А після Нового року одержав листа від лікаря Івана Кириловича:
“Вітаю з Новим рокомі Був у мене на Новий рік, — пише Іван Кирилович, — Василь Іванович Шумейко. Прибіг на лижах, в новенькому червоному лижному костюмі. Біжить, розчервонівся, а на плечі в нього сидить галка. Каже, що галка таки танцює під музику, а глиняста качка ніяк не хоче. “Але я її,— каже, — все одно навчу!” Ой, буде з нашого Василя Івановича другий Дуров. Ой, буде!”
А що ви гадаєте?
Може, колись нам доведеться побачити велику афішу, на якій буде намальовано портрета Василя Івановича Шумеика, з галкою на плечі, і написано:
“ВІДОМИЙ ОРИГІНАЛЬНИЙ ДРЕСИРОВЩИК ТВАРИН І ПТИЦЬ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ШУМЕЙКО”.
БІЛЯ РІЧКИ
Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та, проте, — глибоченька.
Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою, — Миколина бабуня, як іще жива була, казала було:
— Наш огород у річці полощеться.
Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірнички, мати казала Миколці:
— Ти, Миколко, біжи капустами — так ближче!
А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім пробігти навпростець лутом, там перебрести через річку, бо там був брід, — там річку і перебродили, і возами переїздили.
Миколці було там води попід руки, не більше, іноді хіба, як трохи вбік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.
— Я, мамо, не капустами побіжу, а перепливу, а потім лугом, а там перебреду, так ближче, — каже, було, матері Миколка.
— А я тобі кажу — біжи капустами, бо ще втопишся, — сердиться мати.
— Щоб я та втопився?! Я плавати вмію!
— А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами!
— Вертатимусь з сірниками капустами, а туди перепливу! — сперечався Миколка.
Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку перепливе вільно…
— Та біжи вже, — махала мати рукою, — хіба тебе переспориш?
Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию, — в річку, ляпляп — і на березі.
А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш.
Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на сковзанках: як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш — і на двох ногах, і на одній, і навприсідки.
А як парубки з дівчатами крутілку було зроблять!
Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надягається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив’язуються санчата.
Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають.
Держись тільки!
Сприснули руки, не вдержався — грудкою вилітаєш із санчат і летиш перекидом по кризі та об берег тільки — грюк!
І нічого, не болить! Тільки ж весело які
А то ще пізньої осені, коли тількино річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, він тільки — рип! — і виляски з того рипу так по всій річці і покотяться.
Тоді бійся далі на лід ступати — так 1 шугнеш під лід з головою!
От як лід дужче вже замерзне і хоч рипить-тріщить, так не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна, розігнавшись, по тій перині посковзнутися… І страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями.
Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкнуть, доки з роботи прийдуть.
— Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома!
Тоді дуже сумно в хаті сидіти і плакати хочеться…
Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволений Миколка із своєї матері, та, проте, краще всетаки матері слухатися.
Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники.
Діло було пізньої осені, річка замерзала і вже вдяглася тоненькою кригою.
— Біжи ж вулицею, не здумай через” річку пересковзуватися, — наказувала Миколці мати. — Крига ще тонка, не витримає, провалишся.
— Та… — такнув у відповідь Миколка.
Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати, — та не на вулицю вибіг, а подався у берег.
Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучийблискучий.
“Перескочу! Пересковзнусь!” — подумав Миколка, розігнався і на лід.
Лід затріщав, угнувся, і на всі боки пішли виляски й тріщини.
І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом — трісь! — лід уламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду.
Він виринув, не розгубився та, замість того щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік.
Що візьметься за лід рукою, — він — трісь! — і вламався. Трісь! — і вламався.
Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.
Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:
— Пливи назад! Сюди ближче!
А Миколка своє: пнеться туди, до того берега, і пірнає.
Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже вибивається, вхопив багра, підбіг, багор був довгенький, і дядько Мусій зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.
— Ну чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то застудишся!
Було Миколі від матері..Було й на печі, було й тоді, як із печі вже зліз.
Хоч і горілкою мати витерли, і чаєм з липовим цвітом напоїли, та, проте, довелося і віника скуштувати, і в кутку постояти.
А найболючіше було те, що, мабуть, із тиждень замикали мати Миколу в хаті, як ішли на роботу.
Чи боявся після того випадку Микола річки?
Не дуже! Щоправда, з крижаними перинами він був обережніший, а як добре вже замерзала річка, увесь час він на річці — і на сковзанках, і на ковзанах, і на крутілках.
А влітку — і раки печерував, як і завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав.
А як, було, хтось нагадає:
— Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?
— Ну, то й що? — сердився Микола. — Ну й виплив! Не втопився ж!
— Та тож не ти сам виплив, — сміялися хлопці,— то тебе дядьків Мусіїв гак за штани “виплив”!
Микола махав рукою:
— Побачимо, як з вами таке трапиться!
Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з товаришів його випередити не міг і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою.
Як призвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту.
Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон Радянського Союзу з плавби.
Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому дядько Мусій гака показує:
— Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном бути!
Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить:
— Добре жити над річкою!
— А як річки нема, тоді як?
— Ставки треба копати, — говорить Микола. — Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитись плавати, як і в річці… Та ще до того й коропи розплоджувати… Он що треба робити!
ПЕРШИЙ ДИКТАНТ
І
Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: “Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!”
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…
На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у тричотири обхвати, дуби…
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи…
Ласуємо було, ласуємо ті соняхи з гарбузами та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:
— Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку — потім іще, не пам’ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.
Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.
А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.
Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.
Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказували:
— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона не з колодязя витягає, а допомагає їм у роддомі народжуватися.
ІІ
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським “вчилищем”, і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового “письменства” годі було прилучитися, — дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло — до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, — загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до “сидєльця” в марнопольці:
— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, — їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із “сидєльцем” — і складали за це до своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди!) пішки — це півлиха, найбільше лихо, не переборне для більшості батьків, — чоботи!
— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?
Парасі чоботи таки справили.
Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть було біля каганця та все: “ааа”, “бибиби”.
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: “ааа”, “бибиби”… Аж доки, було, мати:
— Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи..
— А чоботи?1 Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалася мати, бо батька ми вдома бачили колинеколи, — він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Тактаки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.
Почав, отже, ходити і я до школи.
Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахиі кахиі Усе кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагідна.
Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить було додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простелять, на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, — як вогкі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
— Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає…
І вранці побудить нас і поснідати дасть.
А коли вона, старенька, спала, хто й зна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну — дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі, й мені завжди наказували:
— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам’ятають про неї.
Училися ми…
ІІІ
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:
— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам диктуватиму! Вийміть зошити!
— І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.
— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю… Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми тоді попервах називали — “здаменти”), а на іспитах обов’язково буде диктовка, диктант.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам’ятаю одну з його фраз дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
— “По полю ехала з господами коляска, запряженная четвериком великолепньгх лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породи”.
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою “испанской” породи, не витримала, залилася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…
— Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули? Ми понаїжачувалися…
— Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понаписувало: “…За коляской бежала и лаялася собачка из панской породм…” Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода “испанская”, єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а “лают”, по-нашому “гавкають”. Зрозумів? — запитала вона мене.
— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, а батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються…
— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна. — Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..
ГЕОМЕТРІЯ
1
Піфагорові штани — назва, поперше, вульгарна, а подруге, вона не відповідає дійсному станові речей.
Ну, хто-таки, скажіть, може пошити штани з катета або з гіпотенузи?
Ми знаємо, що матерії — сукна чи шевйоту — на штани треба приблизно один метр.
Ну, а скільки треба на штани катетів, а скільки гіпотенуз?
Ніхто цього не скаже.
Отже, Піфагорові штани зовсім не штани, а геометрична теорема, що її винайшов і довів великий грецький математик Піфагор, що народився на острові Самосі, потім переселився в південну Грецію, де й жив у V столітті до нашої ери.
Піфагорова теорема, як ви знаєте, полягає ось у чім:
“Сума площ квадратів, побудованих на катетах прямокутного трикутника, дорівнює площі квадрата, побудованого на гіпотенузі цього трикутника”.
Цією теоремою найбільше уславився Піфагор перед математикою, перед усім людством.
І ніколи за це людство Піфагора не забуде.
2
Васька Перепелицю Піфагор цікавив постільки, поскільки треба було знати і вміти довести його теорему перед учителькою геометрії Вірою Іванівною.
І все!
Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, а — навпаки — непокоїв його.
Та й справді: десь там аж на острові Самосі народився якийсь там Піфагор, вигадав аж у V столітті теорему, а ти тут страждай!
Та ще й Віра Іванівна:
— Ти, Перепелице, продивись Піфагорову теорему, та не один раз продивись, бо осьось екзамени! А ти не дуже, Васю, її знаєш!
Добре говорити Вірі Іванівні — “продивись”: що вона, Віра Іванівна, центр нападу чи воротар?
Що, їй, Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна команда з вулиці Чкалова забила команді, де грає Васько, три голи, а Васькова команда їм — нуль?
3:0!!
Жарти вам!
Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберидзе плакав!
Чесне піонерське, отакими сльозами плакав.
А потім одібрав у Рубена Амудар’яна, воротаря, бутси й крикнув:
— Біжи додому в шкарпетках! Партач!
— Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама…
— Що “холодно”?! Що “мама”?! А пропускати м’ячі не холодно?! А три — нуль — теж “мама”?!
А Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака:
— У штангу? Я тобі дам у штангу!
Так коли Васькові, скажіть будь ласка, робити оте саме “продивись”?
Несправедлива Віра Іванівна!
З
Екзамени.
Екзамени — річ серйозна. Кому хочеться дістати переекзаменовку на осінь, — ціле ж літо тоді нанівець піде!
А як іще, крий доле, на другий рік залишишся?!
А футбол хіба річ не серйозна? Кому хочеться діставати 3:0 на користь супротивника?!
От і крутись! От і страждай!
Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись вивчене, а потім і в футбол можна.
Але це так говорять, мабуть, не футболісти.
Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберидзе, капітана футбольної команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє…
А у Васька так не виходить. Чому — він і сам не знає!
Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує… Тільки Вано спочатку вивчить уроки, а потім у футбола тренірується, а Васько спочатку тренірується у футбола, а потім учить уроки.
А хіба це не все ‘дно?
Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця доданків сума не змінюється.
Перед екзаменами Васько кріпко засумував.
“Доведеться, мабуть, кинути футбол!” — подумав Васько.
— Чого ти, Васю, такий сумний? — запитав його Рубен Амудар’ян.
— Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба братися! Погано в мене, Рубене, з геометрією!
— “Пифагоровн штаны на все сторони равны”, — заспівав Рубен Амудар’ян.
— Ти не смійся, Рубене, тут не до сміху. Віра Іванівна сказала, що, як не візьмусь за геометрію, може бути погано!
— “Погано”! “Погано”! — перекривив Васька Рубен. — Що ти, не знаєш, що робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні або на пальцях? Та й основні теореми теж сяктак понамальовуємо. Я тобі перед екзаменами допоможу!
Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Перепелиця і все записував чорнильним олівцем на долонях і на обшлагах у сорочці теореми та аксіоми.
Мало не всю геометрію за допомогою Рубена посписував та понакреслював. “Викручусь!” — думав собі Васько Перепелиця.
Іде Васько Перепелиця на екзамен з геометрії.
Боязко Васькові…
Боязко, та, проте, він сам себе підбадьорює: “Та невже ж провалюсь? Все ж у мене списано”.
Треба ж було Рубенові взяти до школи футбольного м’яча, щоб після екзаменів зразу на майданчик — і в футбола!
Раненько прийшли наші учні до школи, — екзамени ще за годину.
— А давай ударимо, Васю, — крикнув Рубен і вдарив по м’ячу.
Васько одбив. Підбігає ще кілька учнів. Літає м’яч по шкільному двору.
От Рубен як ударить! Гарматний удар!
Васько хотів перехопити м’яча, а він його по руках яаак шарахне! Васько впав і руками в калюжу, підхопився, як глянув на руку, так і вмер…
Руки — сині-сині, бо чорнильний олівець розлізся, ну, такі руки, хоч поодрубуй.
А головне, м’ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші.
…Як увійшов Васько до класу, як подивилася Віра Іванівна на руки, покивала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці коротенький перпендикуляр… Одиницю!
Навіть не екзаменувала.
За те поставила, що хотів обдурити вчительку і цілу екзаменаційну комісію.
Прооопало у Васька Перепелиці літо!
ПАРАЛЕЛЕПІПЕД
Олег Трійченко, учень 6-го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що курив уже не тільки “Труд”, а навіть “Катюшу”, а іноді й “Казбека”, зустрівся з приятелем своїм, учнем 6го класу, тільки з другої школи, Ігорем П’ятьорським.
Ігор П’ятьорський запитав Олега Трійченка:
— Ну, як діла з іспитами! Осьось уже!
— На большой! — відповів Олег.
— Готовий?
— Як з пушки! Ти знаєш — уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю.
