— Працюю. Хоч у мене з геометрії “п’ять”, проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.
— Пхе! Повторюю… А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох і красота!
— Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.
— Чудно! Іспити в нас “на ять” будуть. Аж ось і іспит з геометрії.
Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову — палець об палець тільки — стук.
— Єсть! Складу! — аж підскочив Олег.
Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білет, глянув — і зблід… Щось у його всередині похололо і посунулось аж тудитуди, а там тільки: теньтеньтень — затенькало.
— Двадцять три!
“Що ж воно там таке?” — затрусився Олег. Глянув у білет: паралелепіпед.
“Що воно таке?” — думає з жахом Олег.
— Ну, Трійченко, який у тебе білет? — запитує Олена Василівна, вчителька геометрії.
А тут круг стола члени комісії, і всі вони на Олега дивляться, чекають.
— Двадцять третій, Олено Василівно.
— Що там у двадцять третім?
— Палелопопопід.
— Якяк? Що ти сказав?
— Паралелеопіпі…
— Нуну?..
— Пі… пі… пі…
Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Василівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все:
— Пі… пі… пі…
Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:
— Не “пікай” ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.
Повернувся од столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися. Проходить на своє місце, а вже хтось збоку:
— Піпіпі.
З того часу Олег так і звався в школі: Парелелепіпед. А Ігор П’ятьорський склав іспит на “п’ять”. Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у ПущіВодиці в ставку купався та рибу вудив.
ФАЗАНИ
— Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!
Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся=мисливця, як тільки дідусь брався за рушницю.
Дідусь гладив Павлика по голівці:
— Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш, тоді й візьму…
Дідусь дуже любив маленького Павлика і завжди йому розповідав про зайців, про вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював.
А одного разу прийшов із лісу та й каже:
— Павлику, а я фазана бачив.
— Де ти, діду, фазана бачив?
— У нашому лісі!
— Якого фазана?
— Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку.
— Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається?
— З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.
— Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати!
Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже:
— Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів.
Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом на фазанів, що він і вночі прокидався та все питав маму:
— Мамо! Чи скоро вже ранок?
— Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.
Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок… Дідусю, крикнув Павлик, — а мене хіба не візьмеш?
— Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу нападало!
Павлик тешіо одягся: і светр, і теплі рейтузи надів, і валянки, і шапкуутанку…
— Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю, та й підемо! — каже до дідуся Павлик.
А дід йому:
— Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні ддя фазанів візьмемо. Ходімо!
Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку.
А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю. Невимолочених, із зерном.
Та серед великих снопів і кілька маленьких було — для Павлика.
— От з якими “рушницями” полюватимемо фазанів ми з тобою, Пав лику!
Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба оберігати взимку птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а й всіляку птицю: і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде сніг, не мають змоги знайти собі їжу…
Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю…
— Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиною! Подивишся, який червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить.
І справді,— тількино вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми, і чудесний, червоний красунь фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно.
Дідусь обняв Павлика та й каже:
— Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?
— Добре, — відповів Павлик.
У НОВОМУ РОЦІ—ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!
Хто більше чекав на прихід Нового року — чи Славко Бублик, чи його мама, — ми вже так достовірно про це й не скажемо. І Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба. Хоч і заклопотана була, а проте подивиться на Славка, коли він уже солодко спить після пережитого дня, то обов’язково й подумає:
“А от уже й Новий рік!”
Славкові Бубликові минуло вже дев’ять років. Хоч мама часто ховала його самоката, бо дуже вже той самокат дзеленчав по асфальту, намагаючись обов’язково вискочити з тротуара на вулицю й збити “Москвича”, лякаючи при цьому подорожніх, Славко свою маму любив.
Щоправда, коли було мама заховає самоката, Славко дуже за це на маму сердився, плакав, тупав ногами, кричав: “Дай!” А як колись у школі на перерві засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично:
— Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама найкраща від усіх!
Павка Крендель, той, що в нього вдома є живий єгипетський голуб, теж не менш рішуче обстоював:
— Попробуй “заімєть” таку маму, як у менеї От попробуй! — наступав він на Славка.
— Ти думаєш, що твоя ліпша? — одбивався Славко. — Ліпша?!
— А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть!? А ти кажеш, що твоя мама краща! Ага! — сказав Павка й переможно подивився на присутніх.
Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:
— Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб — мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить!
У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка, і Павку:
— Я з мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!
Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна.
Хлопці притихли.
Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила всіх.
— У кожного з вас, — сказала Людмила Павлівна, — таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене є мама, — посміхнулася Людмила Павлівна, — вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі!
Так от найкраща в світі Славкова мама перед самим Новим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді й спускався з пагорків та кучугур (Славко жив у передмісті), — мама Люба, в цей час прибираючи в хаті, щось збирала й складала на маленькому столику.
Збирала й посміхалася.
Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.
Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, самокат, драні штани, розпороті черевики, розірвані покришки й камери від футбольних і волейбольних м’ячів…
Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багатобагато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом.
Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі — синьою.
Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки…
Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей.
Потім мама причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і похитала головою.
Аж ось убігає в хату Славко. Роздягся.
— Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти… Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? — став Славко перед столиком з купою дивовижних речей.
— А ти подивись! — посміхнулася мама. Славко почав перебирати дивовижні речі…
— Книжка… Читанка… Це ж та, що я, як бився з Павкою, розірвав… Це — мої драні штани… А це що за чорні кружечки, мамо?
— Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував!
— А це що?
— Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних!
— А це?
— Це два ока, що ти їх Люді підбив!
— Одиниці… двійки… трійки, — почав перебирати Славко.
— Ну да, — одиниці, двійки, трійки… Бач, скільки ти їх за рік поприносив…
— А навіщо це все, мамочко?
— А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, і тільки п’ятірки! Добре, Славку?
Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:
— Добре, мамо!
Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща в світі!
ЗИМОВИЙ ДЕНЬ
І
Ох і хороше взимку на санях з гори спускатися Ох і весело ж!
Сідає Оля в саночки, а Толя її ззаду тільки — штовх! — і полетіла Оля з гори, аж у вухах засвистіло.
А потім, коли Оля привозить санки на гору, сідає Толя… Оля його — штовх! “Бережись, бережись!” Покотив Толя, тільки вітер по Толиних щічках лопотить!
— Правуй, Толю, правуй! — кричить Оля.
Не вправував Толя: санки вбік! Толя тільки — беркиць у намет!
Вилазить Толя з намету чудернацьким білим ведмедиком, обтрушується, пирскає… А Оля стоїть на горі і заливається:
— Ахахаха! Охохохо! Ага, перекинувся! Ага! А я не перекинулася! Я вправувала! Ага!
Толин дідусь потихеньку, спираючись на ціпок, сходить з гірки і підходить до Толі.
— Здорово забився? — питає дідусь.
— Та ні, дідусю, зовсім не забився! Сніг же, дідусю, не твердий, хіба об нього заб’єшся?
І побіг Толя, підстрибуючи, саночки наздоганяти.
Отак щонеділі, як добра година, ідуть Толя та Оля, а з ними і Толин дідусь, спускатися на саночках, туди, ажде Аскольдова могила в Києві, над Дніпром…
Ми ж знаємо, що Толя з дідусем живуть у Києві на Печорську, а Оля, подружка Толина, частенько приїздить до Толі в гості з вулиці Леніна, де вона живе.
Як уже добре набігаються та наспускаються Толя з Олею, личка в них розчервоніються, оченята блищать, і кожушки, і рейтузи, і шапочки на їх білі-білі од снігу, тоді йдуть вони з дідусем на Аскольдову могилу, сідають на лавочку й відпочивають.
Але перед тим, як сісти, дідусь обов’язково стане перед могилами славетних радянських воїнів, які віддали свої життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини, скине шапку й уклониться могилам героїв.
І дідусь, і Толя, і Оля, шануючи пам’ять воїнів, сидять тихо.
Толя з Олею нічого дідуся не розпитують, бо були вони тут не один раз і дідусь розповідав уже їм і про київського князя старовинного Аскольда, і про його походи на Царград, і про його оцю могилу, де його давно колись поховано…
І вже коли вони, одпочивши, ішли додому, Оля запитала:
— Дідусю! А влітку ми ходитимемо сюди прикрашати квітами могили воїнів?
— Аякже! — відповів дідусь. — Як і минулого літа ходили, так і наступного ходитимемо.
Нехороша, діти, та людина, яка забуває про наших воїнів, які віддали своє життя за наше вільне життя, за наше щастя!
ІІ
Наступної неділі Оля знову приїхала до Толі, і пішли вони з дідусем спускатися на саночках.
— На Аскольдову могилу, дідусю? — запитав Толя.
— Ні, діти, сьогодні ми з вами підемо в інші місця! Наближаються сумні роковини з того дня, коли ми залишилися без Володимира Ілліча Леніна… Хочу, діти, я показати вам сьогодні ті місця у нашому Києві, що нагадують про нашого Леніна…
— А хіба, дідусю, Ленін був у Києві?
— Ні, на жаль, Володимиру Іллічу не випало побувати у Києві, але є в нас місця, про які Ленін, перебуваючи в еміграції за кордоном, частенько думав, і не тільки думав, а й перебував в них своїм великим серцем…
З Печерського базару дідусь, Толя й Оля повернули туди, де колись іще імператор Петро Великий збудував київську фортецю, де понасипувано великі земляні вали, побудовано широчезні кам’яні та темні капоніри.
— А що таке капонір, дідусю?
— Капонір — це мурована будова між кріпосними валами з товстими кам’яними стінами. Будувалася вона для того, щоб, сидячи за товстими стінами, відбивати ворожі напади стрільбою з рушниць та гармат, а пізніше цар із капонірів в’язниці поробив, де мучилися революціонери, борці за народну кращу долю. Тепер, діти, у колишній фортеці військовий госпіталь, де лікують воїнів Радянської Армії.
Вийшли Толя і Оля з дідусем на високий вал біля госпіталю, звідки відкривається чудовий краєвид на Київ.
Погода була чудесна: сонячно, тихо… Віти на деревах аж позгиналися від снігу, що осів на них… І як сяде на таку гілочку щиглик або чижик, так і посиплеться з дерева сніговий дощ…
І пішли вони поза госпіталем в напрямку до Червоноармійської вулиці.
— А це що будується? — поцікавилася Оля.
— Праворуч, унизу, величезний стадіон.
— А ми були на стадіоні! — підскочили Толя з Олею. — На футболі! З мамами!
— Я знаю, що ви були, — посміхнувся дідусь, — тільки ви заходили з того боку, а тепер ми позаду стадіону. Будується тут готель для спортсменів, різні інші будівлі для спорту… От будете старшенькими, і ви будете тренуватися в цих будинках! Будете спортсменами чи ні?
— Я буду бігуном! — рішуче заявив Толя.
— А я волейболісткою! — сказала Оля.
— Ну, от і добре! Щоб бути сильним, здоровим, спритним, вправним, обов’язково треба бути спортсменом. Ну, ходімте далі…
Наближалися вони до колишньої Лабораторної вулиці.
— От і підходимо ми з вами, — говорить дідусь, — до тих місць, що були дорогі Володимиру Іллічу Леніну, а тепер дорогі кожній радянській людині… Ленін, дітки, завжди пам’ятав про Київ, ніколи він його не забував, як не забував він жодного куточка на землі, де страждали бідні люди, де пани, поміщики та фабриканти знущалися з робітників, приневолювали їх, голодних та вимучених, працювати на себе, щоб самим їм жити в розкошах, їсти, пити та гуляти, нічого не робивши.
Але були часи, коли Київ був для Леніна найріднішим місцем у світі, бо жила тут його мама, Марія Олександрівна, з його братом Дмитром Іллічем та сестрами Анною й Марією Ілліпічними. Було це, дітки, дуже давно, в 1903-1904 роках. Я ще тоді був молодим хлопцем. Родина Леніна брала участь в революційній роботі в Києві, за що царський уряд заарештував був сестер і брата Володимира Ілліча і замкнув у Лук’янівську в’язницю в Києві… Мама, Марія Олександрівна, живши на цій вулиці, допомагала своїм ув’язненим дітям, носила їм у тюрму їжу і підтримувала їхній бойовий дух, їхній бадьорий настрій, бо великої внутрішньої сили, великого серця людина була мама Володимира Ілліча Марія Олександрівна! І я гордий, що мав щастя бачити Марію Олександрівну, як приносив до Анни Іллінічни листа від революційного комітету “Арсеналу”… А ось і цей будинок! Тепер ця вулиця зветься: імені Ульянових, бо справжнє прізвище Володимира Ілліча Леніна було — Ульянов.
Толя з Олею зупинилися перед будинком № 12, де на стіні побачили мармурову дошку, і на ній написано:
У цьому будинку року 1904 мешкала родина В. І. Леніна, А. І., Д. І., та М. І. Ульянови, що брали активну участь у керівництві роботою РСДРП(б) та тримали зв’язки з закордонним більшовицьким центром.
Дідусь стояв, глибоко замислившись.
— Ну, дітки, потомилися, мабуть? Ми з вами сьогодні чималенько пройшлися! Нічого! Додому на таксі поїдемо!
— На таксі! На таксі! — застрибали Толя з Олею. — А саночки як?
— І саночки на таксі поїдуть.
Дідусь покликав таксі, і помчали вони по Червоноармійській, Хрещатиком, повз стадіон “Динамо”, понад Дніпром на Печерськ.
— О дідусю! Аскольдова могила! Давайте ще поспускаємося!
— Хай на ту вже, дітки, неділю! Обідати час уже!
ЧУДЕСНІ ПТАШКИ
Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста.
Петриків батько працював ковалем на машинобудівельному заводі, а жили вони всі — Петрик, тато, мама і сестричка Леся — в чотириповерховому кам’яному домі.
Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п’ять років.
Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжнорожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік.
Коли навесні розцвітав каштан, Петриків батько говорив:
— Бачили? Вже загорівся наш каштан рожевими свічками. От краса!
Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиночка. У тій хатиночці жила старенька бабуся. Нікого з рідних у бабусі не було, а жила вона з того, що одержувала від держави пенсію.
Була в старенької бабусі кізочка Лялька та чорненький песик Якваско.
Кізочку стара бабуся, тільки з’являлася весняна травичка, виводила пасти, а Якваско лежав серед двору, стеріг хату…
Коли бабуся виходила з своєї хатинки козу пасти, дітки завжди привітно віталися з нею:
— Доброго ранку, бабусю!
— Здрастуйте, мої голуб’ятка! — відповідала бабуся. Біля бабусиної хатки був невеличкий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, з десяток соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні, одна антонівка, а друга путивка… Яблуні ті щовесни рясно цвіли ніжним білим цвітом, та яблук на них родило дуже мало, бо листя об’їдала гусінь, а як і достигне якийсь там десяток, — всі вони були червиві… ‘ Чому?
Та тому, що різні шкідники — плодожерка та золотогузка — звивали собі на яблунях кубельця з яєчками. Навесні з цих яєчок виплоджувалася ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мала сил пооббирати кубельця.
Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки стругати.
— Та й що ото ти майструєш? — запитав татко.
— Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаківню на каштані, прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок… А як шпак, тату, співає, якби ти знав!
Татко посміхнувся.
— Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не лише хороше співають. Шпаки садки наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть, від гусені, від сарани, совки… Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструвати?
Шпаківню було зроблено й повішено на каштані. А на тому каштані, у стовбурі, височенько над землею було невеличке дупло.
Виявила це Леся.
Якось вона дивилася у вікно і побачила, що із каштана вискочила якась невеличка пташка.
— Петрику! Петрику! — закричала Леся. — Дивись, пташка з каштана вистрибнула!
Прибіг Петрик.
— Де?
— Он, бачиш, якась дірочка в капітані! Он там, під нижньою гілкою! Звідти й вистрибнула пташка.
Петрик почав спостерігати.
Справді, через деякий час на гілочку сіла пташка, підстрибнула й пурхнула в дірочку.
— Синичка! — вигукнув Петрик. — Це вона собі кубельце мостить. Треба стерегти, щоб часом собака її не налякала! Тепер у нас на каштані будуть і шпаки, і синички! От здорово!
І таки справді, у дуплі на каштані звили собі гніздечко пара синичок.
Настала весна. Прилетіли шпаки й оселилися у Петриковій шпаківні. Зацвіли садки…
Дуже рясно цвіли яблуні біля бабусиної хатинки… Якось бабуся вивела свою кізочку пастися, побачила Петрика та й каже:
— Ти не знаєш, хлопчику, де взялися пташки, шпаки і синички, — вони гетьчисто всі кубельця гусені на моїх яблуньках поклювали.
— То наші шпаки і наші синички, вони на нашім каштані живуть.
Восени на бабусиних яблунях ряснорясно вродило яблук — і антонівки, і путивки.
— А йдино сюди, славний хлопчику! — покликала якось Петрика бабуся.
— Що, бабусю, скажете?
Бабуся винесла Петрикові цілу тарілку прекрасних великих яблук, і серед них — жодного червивого.
— Це тобі й твоїй сестричці за те, що пташок принадили… Вони мої яблуні від шкідників урятували!
— Дякую, бабусю! — поклонився Петрик.
А як розповів про це Петрик учительці в школі, вона йому сказала:
— Це ти дуже добре зробив, що принадив пташок… Ти знаєш, що одна синичка за добу з’їдає стільки комах, скільки сама важить! А своїх діток вона годує на добу більше як триста тридцять разів, шпак — більше як двісті разів. Вчені спостерегли, що шпак за сімнадцять годин прилітав до гнізда з кормом для дітей сто дев’яносто вісім разів, а велика синиця триста тридцять два рази за вісімнадцять з половиною годин!
От скільки шкідників нищать ці чудесні пташки!
ВЕСЕЛІ АРТИСТИ
І. ШАРИК ПІДШИПНИКІВ
Маленька Надійка аж заплющилася й притиснулася до мами, коли вона побачила на арені в цирку, як веселий і дуже-дуже смішний артист-клоун Едуард Йосипович посадив собі на голову невеличку біленьку, з рудими плямами собачку, собачка та сіла в його на голові на задні лапки, піднесла вгору передні, а Едуард Йосипович поліз-поліз-поліз щаблями на високу подвійну драбину, виліз аж на самісінький її вершечок, а потім другою половиною драбини зійшов на арену.
Собачка весь час нерухомо сиділа в артиста на голові.
— Ой, упаде! Ой мамо, собачка впаде! — шепотіла Надійка, притискуючись до мами.
Але собачка не впала.
Коли артист зняв її з голови, вона весело підстрибнула, Едуард Йосипович простяг руку догори долонею, собачка стрибнула на долоню, стала на передні лапки головою вниз, а задніми ніжками вгору, — зробила на долоні прекрасну стойку, як справжній висококваліфікований гімнаст.
Едуард Йосипович, весело посміхаючись, познайомив глядачів цирку, — а глядачі здебільше були діти, і було їх у цирку більш як тисяча:
— А зовуть, дітки, цього артиста, цього мого чотириногого друга — Шарик Підшипників!
Громом оплесків та веселих вигуків вітали глядачі — і діти, і дорослі,— роботу Шарика Підшипникова і веселого артистаклоуна Едуарда Йосиповича.
Шарик Підшипників, закінчивши роботу, стрілою помчав з арени за лаштунки.
А чого він так швидко полетів за лаштунки?
Бо він прекрасно знав, що за його хорошу роботу він обов’язково одержить чогось смачного: може, цукерок, може, грудочку цукру, може, ще щось…
Собачка побігла, а Надійка сумно мамі сказала:
— Яка хороша собачка! Шкода, що так швидко вона залишила арену.
Так, на цей раз собачка показала тільки два свої “номери”, а взагалі Шарик Підшипників знає чимало різних гімнастичних циркових вправ, серед яких єсть такі, що їх не робить жодна дресирована в цирку тварина.
Насправді Шарика Підшипникова звуть не Шарик Підшипників, — це його жартівливе ім’я, — а звуть собачку Ляля.
Народилася Ляля далеко на півночі, аж на острові Нова Земля, в Північному Льодовитому океані, де її мама зимувала з своїми хазяями на полярній станції.
Породою вона — лайка.
Лайки — це мисливські собаки, що допомагають мисливцям полювати в північних лісах, у тайзі,— білку.
