слобожанщина — Дорошенко й Смаль-Стоцький.
Посунув Старий Київ. Нащадки ще тих старовинних родів, що їхні батьки спускались на мерзлих кізяках з гори Андрія Первозванного.
Потім уже, далеко пізніше, на тій горі “возсіяла благодать божа” й заборонено було спускатись, щоб благодаті не пополохати.
Старий Київ іде поважно, думу державну думаючи, становище неньки України обмірковуючи.
— Хто ж вони, кияни ці, туманами історичними оповиті?
— То Дорошенко, а за ним Смаль-Стоцький!
Пішли потім їхні землі: Чернігівщина. Земля Сіверська.
Полки Лубенський, Прилуцький, Пирятинський, Гадяцький, Сарафим Саровський, Іосаф Білогородський, Антоній і Тодосій та інші чудотворці Печерські, і всі святі, помилує й спасе вас, яко благ і чоловіколюбець.
Ось пройшли всі.
* * *
Гуде віче, гуде, гуде. Коли ось оклик:
— Гетьман!
Ущухло все, ніби хтось рипнув серед гурту. Верхи на білій лозині, в супроводі Дорошенка й СмальСтоцького, їде гетьман.
Лозина під ним, як намальована. Гнучка й тоненька… Чистокровна арапська.
Подарунок арапського султана хана Гренер-Огли-Дупало. На гетьмані кирея від Вартгайма й кунтуш од Кадеве А через плече широка стрічка, з написом золотими літерами:
— Made in Germany!
Напис той значить:
— Зроблено у Германії!
Вартгайм і Кадеве — берлінські універмаги.
— Народний український гетьман. Самим народом і ніким більше обраний.
Їде гетьман, як орел.
Срібні остроги в лозину впинаються, боки в лозини від острогів угинаються… Приїхав.
Увіходить у світлицю, а ввесь народ як ізніме:
— Слава! Слава ясновельможному! Слава! Кричить Дорошенко, а за ним СмальСтоцький. А потім Дорошенко разом із Смаль-Стоцьким. А потім СмальС-тоцький, а за ним Дорошенко.
* * *
Сів гетьман.
А за ним сів і ввесь народ.
Отак Дорошенко, а отак Смаль-Стоцький.
Далі Смаль-Стоцький, а за ним Дорошенко…
* * *
Говорили про історичну ролю ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського.
Говорили про дальшу роботу на користь землі Української.
Їй-богу, говорили.
І були б щось і вирішили, якби не нагодився на цю всю “музику” Сірко. Собачка.
Біг він тою вулицею, почув галас, підбіг до дверей, послухав, підняв ногу…
— З вашою, — каже, — державою. Простіть мене, — каже, — люди добрі, інакше не можу.
Розбіглося віче з переляку. Думали, що атентат на гетьмана.
* * *
І от же дивіться: санітарія в Берліні на належній височині.
А от є місця, що одгонять, безперечно, неприємно. Терплять.
А дехто навіть принюхується.
“У кожного свій смак”, — як той казав.
ЯК ІЗ ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН
Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб із Харкова зробити Берлін, — це 75 % харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поробити соколами.
Не меншебо, як три чверті нашого “медлительного в движеніях” люду божого, все життя своє сидить і співає:
Дивлюсь я на небо, Та й думку гадаю, Чому я не сокіл, Чому не літаю.
Оце в нього в голові.
Бо якби йому “бог крильця дав, він землю покинув на небо злітав”.
Чого б його туди потаскало? А як же ж!
Шукать собі долі, На горе привіту, І ласки у сонця, У зірок прохать.
Що йому індустріалізація, що йому електрифікація. Йому крила дайте, щоб він “далеко за хмари полетів “по долю, по ласку”.
Тут йому нема ні ласки, ні долі. Може, хоч сонце йолу її дасть.
А не зробити його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!
Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть.
Киша! Летіть “на льогксм катере”. І летіть іменно:
Далеко за хмари, Подалі від світу.
Подалі!.. Подалі!..
Та так, що й не вертайтесь!
Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.
* * *
Таксі вже в Харкові є.
Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.
І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан, — хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.
З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.
З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок — на Зміїв, із Змієва на Кінний майдан, з Кінного майдану через Свинячий хутір на Померки, а з Померок уже недалечко й до Майдану Тевелева.
Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.
Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, — обов’язково дуже ввічливо, — обернеться й каже:
— Цу грос штадт! О! Цу грос!
Під’їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:
— Біте шен!
А після того, як пасажир, хвилин п’ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п’ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, — обов’язково дуже ввічливо, — скаже:
— Данке шен!
* * *
Далі справа з бруком, з “мостовими”.
Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Берліні, тяжкувато, але всетаки можна.
Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, — дамо йому на це, при його спритності,— років чотириста-п’ятсот!
Але не більше!
Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!
А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне! Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.
Хай для цього вибирає суходільних людей. А то буде таке, як на вул. Свердлова. Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?
Помітили, який там брук?
Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.
Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці.
Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.
Для моря, щоправда, така “мостова” безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.
Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!
* * *
Далі.
Візьмімо наші крамниці.
Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.
А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.
А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:
— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!
І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.
Ошарашений покупець обов’язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.
* * *
Далі.
Упорядкувати слід наших візників.
Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.
Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:
“кусається”
Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.
То він стоїть і розважається.
Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається.
Мовляв:
— Підійдипідійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
— Іііі!
І до пасажира. А “ванько”!
— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші! Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить Дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в’юн, ускакує до якогонебудь!
Тоді решта — не пускають того візника з пасажиром! Б’ють батогами коня, б’ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе! Лясь!
У нас весело!
* * *
Далі.
Кав’ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.
Да… З більярдом обов’язково, а то що тоді Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?
— Як з буфетом?
— Обов’язково!
* * *
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Щпрее.
Самих “естественных надобностей”, як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське “многоводіє”, то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція* чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов’язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.
* * *
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам “легенькою парою” поплив до району.
Щоб без пересадок наваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
* * *
Німецькі “аборти” для Харкова потрібні, як вода. Обов’язково побудувати! І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що “в неуказанном місці”.
Без цього можна перебутйся!
Та й як ти його іноді обійдешся без “невказаного”, коли на ввесь Харків одне “вказане”, та й те або замкнене, або “забарикадоване” так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті “барикади” перескакувати!
* * *
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку “чепуху”: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.
І пустіть “авслендерів” побільше, хай купують та вивозять усю цю “єрунду”.
* * *
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, “чому я не сокіл, чому не літаю”, а робити, шукаючи “свою долю” в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї “долі” на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
* * *
Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!
ВАРШАВА
Варшава — поки що столиця польської, як то кажуть, республіки.
Я кажу, — “поки що”, бо, хто знає, що буде далі: можливо, що Варшава буде всесвітньою столицею.
Це буде тоді, коли на всій земній кулі буде сама Польща.
Поки що Польща посідає частину тільки України, Білорусі, Литви й Німеччини, так що Варшава ще не всесвітня столиця.
До Варшави слід заїздити, їдучи в Європу, а я заїхав, повертаючи з Європи, через те я бачив Варшаву тільки один раз.
А цього зовсім не досить для того, щоб тебе там убили: для того треба трішки всетаки довше попожити у Варшаві.
Коли ви під’їдете до Варшавського головного вокзалу, особливо, як їдете ви з Берліна, — зразу якось почувається, що потрапили ви до великого європейського міста, що через якихось двістітриста літ, — а таки дорівняється, ну, хоч би й до того самого Берліна.
Така вона пишна й розкішна.
Щоб дорівнятися до Берліна, Варшаві залишилось збудувати ще всього тільки 53 вокзали, бо вона має їх 5,а Берлін — 58.
Потім треба буде їй позаливати асфальтом улиці, вдосконалити електрику, почиститись, помитись, збільшити разів у чотири населення, позаводити парки, музеї, театри, крамниці, наукові установи, фабрики, заводи, побудувати кращі будинки, кращі трамваї, завести кращі авто, кращі таксі, збудувати підземку й надземку — і Варшава дуже скидатиметься на Берлін.
У чім Варшава випередила Берлін — це в кількості (господи благослови! Перший раз написав це прекрасне слово) свого війська.
Війська у Варшаві вистачило б на чотири Берліни.
І військо все “орляче”: на голові орли, на грудях — орли та ексельбанти, та цяцьки на кашкетах, на мундирах, на штанях, на шаблях.
Є з перами в шапках, з кінськими хвостами.
Ох, і війська!
На кожному кроці — військовий. І всі хоробрі!
Беручи під увагу мирні настрої польської, як то кажуть, республіки, таку силу війська пояснити можна тільки тим, що доросле населення в Польщі любить гратися “в салдатики”.
Головна вулиця у Варшаві — Маршалківська.
Від назви цієї вулиці й Пілсудський має звання маршала.
* * *
Я був у Варшаві тільки один день — від поїзда до поїзда.
За такий короткий час, звичайно, деталей не вхопити. Хоч, завдяки ласці Ю. М. Коцюбинського, подивився, мабуть, чи не все місто. Бачив Уяздовську алею з Бельведером. Пілсудського в Бельведері не бачив.
Єврейські квартали бачив.
Ах, оті дітки єврейські в єрмулках і з пейсами! У їх великі, сумні очі, цадиками наполохані. І кругом діток тих — така’в засмальцьованих лапсердаках убогість!
Кому вони, навіщо вони, оті сумні дитячі очі, оті лапсердаки?!
Отже ж і над єврейським кварталом гуде мотор аероплана.
Бачив двох капуцинів. Вони огрядні, з чорними бородами і в сандаліях на босу ногу…
Дивився на капуцинів, а думав чогось увесь час про жеребців, про конярські товариства, про случну кампанію й про жеребця Гарсона з Оленівського радгоспу.
Бачив палац, де живе президент польський. Палац — старовинний, тихий. Президент — сучасний, тихий.
* * *
Із пам’ятників мені особливо подобався постамент одному з королів Іванів, що сидить на коні й конем отим давить українця й татарина.
Лежать українець з татарином під королевим конем, обличчя в них у муках корчаться, а король Польський Іван задоволений і грізний, бо “покорив під нозі всякого врага й супостата”…
І волочиться по землі буйний чуб запорозький в упокореного земляка мого…
Кажуть, що то пам’ятник майбутній автономії сестрі моїй Західній Україні, що її (автономію) нібито готує сучасний уже не король, а маршал.
Є в Варшаві й могила невідомого жовніра.
Перед нею ввесь час невгасимий огонь горить.
Франція, побачивши це у Варшаві, і в себе в Парижі таку могилу невідомому солдатові зробила.
* * *
Населення у Варшаві мільйонів з півтора. Воно живе, урядує, торгує, молиться богу, танцює фокстроти й мазурки й стріляє в радянських представників.
Робить кожний те, що йому доручено.
Крім того, сила є народу, що охороняє наших представників у Варшаві.
Не менш, мабуть, як три чверті варшавського населення це робить.
Придивившись до того, як охороняється наше там представництво, у мене сльози поДяки виступили на очах. А як же і не заплакати?!
Проти повпредства і день, й ніч жандар стоїть.
По боках, біля повпредського будинку і день, і ніч на лавах сидять старі, й малі, й діти, й жінки…
Вони стежать, щоб ніхто не зайняв представників наших.
На ріжках Познанської (вулиця, де міститься повпредство) й найближчих до нашого повпредства вулиць — візники й таксі стоять, і їм так само доручено охороняти представників наших.
І проти повпредства нашого і збоку повпредства нашого, всі будинки заселено людьми, що охороняють представників наших.
Коли хтось із співробітників повпредства чи його жінка, вийде з будинку, щоб піти чи в крамницю, чи в кіно, — за ним (чи за нею) обов’язково йде чоловіка зо три…
То спеціально для того, щоб ніхто не образив його чи її по дорозі.
Така, розумієте, чемність, така передбаченість.
На що ми, прості собі люди, що ніякої офіціальної місії у Варшаві не виконували, — а й нас, спасибі їм, пильно охороняли.
Коли ми сідали на візника, щоб поїхати на вокзал, до нас підійшло раптом і, вроді непомітно, чоловіка з чотири, прислухались, куди ми візника наймаємо, і за кілька часу за нами їхало таксі, пильно на всі боки вдивляючись, щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка.
Я сказав своїй товаришці:
— Голову вище, голубочко, нас ескортують, як найпочесніших гостей…
Пригадуючи те все, не можу не висловити Варшаві своєї глибокої подяки.
Даааа! У Варшаві не пропадеш! І ніколи не загубишся! Варшава має п’ять вокзалів і п’ять тюрем! Буде у Варшаві п’ятдесят вісім вокзалів — і тоді у Варшаві не загубишся. Знайдуть і приставлять…
* * *
Хороше місто! Гостинне й привітне!
ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО
(Пародія)
Редакція одного з журналів, користуючись з нагоди, що я їду за кордон, доручила мені обов’язково не побувати в Соренто і не побачити Максима Горького.
Редакція того журналу, не відстаючи в цій справі від усіх газет і журналів Радянського Союзу, і собі взяла за обов’язок не надрукувати хоч щонебудь про Максима Горького в Соренто.
Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорівнює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.
Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.
Автор
Ще не під’їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на пароплаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого південного моря, не думав:
— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьовану, труджену руку Великого Максима.
Аж ось і не Неаполь.
Гід не зносить моєї невеличкої валізки і, не бачучи, що я чужоземець, не питає мене, намагаючись говорити поукраїнському:
— Сорентівка! Максим Горький! О! Туже! Туже! (Дуже! Дуже!)
Я йому радісно не киваю головою: “Догадався, — не думаю. — Ич який!” А на обрії не гори.
Великівеликі не гори, в якомусь не то тумані, не то сяєві.
Праворуч щось не димить.
— Що то? — не питаю в гіда.
— То не Везувій.
— О! О! О! — не кажу я гідові і з острахом не згадую про трагічну долю Помпеї.
Не пересідаємо ка поїзд, що зараз же не повезе нас туди, кудись не в гори.
Із чужоземців я в поїзді сам.
Решта радянських письменників тількино вчора покинула Соренто.
Поїзд ритмічно не постукує, не викликаючи в мене якогось боязкорадісного чекання на велику, в моєму житті, хвилину…
І я весь час не думаю:
— А як прийме мене Максим Горький? А який він? А чи не набридаємо ми йому, великому трудівникові, своїми отакими невізитами. Людина ж творить, Людина ж працює! А ми не можемо не утримати себе від простої людської цікавості! О, люди, люДи!
Поїзд увесь час не йде в гору. Знизу, куди глянеш, усе не море.
Аж ось провідник.
— Соренто!
Я не заметушився. Щось унутрі я не відчув, що й передати вам не можу.
Не встаю й не питаю, де вілла Максима Горького. Не показують мені віллу.
Тут ви не спитайте хоч отаке манісіньке сорентинятко, кожне вам не покаже, де живе великий пролетарський письменник.
Напроти вілли — готель.
Я не йду до готелю, не заходжу в номер, і не лягаю з дороги відпочивати, ввесь час не думаючи, як мені не сповістити Олексія Максимовича про те, що я не приїхав.
Тількино не встиг я не вмитися й не перемінити підштаників, коли хтось — стукстук! — не в двері.
“Хто, — не думаю, — такий?”
Не зскакую з ліжка, не підходжу до дверей, коли за дверима м’яким хтось не басом:
— Не приїхали? Дуже раді! Нуну, не одчиняйте! Не подивлюсь, який ви! Не чув, не чув про вас! Не чув.
Не одчиняю дверей: не Горький.
Не сухорлявий, не високий, волосся не йоржиком, і не велика, ке велика, не труджена й не спрацьована рука. Я не засоромився, не скоріш на ліжко й не затулятись. А не Максим Горький зразу ж афоризмом:
— Нічого. Смисл життя не в підштаниках!
Не дивлюсь йому в очі.
— Не такі, не такі, як не описували. Не сірі, не сірі, і погляд якийсь такий не проникновенний, якось так він не охоплює, не обворожує, не чарує…
Не стою й не дивлюсь на його, як не загіпнотизований.
— Нуну, не вставайте, не підемо чай пить, — не каже Максим Горький.
Не одягся я, й не пішли ми до вілли. Не вводить мене Олексій Максимович до свого робочого кабінету.
В кабінеті не книги. Всі полиці не позаставлені книгами. Сідаємо.
— Ну, розказуйте. Велике-велике діло ви таки у себе робите. І дуже добре робите, що не приїздите до мене.
Я не кивнув головою. Потім не пішли чай пить.
Олексій Максимович веселий, тільки ввесь час не підкашлює.
Не пробув я там щось із годину й не пішов до готелю. Олексій Максимович випровадив мене аж до хвіртки й не кланяючись мені, проказав: — Не приїздіть іще!
Я не озирнувся ще раз на велику віллу Великого Максима, щоб не запечатліти в собі великого місця великої людини.
1/V1I 1928 р. Не Соренто і не Неаполь
ЯК ПЕРЕЇХАТИ МИТНИЦЮ
Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю. А от звідтам…
Ой боже мій, чого та митниця коштує! Ще тижнів за три до від’їзду з Німеччини починаються балачки:
— Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…
— Були в Тіргартені?
— Був.
— Ну й що? Правда, прекрасний парк?
— Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?
— Ви з Потсдама?
— Так!
— Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!
— Дааа! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!
— Ви що, з музею?
— Тільки що прийЩов.
— Сильне враження?
— Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?
Ох, та митниця!
Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордону.
Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться. Подумайте: усього тільки три костюми. Всього тільки два пальта. Всього тільки шість пар білизни.
Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.
Всього тільки одну низку перлів і один годинник. Ну й влада!
В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двохтрьох місяців у командировці.
Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!
Принаймні треба штук хоч зо три!
Ну, як-таки може який-небудь науковий чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!
Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?
Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п’ятсот грамів (півлітра) парфумів Coti, та й то обов’язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!
Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.
Як же таки так?
Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?! Це ж найпотрібніша в дорозі річ.
Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?
Що ж то воно за подорож?!!
А Шепетівка бєдмєдів не пропускає.
Каже, що не “полагається”…
Вся трагедія в кишенях.
Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах. Соваєш туди ведмедя ногами — голова стирчить. Засунеш голову — ноги стирчать.
Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.
А кругом усі регочуться.
А чого тут, скажіть, смішного?!
Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знервована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.
Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?
Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?
До, цього всього ви якось швидко звикаєте…
Хвилювання починається перед од’їздом нах хаузе[40].
— Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?
— А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.
— Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам’ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.
— Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці Де є такі правила, щоб я обов’язково носив кальсони без хризантем?!
Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.
Аж тут розумієш прислів’я:
“Корень ученія горек…”
Шепетівка. Літо. Спека.
І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в’язаної білизни..
— Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?
— Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!
* * *
Шепетівські митницькі урядовці — веселий народ.
Коли отакао полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.
Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.
Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв’ювали одну таку “котикову мадам”.
На столі там лежали: разок перлів сажків на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.
Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.
“Котикова мадам” сильно схудла за якихось там півгодини і зблідла.
Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив…
Це якісь ізверги…
Не беруть їх ні сльози, ні кокетування, ні серйозні доводи про те, що жіноча шовкова комбінація — це є профодежа для молодого інженера, що робить у Донбасі прокладку нової шахти.
Найулюбленіша у них фраза: “Не полагається”.
Убійча фраза.
І все через оті прокляті дві літери “не”.
Ну, а як же всетаки переїздити митницю? Не скажу! Це дуже великий секрет. Я, приміром, переїхав її блискуче.
І навіть службовців обдурив: я непомітно перевіз гумового верблюда в натуральну величину. Як?
Я його в підошву засунув.
Підошву у мене не одривали — я й провіз.
А тепер не знаю, що з ним, чортом, робити: в хату не влазить, діти бояться, а жінка лається.
— Краще б ти, — каже, — замість верблюда котикове манто в черевика засунув.
Ну що ж, “обшибся”. Буває.
Твори Остапа Вишні по темі Усмішок
Мисливські усмішки (збірник)
“Вишневи усмішки реконструктивні” – Остап Вишня
“Вишневі усмішки кримські” – Остап Вишня
“Вишневі усмішки закордонні” – Остап Вишня
“Усмішки театральні” – Остап Вишня
“Усмішки літературні” – Остап Вишня
