Лайки дуже розумні собачки і дуже цінні, без них полювання білки в тайзі просто неможливе.
Але хто б міг подумати, що з мисливської собачки може вийти такий чудесний цирковий артистакробат.
І в цій роботі, як бачите, виявився природний розум лайки.
Едуард Йосипович розповідає, що придбав він Ляльку в місті Калініні: до цирку, де він тоді працював, принесла Ляльку жінка, що приїхала з Нової Землі до родичів у Калінін.
Лялька була тоді маленьким шестимісячним цуценятком.
Цирку, розуміється, вона зроду не бачила і попервах дуже боялася музики, циркового галасу, шуму, сліпучого світла.
І коли Едуард Йосипович перший раз просто так собі виніс її на арену, щоб познайомити її з цирком, Лялька затіпалась і заховалася в його на грудях під піджаком, а як він приніс і пустив її в убиральню, Лялька залізла в темний куточок під диваном і тихенько скавучала.
Так ото вона перелякалася!
Але поволеньки звикла до всього: і до музики, і до світла, і до шуму, і до того, що після кожної вправи — і на репетиції, і на виставі — ласий шматочок цукру. Лялька почала охоче працювати, і вже через місяць Едуард Йосипович виходив з нею на арену, де вона чітко проробляла свій “номер”.
Лялька хоч і невеличка собачка, але з характером і дуже самолюбива.
Одного разу Едуардові Йосиповичу уперше з Лялькою довелося працювати в цирку шапіто.
Шапіто — літній цирк, у нього замість даху — величезне, напнуте з брезенту шатро.
Увечері знявся великий вітер.
Вийшов Едуард Йосипович з Лялькою на арену, подув вітер, залопотів люто угорі напнутий брезент.
Ніколи такого в цирку не траплялося, і Лялька злякалася. Вирвалася і стрілою за лаштунки.
Один із артистів, бажаючи її завернути на арену, хльоснув її батіжком — шамбер’єр у цирку такий батіг зветься.
Лялька на арену не вернулася. Заховалася так, що насилу її Едуард Йосипович одшукав, і коли він узяв її на руки, на очах у Ляльки бриніли сльози.
Так ото вона образилася, що їй зробили боляче, бо ніколи Едуард Йосипович її не бив, — тільки ласкою та чимось смачним він домагався від Ляльки виконувати всі її номери.
І довго після того довелося Едуардові Йосиповичу переконувати Ляльку, що ніколи такого більше не трапиться, що ніхто на арені більше не зробить їй боляче, — не хотіла йти вона на арену.
Потім вони помирилися, і Лялька почала працювати ще краще.
Едуард Йосипович ще раз пересвідчився, що з тварини ласкою та нагородами завжди можна виховати собі справжнього друга і помічника в роботі.
Тепер Лялька улюблениця циркових глядачів і неперевершена циркова артисткаакробат.
У неї є знаменитий номер, коли вона стоїть на передніх лапках, задні — вгору, на лобі в Едуарда Йосиповича.
Вивчає Лялька ще й кульбіти, і сальтомортале. З цими “номерами” Едуард Йосипович незабаром має познайомити глядачів.
Діти страх як люблять Ляльку і завжди проводжають ЇЇ громом оплесків…
Отака Лялька — Шарик Підшипників.
У неї єсть друзі: манісінька-манісінька, чорненька, куцохвоста, з гострими вушками Чіта, теж циркова артистка, і великий чорнорябий собака Крошка, чудесний математик, який уміє говорити “мама”.
Але про них розкажемо далі.
II. ЙОГО ДРУЗІ
— Кукуріку!
Таким веселим вигуком зустрічає циркового артиста-коміка Едуарда Середу його учень і товариш по роботі — Петька.
Почувши голос Едуарда Йосиповича, Петька б’є крильми, кукурікає і біжить-летить до свого хазяїна. Хазяїн ласкаво вітається з Петькою:
— Здрастуй, Петю!
— Кокококо! — сокорить Петька і дивиться артистові в руки, бо знає, що йому зараз дадуть чогось смачного: крихту булки, грудочку цукру або жменьку добірної пшениці.
Петька, дзьобаючи зерно, кличе своїх подруг, білявеньку й сіреньку курочок:
— Кококо!
Курочки підбігають, Петька і їх частує.
Едуард Середа дуже весела людина. Він розмовляє з Петькою, мов із людиною. Лоскоче його, смикає за червону борідку, а Петька удає, що він дуже сердиться, і намагається клюнути хазяїна в руку.
— Не гнівайся, Петю! — говорить Едуард Йосипович. — Давай краще попрацюємо!
— Кокококо! — відповідає Петька.
Середа бере звичайнісінькі граблі, а Петька стрибає на них і зручно влющується.
— Кокококо! Готовий!
Едуард Йосипович ставить граблі на долоню, на голову, на підборіддя і балансує ними. А на граблях сидить, ніби справжній артист, Петька. Сидить і навіть не ворухнеться.
Тільки на непомітний знак Едуарда Йосиповича він б’є крильми й вітає глядачів:
— Кукуріку!
Так щодня репетирує з Петькою артист цирку Едуард Середа.
А ввечері Петька виступає на цирковій арені…
І ні весела музика, ні сліпуче світло, ні оплески захоплених глядачів не лякають Петьку. Він своє діло добре знає!
Петьку Едуард Середа придбав у місті Куйбишеві на Волзі, там, де тепер будується велика Куйбишевська гідроелектростанція.
Петька тоді тількино вилупився з яєчка в інкубаторі і був зовсім манісіньким пухнатим курчатком.
І от почав Едуард Йосипович вчити Петьку.
Молодий півник виявився дуже здібним і вже через два тижні виступав з хазяїном на арені цирку.
З того часу Петька та Едуард Йосипович разом працюють і кріпко один одного люблять.
А їх обох люблять циркові глядачі — і великі і маленькі…
ВАСЯ
— Васю, Васю, Васю!! — гукає, ляскаючи в долоні, Едуард Йосипович.
З криком — гегегеге! — розмахуючи крилами, летить до хазяїна гусак Васько.
— Це мій рисак! — усміхаючись, рекомендує гусака Васька артист Середа.
— Як так рисак? — дивуються глядачі.
Тоді Едуард Йосипович бере “екіпаж”, невеличкий ящик на колесах, запрягає в нього свого рисакагусака, і — “но”!
Рисак везе хазяїна на циркову арену…
Веселим галасом та оплесками зустрічають глядачі виїзд артиста.
Але Васько не звертає ніякісінької уваги на оплески. Він везе свого хазяїна по цирковій арені, а хазяїн урочисто їде на своєму рисакові-гусакові…
Об’їхавши циркову арену, гусак-рисак везе свій “екіпаж” за лаштунки, а хазяїн на всі боки кланяється.
Здається, все так просто…
А спробуйте взяти звичайного гусака й запрягти у возик, — що він вам наробить!
Багато треба і вміння, й терпіння, щоб привчити птицю чи звіра до роботи в цирку.
Артист Едуард Середа має вміння і терпіння!
* * *
— Крошка! Алле!
На арені — цирковий артист — собака Крошка.
Крошка народився на Кавказі. Батько його — мисливський собака, а мати походить з породи кавказьких вівчарів, вірних друзів гірських чабанів. Вівчарі — прекрасні сторожі овечих отар, вони не підпускають до овець ні чужої людини, ні звіра…
Не судилося, як бачите, Крошці ні полювати, як батькові, ні стерегти овець, як матері,— вийшов із нього прекрасний цирковий артист.
— Крошка, алле!
Крошка підбігає до артиста.
— Скажи — “мама”!
Крошка дивиться на хазяїна.
— Ну, ну, швидше! Кажи — “мама”!
Крошка зовсім виразно вимовляє: “Мама!”
За це він одержує цукор від хазяїна і гучні оплески від глядачів.
Крошка дуже багато вміє: він грає з Едуардом Йосиповичем у м’яча, підбігає до телефону, бере телефонну трубку і викликає хазяїна по телефону:
— ГавІ ГавІ Гав! Дзвонять! Просять до телефону!
А ще Крошка талановитий математик: він лічить, складає, віднімає, множить і ділить до десяти.
— Крошка! Скільки буде чотири та два?
Крошка відповідає:
— Гав! Гав! Гав! Гав! Гав! Гав! Шість!
А як хтось із глядачів дає задачу на числа більші, як десять, тоді Крошка стає на задні лапи і щось ніби говорить на вухо хазяїнові.
— Що Крошка говорить? — цікавляться глядачі.
— Крошка цікавиться, чи той, хто запитує, сам знає, скільки буде тринадцять та дванадцять?
А як чудесно Крошка удає, ніби він школяр і йому не хочеться йти до школи, а хочеться повалятися в ліжку. А як він сердиться, коли мама його будить:
— Вставай! Пора до школи!
Крошка перевертається на килимі, стогне і сердито гавкає: не хочу, мовляв, уставати, іти до школи! Хочу поспати!
Крошка дуже веселий пес і, між іншим, хороший товариш. Він чудесно грається з Лялькою і маленькою чорненькою Чітою.
Чіта теж циркова артистка: вона вміє стояти на двох і на одній передній лапці вниз головою на долоні в Едуарда Йосиповича.
* * *
Едуард Йосипович Середа іде із своїми друзями Лялькою, Крошкою та Чітою по вулиці. З кишені артиста виглядає маніпусінький Ральф — песик з колючою борідкою.
Ральф іще дуже маленький: поки що він не працює, приглядається.
— Куди це ви, Едуарде Йосиповичу?
— Іду для своїх друзів ялинку купувати. Я їм за їхню хорошу роботу ялинку влаштую і кожному подарунки подарую.
— Які подарунки?
— Приходьте на ялинку, побачите!
— А Петька й Васько?
— І Петька, і Васько також будуть на ялинці! І їм будуть подарунки! Приходьте!
ВДЯЧНИЙ ШПАК
1
Мар’янці вже восьмий рік. Вона ходить у школу, в перший клас. Учиться Мар’яночка на “відмінно”, в неї самі п’ятірки, дома вона старанно вчить уроки і вже тоді, як усі уроки вивчить, бавиться з своєю лялькою Тетянкою.
Лялька Тетянка теж відмінниця, слухається своєї мами Мар’янки, їсть на ніч манну кашу і вчасно лягає спати.
Мар’янка дуже любить свою ляльку Тетянку, вона скучає за нею в школі і одного разу навіть наважилася попрохати свою вчительку Надію Володимирівну, щоб вона дозволила брати Тетянку до школи.
— Дозвольте, Надіє Володимирівно, хоч раз у тиждень, щоб Тетянка моя зо мною до школи приходила, — прохала Мар’янка вчительку.
— Не можна, Мар’яночко, вона тобі заважатиме! — відмовила вчителька.
— Вона дуже сумує вдома сама! — прохала Мар’янка.
— Нічого, хай посумує — радісніше тебе зустрічатиме, як ти додому приходиш! — посміхнулася Надія Володимирівна.
Одного дня в школі Надія Володимирівна розповідала учням про те, яку користь приносять людям птахи, скільки вони винищують різних черв’яків та комах, які дуже шкодять і деревам у садках та в лісах, і різним рослинам на полях та на лугах.
— Ви знаєте, дітки, — розповідала вчителька, — що робить така невеличка пташка, як шпак? Рожевий шпак, наприклад, за одну добу згодовує своїм пташеняткам трохи не цілий фунт, триста шістдесят грамів, такого страшного шкідника, як сарана.
Надія Володимирівна розповіла дітям, що коли 1925 року на ланах біля Києва з’явився страшний шкідник прус, налетіли тисячні зграї наших шпаків і знищили пруса.
У ті роки в одному радгоспі на Полтавщині на плантацію цукрових буряків напав дуже зажерливий шкідник озима совка, або, як його ще називають, під’їдень, — здавалося, не було ніякого порятунку, пропадуть буряки.
Та ось одного ранку налетіла велика зграя чубатих красунів чибісів — і давай розправлятися з шкідником… Чибіси з тиждень паслися на плантації, доки гетьчисто всенького під’їдня не знищили.
Синички, щиглики та інші наші співочі птахи рятують од черви наші садки.
У тім садку, де живе багато пташок, завжди рясно яблук, груш, слив, і ніколи вони не бувають червиві.
— От через те кожної весни, — говорила Надія Володимирівна, — ми влаштовуємо цілою школою День птахів. В цей день по садках, по лісах та по парках ми всією школою розвішуємо на деревах шпаківні, щоб там гніздилися перелітні птахи і виводили пташеняток. Цього року й ви братимете участь у Дні птахів. Попросіть своїх батьків, щоб вони вам допомогли зробити шпаківні. Вони знають, як це робити…
Багато розповідала Надія Володимирівна про пташок, про те, як народ їх любить.
Про пташок народ поскладав багато байок, оповідань, пісень, приказок, загадок…
— Ану, відгадайте! — загадала вчителька. — “На дереві хатка стоїть, а хазяїн на ґаночку сидить”. Що це таке? Не знаєте? Та це ж і буде шпаківня, — засміялася Надія Володимирівна.
— Ану, ще одгадайте: “У воді купався, а сухим зостався!” Хто це такий?
— Качур! — одповіла Мар’яночка.
— Правильно! Молодець, Мар’яночко! — похвалила вчителька. — Качур. Селезень. Правильно буде і гусак… Одне слово, водоплавна птиця… А які ви пісні про пташок знаєте? — запитала вчителька.
— Перепілочка. “Десь була, десь була перепілочка!” — вигукнула Зося.
— Соловей! — крикнув Петрик.
— Жайворонок! — піднесла руку Рая.
— От бачите, скільки хороших пісень складено про наших хороших друзів, про пташок.
Закінчуючи урок, Надія Володимирівна ще раз нагадала, щоб діти попросили батьків поробити шпаківні для птиць.
2
Мар’яночка прийшла із школи додому, пообідала, поробила уроки, а тут і татко прийшов з роботи.
— Татку, ану, відгадай: “У воді купався, а сухим зостався!” Що таке? — підбігла Мар’яночка до татка.
— Гусак! — одповів татко.
— А… “На дереві хатка стоїть, а хазяїн на ґанку сидить”. Що?
— Шпаківня!
— Еее! — защебетала Мар’яночка. — Я так не граюсь, ти це раніше знав!
— А тепер ти відгадай! — почав татко. — “Шпори носить, а верхи не їздить!” Хто такий?
Мар’яночка задумалася.
— Ну, у якої птиці є шпори? Хіба ти не знаєш? — допитувався татко.
— У півника! — підскочила Мар’яночка.
— А верхи півник їздить?
— Ні! Знаю! Знаю! Одгадала: півник!
— Правильно! — ствердив тато.
Мар’яночка попрохала татка, щоб він зробив шпаківню. Татко погодився.
З
Настав День птиці.
Мар’яноччин татко зробив чудесну шпаківню і дав її Мар’яночці.
Мар’яночка уважно оглянула шпаківню.
— Таточку, ти ж не все зробив! — звернулася вона до татка.
— Як не все? Все! — відповів татко. — І ґаночок є, де пташки сідатимуть, як до гнізда прилітатимуть! І дах є, щоб дощ не мочив! Все, все є, Мар’яночко!
— А на чому ж маленькі шпаченята спатимуть? — запитала Мар’яночка.
— Як на чому? — дивувався татко. — Намостять їм мама й татко гніздечко з травички та з пуху, там вони й спатимуть.
— Е, я так не хочу, татусю! Я хочу, щоб вони на ліжку спали! Ти зроби маленьке ліжко, а я пошию подушечки, та й поставимо у шпаківню. От їм буде м’якенько спати! Я й ковдру маленьку пошию! Зроби, татусю! Я дуже тебе прошу!
Татко подивився на Мар’яночку, на її благальні оченятка і подумав: “Маленька ще наша Мар’яночка, хоч і школярка! Що з нею поробиш?”
— Зроблю, Мар’яночко! Добре!
Зробив татко маленьке ліжко, Мар’яночка пошила подушечки і поклала все це в шпаківню.
Так з ліжком та з подушечками, і повісили шпаківню на дереві у міському парку.
Коли Першого травня Мар’яночка з татком і з мамою гуляли в парку, вони підійшли до того дерева, де висіла їхня шпаківня. Із неї вилетів чорний шпак. Він сів на гілку біля шпаківні і весело защебетав.
— Не злякалися ліжка й подушечок! — здивувався татко.
А Мар’яночка подумала, що то шпак їй дякує за ліжко та за подушечки. Вона уклонилася шпакові й цілком серйозно промовила:
— Немає за що!
КАПІТАН І ГАРПУННИК
І
Наталочка, біленька дівчинка, дуже така непосидюща, рухлива та прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, в Євпаторію.
Наталочка дуже була весела, дуже з цього раділа, через скакалку підстрибувала й приспівувала:
— В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж!
Грай, собачка, дужедуже розумний собачка, із породи спанієлів, і собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав.
Наталочка дуже любила Грая, їй шкода було залишати його в Києві і їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму:
— Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою в Євпаторію! Він там буде в морі купатися, на пляжі лежати!
Мама відмовлялася брати Грая.
— Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім, Грай має їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з озера дику качку, як татко її заполює!
Наталочка засмутилася:
— Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би він там на сонці засмалився, загорів! Він у нас біленький, тільки мордочка та довжелезні вуха в нього чорні, і на боці чорна пляма, а увесь білий-білий!
Мама засміялася:
— Наталочко! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти, бо вовна на сонці не загорає. Загорає й чорніє тіло, а не вовна.
— А ми його пострижемо!
— Ну, ти в мене видумщиця! — махнула рукою мама. — Грай зостанеться з татком удома, полюватиме качок, а ми без Грая в Євпаторію поїдемо, бо тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж знаєш уже, що восени до школи йдеш!
Наталочка застрибала ще дужче:
— До школи! До школи! До школи!
Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все розпитувала старшого брата Алика, чи хороша в неї буде вчителька, не сердита.
Алик уже перейшов у четвертий клас, учився на “відмінно”, був дуже серйозний, слухняний, грав у дворі в футбольній команді крайнього лівого і запевняв і маму, і татка, що, якби він грав у змаганні київського “Динамо” з московським, — він би забив не менше як два голи.
На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так:
— Як будеш учительки слухатися, як будеш на “відмінно” вчитися, твоя вчителька ніколи не буде сердитою!
— Ніколи? — перепитала Наталочка.
— Ніколи! — відповів Алик.
— Так знаєш що? — сказала Наталочка.
— Що?
— Моя вчителька ніколи не буде сердитого. Ось що! — проказала Наталочка і ще веселіше застрибала через скакалку.
— Наталочко! — гукнула мама. — Ти б уже складала свої речі, іграшки, всевсе, що ти маєш брати в Євпаторію! Алик уже зібрався.
Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею наввипередки помчав Грай, що так само любив Наталочку, як і вона його.
ІІ
У Наталочки була подружка Шура. Наталочка і Шура були однолітки, ходили разом у дитячий садок і товаришували одна з одною.
Прибігає Шура до Наталочки весела, грайлива:
— Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!
— І ми з мамою теж кудись їдемо! — відповіла Наталочка.
— Куди?
— А ви куди?
— От і не вгадаєш, куди ми.
— А ти думаєш, що ти вгадаєш, куди ми?
— Ну, скажи, куди ви!
— Ні, ти перша скажи, куди ви!
— Ми з мамою їдемо… — Шура зупинилася. — Їдемо… От угадай!
— Ну, куди? Ти ж уже почала говорити!
— Ми з мамою їдемо… Їдемо… У місто-герой!
— Знаю! — підскочила Наталочка. — В Сталінград![3]
— От і не вгадала!
— В Ленінград!
— От і не вгадала!
— В Севастополь!
— І не в Севастополь! Хоч і недалечко від Севастополя, а не в Севастополь!
— У місто-герой ви їдете?
— У місто-герой.
— Недалечко від Севастополя?
— Недалечко від Севастополя.
— На морі?
— На морі.
— На Чорнім?
— На Чорнім.
— Уже знаю! Уже знаю! Уже знаю! — застрибала Наталочка.
— Ну куди?
— В Одесу!
— А ви куди? — і собі запитала Шура.
— Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо!
— Так Євпаторія не герой! — скривилася Шура.
— Ну, так що ж, що не герой, так там пляж, такий там пляж, що такого пляжу в Одесі нема!
— Так Одеса — місто-герой!
— А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш, та й ідеш, та й ідеш у морі далеко, далеко йдеш — і все мілко-мілко… Уже так зайдеш, що тебе й не видно, а воно тільки по коліна! Он яке там хороше море! Не страшне! А в Одесі глибоке море!
— А я хоч і за маму держатимусь, — казала Шура, — так зате Одеса — місто-герой! А повернемося з Одеси, — я в школу ходитиму.
— І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре?
— Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе.
— От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба робити, щоб учителька ніколи на нас не сердилася. Мені Алик розказав!
— А що?
— Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися.
III
Наталочка з мамою й Аликом поїхали в Євпаторію.
Наталочка купалася, заходила в море далеко-далеко, а як приплив до Євпаторії пароплав, розпитувала в мами, звідки той корабель пливе, куди. Наталочка дуже полюбила море…
На пляжі мама познайомилася з жінкою-інженером, що приїхала відпочивати після будівництва Волго-Донського судноплавного каналу імені В. І. Леніна.
Жінка та, — її звали Віра Павлівна, — розповідала про будівництво каналу, про те, як радянський народ здійснив давню-прадавню мрію народу нашого — з’єднати дві великі російські річки — Волгу й Дон.
Віра Павлівна розповіла, що Волго-Донський канал тепер об’єднав аж п’ять морів. Починаючи з Крайньої Півночі, з Білого моря, можна пливти в Балтійське море, звідтам річками й каналами до Волги, потім Волгою у Каспійське море, а як повернути у Волго-Донський канал — до річки Дону, і вже Доном у Азовське море, а з Азовського моря у Чорне море.
Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці:
— Бачиш, Наталочко! Значить, звідси, з Євпаторії, з Чорного моря, ми з тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як!
— А хто водить пароплави й кораблі? — запитала Наталочка.
— Капітани! Морські капітани! — відповіла Віра Павлівна.
— Мамочко! Тьотю Віро! — твердо заявила Наталочка. — Я буду морським капітаном. Я водитиму пароплави й кораблі!
IV
Повернулися до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шура — з Одеси. Наталочка розповідала Шурі про Євпаторію і про те, як проїхати з Євпаторії ВолгоДонським каналом аж через п’ять морів.
А Шура розказувала Наталочці про місто-герой Одесу, про те, як вона бачила в Одесі китобійну флотилію “Слава”, познайомилася на морі з донькою гарпунника із “Слави”, Людою, і вона тепер знає, як Людин татко гарпуном з гармати стріляє в Антарктиці величезних голубих китів.
