— Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!
Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:
— Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там…
Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.
— Як би заманити сюди кізку? — пробурмотів собі під ніс.
Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:
— Ет, що тут мудрувати? Хіба то так важко? Хитрість допоможе всюди, отже й тут без неї не обійдешся.
Прокашлявся вовк, аби пом’якшав голос, і гукнув солоденько:
— День добрий, біленька кізко!
— День добрий,— відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.
— А чого це ти пасешся над бескеттям? — удавано здивувався сіроманець.— Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?
— О, тут такі смачні гілочки!
— Та кинь ти їх! Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паша. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила!
— Дякую, любий вовче,— чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,— але мені й тут добре.
— Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! — вигукнув вовк.— І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?
— І на горі є виноград,— сміється кізка,— скільки хочеш!
— Далебі, не такий добрий, як тут,— правив своєї вовк.— Ходи-но сюди, покуштуєш — спасибі мені скажеш.
Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:
— Ой, вовче, вовче! Здається мені — клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?
Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.
А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.
Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми — їхні хитрощі не досягають мети.