2. Не кахикайте, не чхайте мені в обличчя, а то я захорую, й мені буде зле.
Не кахикайтеї Добре, що хоч іще не підкахикуйте!
3. Не наражайте мене на безпечність заповітритись на кашлюк і т. ін.
“Не наражайте на безпечність”. Чули колинебудь отаке? Дитина прохає, щоб не заразили її на різні пошесні хвороби, а перекладачі “заповітрюють”.
І не може воно прохати, щоб не наражали на безпечність. На небезпечність, може?
4. Не тягайте мене на руках.
Чорт його знає, як його “на руках” тягати можна? “За руки” тягати, чи за ноти, чи за вухо, — це ще зрозуміло. Можна навіть малу дитину й за пупа тягати, але “на руках” тягати?! їйбогу, і не бачив, і не чув ніколи…
5. Не давайте мені порожнього смочка. Сказать “смичка”, щоб на скрипку грати, так що їй той смичок пошкодить? І хто його їй даватиме? Сказать, що дитина про “смичку” дбає, так мала ж іще вона.
Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засовуватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!
Взяли б і написали просто: “Не давайте мені порожньої соски”. І ьсім би було зрозуміло.
6. Не давайте мені ссати жеваної кукли. Самі ви “жовані кукли”! Ну що більше на це скажеш?
“Жевана кукла”?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для дитини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сердита баба про “жевану куклу”, то прийде і попсує вас усіх, замість “кукли” отої.
7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.
Не протестуємо принципово проти такого датського прохання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали дітей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпають, але дітей, їйбогу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї “відозви” пробуватимуть, але навряд щоб з того яке прядиво булЬ. На Вкраїні іноді трапляється, що діти “тіпаються” (самі тіпаються, а не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істйка показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравцІ затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: “Не трясіть нас!”
Багацько дечого тая дитина ще набалакала…
Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.
З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.
На тій відозві таке славне дитинча намальоване. Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив? їйбо, битиме! І за діло битиме!
ВОЛЬОВИЙ СПОСІБ
Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із “коматів”, а я туди (в “комат”) частенько зазирав по ділах (ділов! ділові). Ну й познайомилися…
Марина Крйвоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене;
— Мо’, й ви випили?.. Випийте!!. Чайок — він не вредить!..
Марина, як бачите, була в тому “коматі” за служницю… Чай ото, було, розносить, а після “державних трудов” — “наслідки” було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…
Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:
— Щоб мені скрізь чисто було! А Марина на те йому:
— Та то вже сама знаю. За те й гроші платите. Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого “замічанія”…
Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:
— Якої ви округи, Марино?
— Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а “в’єзду” Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з “в’єзду”.
Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото, було, й спитаєш:
— Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?
— Авжеж не хто: полтавська, українка.
— А якою ви мовою говорите?
— Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…
— Ви в школі вчилися, Марино?
— Аякже:, дві зими ходила.
— Так якою ж ви мовою говорите?
— Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю. Побалакаємо ото, так і розійдемося.
Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.
Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того “комату”.
Чимчикую якось улицею, а до мене:
— Драстуйте!.. Дивлюсь — Марина.
— Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?
— Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!
— Як?
— А так. Не видержала тої мови вкраїнської… “Здаменту не здала”.
— Як? Розкажіть!
— А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі понашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно “попанському” все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… “Трохи поспиш, трохи послухаєш”. Коли ось комісія.
— Марино, — говорять, — Кривоверха! Підходю…
— Звідки ви? — питають.
— Полтавська.
— Українську мойу знаєте?
— Аякже… Руської не втну, а свою, — кажу, — знаю.
— Так скажіть нам, що таке “родовий відмінок”?.. Я їм одказую:
— Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, — кажу, — од покійного чоловіка Пилипка, та господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…
А вони мені:
— Не те! He те! Ми не про те… “Відмінок”… а “падеж” знаєте що таке?
Так чула від. батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам’яті не було такого.
— Не знаєте, — вони говорять, — ви граматики:.. Сквернувато. А про “вольовий спосіб** знаєте? Про “повелительное наклоненіє”?.. Як воно в най буде?
— А чого ж не знаю. Звелять — зроблю, не звелять — не зроблю. Наше діло таке.
— Ну, йдіть, — кажуть.
Пішла я… Та оце як бачите — на вокзал аж іду.
— Даааа!
* * *
Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося. “І чого я, — думаю, — не комісія?!” Сів в автобус і їду. Чую розмову:
— Откуда ви, Вадим Федорович?
— Ффу! Екзамен по українізації дєржал!..
— Ну і как?
— Прекрасно. Спросили меня про “вольовий спосіб”… Я їм как зашпандьоріл: “Вольовий спосіб”, ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє,— говорю, — форм “вольового способу” такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…
— Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!.. Щасливий Вадим Федорович.
А Марині, бідолашній, не поталанило.
* * *
P. S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка в його знаменитих гуморесках, — пробачте мені цей “плагіат”, — я тут зовсім в іншу точку б’ю. Приклади тут мають другорядну вагу.
“КОНФУЗ”
“Безперечним фактом є те, що нащадки січовиків на Кубані не говорять тою мовою, як говорять корінні, право й лівобережна Україна…
Українська Кубань не повинна йти таким точно шляхом “язикотворчества”, що її інтенсивно розвивають тепер в УРСР.
Наша задача — не привести кубанцівукраїнців тільки до форм, вироблених на Україні,— а створити ту школу, базуючись на живому мовному матеріалі кубанських нащадків січовиків”.
(Із розмови з наркомом Л. В. Лупачарським, надрукованої в Ростовській газеті “Молот”).
і
І прийшло людство різними шляхами до комунізму…
І коли прийшло людство різними шляхами до комунізму, тоді стара гвардія більшовиківленінців, на березі Тигру й Євфрату зібравшись, доповіді різних націй вислухувала…
І сидів серед старої гвардії перший нарком освіти народної, першої Соціалістичної Республіки Радянської, Анатолій Васильович Луначарський…
Він, як керівник культурнонаціонального відродження, слухав доповіді про шлях до комунізму через національне самовизначення…
І проходили перед старою гвардією більшовиківленінців різнобарвні нації, колись страшним царатом пригнічувані…
Проходили білоруси, українці, євреї, поляки, німці, турки, татари, киргизи, чуваші, лопарі, мордва її силасиленна інших націй…
І розповідали…
Розповідали вони й про труднощі, з якими піднімати культуру, віками в домовині бувшу, доводилося, і про радість творчості, про радість відродження…
Розповідали про те, як доводилося прискорювати процес мовотворчості, щоб угнатися за культурами, що в нормальних умовах розвивалися…
Й усміхалася радісно стара гвардія ленінська, бачачи нації й культурно, й політично розкріпачені…
Проходили нації…
І останніми підходили нащадки запорізьких січовиків славних — кубанціукраїнці…
І запитав їх Анатолій Васильович Луначарський:
— Гей ви, запорожці, ви, славні молодці. А скажіть нам, а розкажіть нам, коли відроджуватися почали?
І залунав кубанський голос колективний:
— Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день у нас такий, як і в вас — поцілуй за те он куди нас!
І тихотихо зробилося на березі Тигру та Євфрату. І, потупивши очі, запитав Анатолій Васильович Луначарський:
— Що кажете таке, запорожці, ви, славні молодці? Відповіли нащадки січовиків славних:
— Як відроджував, так і кажемо… На мовному матеріалі січовиків відроджував! Чого ж гніваєшся!
І ще тихше зробилося на березі Тигру й Євфрату.
УКРАЇНІЗАЦІЯ
Інтермедія до п’єси “Вій”
ДІЙОВІ ОСОБИ:
1) Голова комісії українізації.
2) Два члени комісії.
3) Радянська панна.
4) Кумедник.
5) Хор бурсаків.
Всі дійові особи — переодягнені бурсаки.
Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.
Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!
Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і трррудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто “за” і хто “проти”. Ану, хто “проти”? Нема? Тото ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам’ятайте і на вуса намотайте.
Бурсаки. Тихо! Українізація!
Кумедник. Ось іде комісія по українізації.
Входить комісія.
Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.
Входить панна.
Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.
Голова комісії запитує панну. Члени — записують відповіді. Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб’ячим: “Гогого”.
Голова (до панни). Ви українізувалися? Панна. Вже.
Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?
Панна.
Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.
Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?
П а н н а (співає):
Лугом іду, коня веду, Розвивайся, луже!
Бурсаки (раптом підхоплюють):
Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже.
Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ффу, не видержали хлопці! Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею? Панна. Але… Голова. Що таке “але”?
Панна. “Але”, понашому, поруському, будіть значить: “Да”.
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. А чим іще славна наша Україна? Панна. Борщем і галушками.
Бурсаки “регочуть… Музика грає туш.
Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке “селянин”?
Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.
Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде поукраїнському: “В виду того, что…”? Панна. Позакак.
Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?
Панна. Всі папери українською мовою починаються так: “З огляду на ваше відношення…” А в словах, де було руськоє “ять”, пишеться “і” з точкою.
Голова. Приклад?
Панна. Наприклад: “лєс” — ліс; “сєно” — сіно; “возлє” — возлі; “вездє” — везді…
Бурсаки регочуть.
Голова. Все це дуже добре. А всетаки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні? Панна (мнеться). Не… не… знаю. Голова. Не знаєте? Панна, Не знаю.
Голова (до дириЖера). Маестро! Допоможіть!
Музика починає грати гопака.
Панна (скрикує). Гопак! (І починає танцювати).
Танцюють усі. Усі до нестями. Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.
Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…
Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась.
Українізувааалаася.
Завіса.
Твори Остапа Вишні по темі Усмішок
Мисливські усмішки (збірник)
“Вишневи усмішки реконструктивні” – Остап Вишня
“Вишневі усмішки кримські” – Остап Вишня
“Вишневі усмішки закордонні” – Остап Вишня
“Усмішки театральні” – Остап Вишня
“Усмішки літературні” – Остап Вишня
