– Не одлучайтесь далеко, англійці приїдуть.
– Хай їдуть. Я з ними ще на Ельбі стрічався, і з Айками, і з Майками.
Аж ось і гості.
– Хав ду ю ду. Чеамен колектів фам.- Драстуйте, мовляв. Я голова колгоспу.
– Містер чеамен розмовляє по‑англійськи?- аж роти пороззявляли гості.
– Йес. Так. Трохи навчився на Ельбі… Трохи в Тімірязєвці… Кого маємо честь приймати?
І тут довелося мені роззявити рота. До нас у гості приїхав сам лорд, він же міністер без портфеля…
Лорд свою жінку представив мені. Смішна така молодиця і худа. Ось як воно, значить: чоловік без портфеля – і жінка худа. І по‑російськи тямить. Ходили ми довгенько. Гостям уже треба їхати обідати. А лорд нишпорить по хазяйству, придивляється до всього, принюхується. Побували ми на фермі. А таки добряча у нас ферма, цирком називають. Повернув рубильник – і побігли по транспортеру буряки, натиснув на другий – і сінне борошно зашелестіло.
– Оу! – видихнув лорд.- О’кей!
– От тобі й на!- сказала по‑російському, а скривилася по‑англійському худа леді.
І немов аж скисли обоє.
Та ось загорілися в гостей очі, націлились фотоапарати, задзижчали кінокамери. Знайшли потрібний їм об’єкт, знайшли!
То був старезний телятник. Він єдиний залишився після фашистського розгрому. Тепер це наш музейний експонат. Делегаціям показуємо – ось із чого починали господарювати по війні. Пояснюю це безпортфельному лорду, цибатій леді.
Перестали дзижчати камери. Питаю про обід.
– Може, перекусите? У нашій чайній?
Присіли лорд і леді, інша іноземна челядь. Та й люд колгоспний надійшов – не щодня ж зустрічаємось з лордами!
І Галька моя тут, сидить поруч, моя цариця, красива, навіть лордиха похвалила:
– А леді Галька – гарна. Я саме такою і уявляла українку.
Я тим часом виголошую тост:
– Фо ніс енд френшіп! За мир і дружбу тобто. Будьмо!
Міністр пригубив і поставив чарку. Моя Галька роз’яснила – у нас звичай такий: першу треба допити. Лорд благально подивився на свою худу. Та кивнула – звичай є звичай. Сьорбнув гість нічогеньку чарчину і аж крякнув – губами водить, наче карась на березі.
І знову тости: «За королеву Єлизавету! Будьмо!»
Лорд зирк на леді, а та – звичай є звичай…
По тому – за леді‑міледі. А лорду заманулося ще й за леді Гальку.
Я вже бачу – треба зупинити цього, без портфеля. Натякаю – тільки першу до дна належиться… А міністр без портфеля кричить:
– Я полюбив юкрейніан горілку. Як там у вас: дьорнем іншої
Розвезло безпортфельного: «Ви гегемоністи, у вас є сателіти!» Диви, думаю, це ж ти без портфеля та такий хоробрий. А як дадуть портфель? Натякаю: у нас у гості ходять з добром. Та куди там…
І тоді я даю лордові несподіваний бій. Довга леді ледь встигає витлумачувати лорду. Згадав я й Індію, і Близький Схід, і Кіпр, і Йємен… І історію, і географію. Питаю гостя: «Ду ю андестенд мі?» Чи второпали?
Зиркає безпортфельний на мене.
– Містер чеамен – супермен. Так одбрить міністра. Була б моя воля, я б містера чеамена призначив прем’єром Англії.
Може, я не захочу? А лорд лізе цілуватися. Що ж, і я цмокнув містера для годиться. А леді оченята свої аристократичні примружила і питає мене розпроєхидно:
– Це у вас теж звичай – цілувати тільки чоловіків? Галька моя на ногу наступає: «Гляди, поцілуйся з таранею англійською! Тоді й додому не приходь».
Подумавши, кажу:
– Пі, мила леді. Цілують у нас чужу жінку, коли чоловіка дома немає.
Як зарегоче леді‑міледі, аж на стіл упала:
– Їв пас так.
І Довго гомоніло село по тому. Буває, як забарюсь коли районі, леді моя, Галька, натякає:
– Що тобі тепер Галька, як з тією сухореброю мало не поцілувався. А мо’, й поцілувався… Недарма ж телеграми з самої Англії надходять…
Де вона взялась на мою голову, та леді! Мало мені свого клопоту, так на тобі ще й міжнародний!
