— Я буду гарпунником! — заявила Шура.
— А я морським капітаном! — одповіла Наталочка.
V
Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи, Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху.
Обидві вони піднесли вчительці, Ганні Петрівні, букети квітів.
Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:
— Ким же ви, дітки, хочете бути, вивчившись?
— Морським капітаном! — сказала Наталочка.
— Гарпунником! — заявила Шура.
— А ти не боїшся китів? Вони ж величезні?! — засміялася Ганна Петрівна.
— А я пінгвінів ловитиму! — одповіла Шура. — Вони менші!
— Щоб бути капітаном або гарпунником, треба вчитися на “відмінно”! — сказала Ганна Петрівна.
— Єсть, учитися на “відмінно”! — відповіли Наталочка й Шура. Ніби справжні моряки.
ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ
Петрик жив з татком та з мамою в панській економії. Петриків татко був ув економії за корівника, а мама за доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя, їй минув хоча десятий рік, а вона вже ходила в економію на поденщину — влітку садила та полола панські огороди, за що їй пан платив по злоту[4] за день, а працювала Палазя з досвіту аж до смерку.
Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Та Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.
А як підросла Палазя — пішла на поденщину, не було коли їй із Петриком бавитися.
Батько й мати день у день в роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився, піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце… А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тількино Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав…
Татко й мама побачать було Петрика між телятами та й кажуть:
— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.
— А я втечу! — одказував Петрик.
— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо, крім Петрикового батька, що великим майстром за коровами доглядати був, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика до панських горниць і до ґанку не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
— Він — мужик! Він — вам не рівня!
А як Петрик було скаже батькові: “І чого ото мені в панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Хіба я який?” — батько посміхався:
— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші…
Грався Петрик з телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна, — такий він був великий… Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз, отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посилані… По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч — вишник, ближче до ставка — сливник… А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці… Праворуч понад садом текла невеличка річечка, а понад річкою панські городи… Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини…
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставом посидіти…
Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці там, де вона з саду на леваду вибігає,— там можна було літньої пори у річечці похлюпатися, води там було дуже мілко, по коліна, та й уже… Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися…
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша…
Як прийде було в корівник, все на батька Петрикового та на матір гримає: і те їй не так, і те не так…
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою — од сонця. І як тільки, було, входить у корівник, зразу до Петрикового батька:
— Михайле! Резеда прив’язана?
— Прив’язана, пані!
— Не одірветься?
— Не одірветься, пані: кріпко прив’язана.
Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити.
Бариня Резеди дуже боялася.
* * *
Одного разу, ясного літнього дня, Петрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля колодязя його туди не впустять, — там завжди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на вгороди. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою, і там, де огорожа спускалася до річки, він перейшов на вгород по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.
— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя. — Тікай звідси, бо, як побачить бариня, перепаде і тобі, й мені.
— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.
— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть… Біжи додомуі
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися… Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.
Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тількино він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось:
— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
— Я до Палазі! Та от заблукав…
— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, паничик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було десять років.
— Не бачив я вашої малини?! — рвонувся од Едика Петрик. — Пустіть!
— Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! — тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.
— Пустіть! — крикнув Петрик. — А то…
— Що “а то”? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу!
Петрик рвонувся, — не пускає панич.
Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його* головою в груди.
Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!
Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник.
На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися гетьчисто всі пани та паненята.
Ревів панич тонко, верещала бариня люто, і розмахував кулаками і підскакував пан високо.
Ой буде Петрикові! Ой буде!
* * *
Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови.
Але ось летить до корівника розгнівана бариня.
— Де ваш шибеник?! Я йому… — аж засапалася бариня, що навіть не в силах була вимовити, що саме “я йому…”
Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться…
А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, — люто покарає.
Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати перестали.
Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забула):
— Резеда прив’язана?
— Так! — похмуро відповів батько.
У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.
— Прив’язана? — кинула лютий взгляд на Петрикового батька.
— Сам прив’язував, — сказав батько. — Вона в серці налигача перервала.
Побігла люта бариня додому.
А батько таки справді прив’язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв’язав Резеду. Сидів собі в яслах та посміхався: от я тобі, мовляв, покажу шибеника!..
Давно це було, ще перед революцією.
Зустрів я Петрика в 1929 році… Чорновусий, високий і ставний, він організовував па місці колишньої панської економії колгосп.
Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.
— Нема вже Резеди, — додав Петро Іванович. — А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.
— А бариню любить?
— Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить — корова, лагідна!
ПАНСЬКА ЯЛИНКА
1
Ой, тої зими йшов такий лапатий-лапатий та густий сніг і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки і до комори, і до свининця, і до клуні.
Як вискочимо ми було із саней на стежку снігову, — а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були, — та й бігаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами, — аж мало не по вуха нам, — так багато нападало снігу.
Біжимо, біжимо, а тоді в сніг, — беркиць! — і пірнаємо у сніг з головами.
Весело!
І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:
— То добре, як снігу багато! То — на врожай!
Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, і прив’язували до правого чобота дерев’яну колодочку, і гасали по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.
А як парубчаки було нас, дітей, на крутілці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!
А ви знаєте, що таке крутілка?
Крутілка — дуже цікава штука. Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок одягають колесо з воза, до колеса прив’язують довжелезного дрюка з прип’ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, прив’язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас, малих, на санчата, як почнуть крутити, та розкрутять було так, що годі на санках усидіти, — і ми грудками було вилітаємо з санок і по льоду летимо, та в сніг!
Снігова зима — велика була для дітей радість…
2
Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.
От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:
— Пан наказав у суботу привезти дітей до нього на ялинку.
Мати занепокоїлася:
— Отакого ще панові заманулося! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!
Батько, поміркувавши, відповів:
— Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!
Мати своєї:
— До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть? Поморозимо дітей!
— Та якось довеземо! На санки халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!
Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали: “Що ж ото воно за ялинка?”
Ніякої ніколи ялинки у нас удома не було.
Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки, — ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по “золотій” копійці — для цього дядько та бабуся приберігали новіновісінькі копійки, “золоті”, як ми їх узивали.
А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.
Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, а ми всі разом із дядьком і з дядиною “душили” кабана — повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому. Щоб сало м’якеньке було!
За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха.
Така була радість, що й не говоріть!
І раптом вам — ялинка! Та ще в пана!
З
У суботу ще зранку ми почали збиратися.
Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки й штанчата, на Парасі — червоне у смужечку платтячко, та ще й разок доброго намиста із срібним посередині коповиком на шию Парасі наділа.
А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу — оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап’яв зверху халабуду, — такий вийшов, як понинішньому — лімузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя, — здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку — білокопиту Кислицю. А за Кислицею біг стригун Вітер.
Повкутували нас у кожуха та в свитки, і поїхали ми.
Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було “у світ” вивозити — братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому як баба під калиною знайшла.
Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод — тільки в одному ярку саникуча забігли, дуже на бік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани, — ми тільки лобами стукнулися.
Приїхали зарані. Пан наказав прибути на сьому годину вечора, — так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.
От і вечір. Пішли ми у панські горниці.
Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічечок горить, круг неї паненята з паннами стрибають. Стара пані на роялі грає.
Старий пан сидить у кріслі і “стріляє” хлопавками.
Вистрелить та до нас:
— Страшно чи ні? — питає.
А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки.
Ось пан як закричить: — Андрію! Люльку!
Біжить Андрійко, “козачок”, несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.
Андрійко чи підсковзнувся, чи що там таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.
А наша Парася як закричить — злякалася!
Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.
Батько нас усіх “вигорнув” з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.
Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в нього дикі!
Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.
Тепер, коли панів нема, ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для радянських дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині, починаючи з древнього московського Кремля.
