Маєте — четверту… А хіба я всіх помітив?!
М. Е. деТесайр Олімпію співала. Ляльку. А ви знаєте, механізм у деТесайр не зіпсований… Завод міцний і пружина добра. Такі ноти вилітають, що й жива людина навряд чи візьме. Співаласпівала, а їй за це ноги поодривали. Ех, народ!
Джульєтта — М. І. ЛитвиненкоВольгемут… Єдина, що не загинула через Гофмана, а на човен — і ходу! Співала М. І. чудово. Тільки що мало співала. Скоренько чогось на човен і тікать… Боялась, мабуть. Думає, як візьму ноту, а Гофман невеликий, ще впаде — пропав тоді весь сюжет.
Антонія — Батьянова. Шкода дівчини. І співала добре. І молода, і собою непогана, а отако за п’ятнадцять хвилин згоріла.
Ніклаус — Зелинська. От як би можна було ногами співать… Які б стрункі арії виходили.
Голос матері Антрнії — Губарева: голос — як голос. Для мертвого навіть добре.
Спаланцані — Франц Брайнін. Глухий, а слухає… Чудоюдо.
Креспель — Гаврилов. Прекрасно в його з Гофманом дует пройшов:
“А я дрожу от страха!” “І я дрожу от страха!” “А я дрожу от страха!” “І я дрожу от страха!”
Динаміки сила… І зміст. І страху багато.
Кошеніль — Белясв. Кажуть, що заїки добре співають. Брешуть. t
Ліндорф — Капеліус — Дапертуто — Міракль… — Куликівський. От голос. Ойойой! Називається “Риппрофундо”. Від слова рипіти. Одно слово — Дапертуто.
Шлеміль — Єнохович, а Єнохович — Шлеміль… Проткнуто його шпагою за дикцію.
Муза — Троїцька… Це муза поезії, а не співу… Значить… Що значить… Нічого не значить…
Декорації художника Хвостова. Як піднеслась завіса, зі сцени повіяло свіжістю… Помойому, навіть холодком. Мабуть, там вікна повибивані на сцені…
Постановка Вільнера… Можливо…
Оркестра… Баркарола — харашо. Отак тільки отой потрійний барабанщик. Його битимуть колись артисти. Хіба ж таки можна порівняти овечу шкуру з чоловічим голосом… А він іноді порівнює… Ясно, що овеча шкура сильніша…
Суфлер — Євсеєв, перуки — Іванова, бутафорія — Шишканова, старший механік — Калачов. Не співали. А треба ж уже показати, які в них голоси… На ‘програмі щодня, а який у них голос — і не знаємо… Що за порядки?!
Тепер кілька слів про постановку оперової справи взагалі… Мені здається, що для того; щоб і артисти, і опера мали успіх у публіки, треба, щоб кожний артист підходив до рампи і тяг хвилин двадцять найвищу ноту… Оплески й “восторг” забезпечені тоді Бо публіка, безперечно, музична.
У фойє треба більше дзеркал… Бо всі губи понамазувати біля тих, що є, публіка технічно не може (принаймні, на прем’єрі) і нервується.
“ФАВСТ”
“Фавст” — модна опера, злободенна опера, на тему про підмоложування старих людей.
Характерно, що музику до цієї опери написав не професор Штайнах, а Гуно…
Але факт залишається фактом… Людину “підмолодили, хоч і не Штайнаховим способом. І підмолодили добре… За п’ять актів так людина встигла закохатись, збити з пантелику прекрасну дівчину Маргариту, народити дитину, забити на двобою здоровенного офіцера і, кінецькінцем, загнати в гроб “вищезазначену” прекрасну дівчину Маргариту…
А перед тим з тої людини сипався пісок. Звали її Фавст.
Накоїв того підмолоджування Мефістофель, з професії сатана. Чорт, одно слово…
Я гадаю, що навіть і Штайнах навряд чи зміг би помолодити так швидко і з такими буйними наслідками. Всетаки йому доводиться де в кого одрізать, декому теє одрізане підшивати, й тільки. Потім уже підмолодженого починає трясця трясти.
А тут той Мефістофель наколотив чогось у склянці, дав Фавстові випити, і той із старезного дідугана на молодого хлопця перевернувся…
І пішов тоді “писать”…
За великі страждання Маргарита попала в рай, а Фавст з Мефістофелем “залишились при возах”…
Разом із усім отим драматичним сюжетом показано, між іншим, як людям у пеклі живеться…
Живеться, треба сказати, добре…
Багато там красивих дівчат, що весь час танцюють різних танців… Так що легенда про якісь там сковороди, пекельні огні, киплячу смолу й ті. ін. — це все брехні… І я, приміром, подивившись на пекло, согласний туди хоч і сьогодні…
Показувано на кінці опери й рай, куди ото сподобилась Маргарита за те, що:
“Вона вірно любила, З любови й померла”.
Ну, хіба ж таки можна порівняти рай із пеклом?!
У раю стоять собі картонні янголи й дмуть у сурми… Та так дмуть, що й не чуть…
А в пеклі душ із двадцятеро дівчат такої метелиці викомарюють, що на місці не всидиш… Та яких дівчат?!!
От тут і розсуди, куди краще — чи в пекло, чи в рай…
Мораль із “Фавста” подвійна…
Для жінок — одна, а саме: коли хочеш у рай, приведи дитину, задави її, потім будеш у раю…
Для чоловіків — друга, а саме: не бійсь пекла, бо в пеклі можна пожити так, що навряд чи й на землі так проживеш…
Мефістофеля Михайло Іванович Донець співав. Михайло Іванович — чортяка добрий… Хароший сатана. Чортячіше від нього навряд чи знайдеться… Анонсували, що він грає зовсім хорий… Коли він хорий і такий чорт, то уявляю, що було б, якби він був здоровий… Гра в нього чудова — витончена й філігранна… Та й голос — “На земле весь род людской” — всетаки “да!” І взагалі “да”.
Маргарита — деТесайр… невважаючи на перше “материнство”, і до того ще й “незаконне”, від підмолодженого чортячим способом Фавста, співала й грала прекрасно. Положим, воно й не дивно: дістати подарунок — можна й заспівати… Хороша Маргарита. Шкода, що вмерла: хай би собі жила…
Фавст — Ідзинський. Трохи поглузував із нього Мефістофель… Підмолодити підмолодив, в голос залишив старечий… Ну, й біда… Ноги і взагалі весь “корпус” хоч куди, а як заспівать, так і “ізвінітє меня, пожалуйста”… Зате трико чудове…
Валентин — Константинівський… Доспівавсь, що вбили… Баритон у нього. Через те, мабуть, його й убили.
Зібель — Зелинська… У бузковому трико й у лакових черевичках…
Марта — Кравченко. Харашо в неї вийшла арія:
“Ой, горе, горе, мнє, Какоє горе мне”.
Трудна арія, а вийшла нічого…
Взагалі, крім Мефістофеля й Маргарити, слабенька в усіх партитура (смальнем повченому!) верхнього регістру… Диригував Паліцин… У теситурі, як у себе вдома. Хор? Гуде! І добре: аби гув…
“САМСОН І ДАЛИЛА”
“Самсон і Далила” — опера на революційну тему про участь жінки в парикмахерських підприємствах, що до цього часу здебільша, і майже виключно обслуговуються полом мужеським.
Автор — прихильник емансипації жіночої праці й своїм твором яскраво довів, що жінка прекрасно вміє постригти людину, яка навіть і на думці не мада стригтись.
Кожний із нас, мужчин, на досвіді не раз пересвідчився, що путній парикмахер, парикмахерартист, коли ви до нього зайдете тільки поголитись, може вас переконати, що вам слід не тільки поголитись, а й постригтись, а часом доведе, що й голову слід поголити, і вуса, і навіть брови…
Але таких парикмахерів мало…
Коли ж допустити в парикмахерську жінку, та ще таку, як Далила, то, запевняю вас, людина з розкішним, довгими роками викохуваним волоссям, може вискочити з парикмахерської серед лютої зими з голою головою, як бубна!
Профспілці парикмахерів слід на це звернути увагу! Що скоїлось із Самсоном?
Самсон — велетень, що одного разу ослячими щелепами перетовк цілу тисячу філістимлян, не встояв проти чарів жіночого тіла.
І здався! І відтяли йому його розкішне волосся, те волосся, в якому була вся його сила…
І пропав Самсон, сліпий нещасний, що тільки те й зміг зробити, що розвалив храм і подавив увесь хор і балет Державної Опери…
От що значить жінкапарикмахер…
Самсона співав Бойко. Співав і в волоссі, й стриженим добре. Голос у нього, значить, не в шевелюрі… Трішки гра в нього нерішуча… Але на те є свої причини… Він сміливо підходить до Далили, сміливо простягає руки, щоб обнять і взагалі заграть, а обнять нема за що… Куди не поткнись — голо! За що візьмешся?.. Та ще при людях?! То ж бо то й є! А взагалі хороший Самсон. Як двинув колрни, так геть чисто тобі всі подушки згори попадали… У філістимлян, як виявляється, на горищі в храмі подушки переховувались…
Далила — Захарова. Дааа! Можна сказать, іще раз: дааа! П’ять з плюсом! За все — і за вокальне, і за драматичне, і за танцювальне, і за зовнішнє… Тільки ж помилуйте ви мою душу!.. Ну, куди ж таки тому Самсонові було вдержатись.
У філістимлян із одежою скрутно було. Голі ходили… А Самсонові загибель… Хоч як старався старий своєю бородою Далилу заставити, нічого не вийшло: і “скрозь бороду видать”… Далила — хароша… Не дай бог таких — у парикмахерські!.. Бігатимуть просто шкуру брить. Аби тільки брить…
Жрець — Демер. Голос у нього високий, але посох іще вищий. Ізза посоху голосу не видно…
Решту підтримував ансамбль. Музику написав СенСанс. Музика весела — з висвистом (новий термін)…
Диригував І. О. Паліцин. Диригував паличкою…
“ЛОЕНГРИН”
“Лоенгрин” — романтична опера на три дії й чотири картини… Музику до неї написав Ріхард Вагнер, німецький композитор, а поставиз її на сцені Харківської державної опери режисер Альтшулер. Не німецький, а руський режисер…
Маємо, отже, два, щоб так сказать, світогляди на одну й ту саму річ. Вагнерів світогляд і Альтшулерів світогляд. Вагнер, здається, талановитий композитор… Але, я вам доложу, і Альтшулер талановитий режисер… Вагнерова музика — серйозна, і дуже серйозна музика… Але, я вам доложу, і Альтшулерова постановка серйозна, і дуже серйозна постановка… Вагнера розуміти треба, щоб сприйняти його, але, я вам доложу, і Альтшулера розуміти треба, щоб… не бити його… Вагнер колись був новатор у музиці, Альтшулер тепер новатор у постановці… Треба бути Вагнером, щоб написати “Лоенгрина”, але треба бути і Альтшулером, щоб тако поставити “Лоенгрина”…
Ризикнули б, приміром, ви таку мізансцену стругнуть: Короля Генріха Птицелова посадить збоку в глибу сцени під дубом, а потім примусити решту дієвих осіб звертатися до нього?! А Альтшулер зробив… Так, що артисти, звертаючись до короля, насамперед прохали: “Даруйте, що я до Вас, Ваша Величність, задом… Коли буду передом, то звук піде за лаштунки… А коли буду задом, то ж своя людина, а в залі все ж таки чутимуть”…
І дивиться Ельза чи Фрідріх на мене, приміром, та:
“Король! Король!”
А який я їм король? Я собі глядач…
А король сидить під дубом, киває в спину Ельзі головою…
— Чую, — мовляв, — чую!
А режисер, мабуть, дивиться та:
— Ага?! Покрутисьпокрутись! Це тобі не біомеханіка!..
Постановка, безперечно, “витримана”… Хто за що хоче, за те й тримається… Особливо пажі та пажихи… Вільно себе почувають: гуляють собі по сцені, як у себе вдома, і хоч де стануть — не там! Знову переходять! Не там! ї т. д.
Сюжет у “Лоенгрині” відомий… Король Генріх Птицелов (Каченовський) сидить під дубом і намагається співати басом… Фрідріх фон Тельрамунд (Любченко) співає баритоном, Ельза (Лебедєва) — лірикоколоратурним сопраном, а Ортруда, Фрідріхова жінка (Захарова) стоїть… Потім на лебеді приїздить Лоенгрин (Сабінін) і думає співати тенором, але йому Гріньов (хорист) не дає… перші дві дії Лоенгрина співає Гріньов, а останні дві — Сабінін…
Потім убиває Лоенгрин Фрідріха, а сам думає їхати знову на лебеді додому.
Ельза плаче. Але за той час, поки Лоенгрин ліквідував “козні” Ортруди й Фрідріха проти Ельзи, лебідь, стоячи запряжений, вилупив герцога Гортфріда, який вискочив зпід лебедя на радість Генріха Птицелова й Ельзину… Лебідь “от родов” помер, але тут із “неба” спустилася дротина й потягла Лоенгрина додому… Ортруда впала нежива…
А потім вже виходили й кланялися публіці артисти, дирижер, художники й Альтшулер… Публіка кричала: “Браво, браво”.
Як виконували?
Лоенгрина співав, я ж кажу, Сабінін… Перші ж дві дії йому не давав співати Гріньов, в останніх двох діях був у Лоенгрина… Харашо.
Генріх Птицелов… Качановський… Чому Генріх? Чому Птицелов? Чому не Собакін, з “Царської невісти”?! Однаково…
Фрідріх… Любченко… Фрідріх… Так. Фрідріх… їйбогу, Фрідріх!
Ельза — Лебедєва… Як би це вам так сказать? Більше “да”, ніж “нет”… Голос був, чистий голос був, приємний голос був… Чи була то Ельза? Може… Я особисто Ельзи не знаю… незнайомий з нею був…
Ортруда… Захарова… Так само “птицелов”… Яких “птиць” ловила?! Було таке “дєло”!.. Ловила…
А всетаки яка солідарність серед артистів… Зразу після “птиці”, уже Ельза й співає:
“Я тебя прощаю…”
Глашатай — Рейзен… Харашо.
Диригував Паліцин… Оркестра, як на нас грішних, добра. Увертюра прекрасна… Але хори?! Хори?! Що якби спробувать диригувати хорами револьвером або бомбою… Невже б не слухали?!
А всетаки Вагнер, братця, — Вагнер…
“ГАЛЬКА”
(Держшша опера. 31J 1924 p. Бенефіс М. І. ЛитвиненкоВольгемут)
Сюжет у “Гальки” всі, мабуть, знають…
Старенька штука, що завжди буває новенькою. Галька, селянкагуцулка, панича покохала… Зрозуміло? Наслідки звичайні: дитина. А потім божевілля… А панич у костьолі вінчаються… А Галька — в воду!
Було цього у нас багато…
Тепер нема. Давайте, значить, щоб і надалі не було. Річ не в сюжеті. Річ у музиці та, найголовніше, у виконанні. А тут — браво! І навіть бравіссімо.
Бенефіціантка Гальку співала. І грала. І як співала! І як грала! Такі закінчені і сценічно, і вокально образи рідко коли доводиться бачити та чути. Голос… Він так згучав, він так дзвенів… Скільки було чарівної сили, скільки краси. Підйом був, захоплення було. І лились журні згуки, могутні і вільні, людський біль та образу виливаючи… Уміє ЛитвиненкоВольгемут… Тут уже не підкопаєшся.
Вінниця колись прозвала М. І. ЛитвиненкоВольгемут соловейком. Мало! Двадцять солов’їв укупі!
І вітали ж її! І з адресами, і з квітами, і з оплесками, оплесками, оплесками.
Червоний Хрест місце їй у своїй санаторії в Криму для відпочинку подарував на літо.
І добре. Відпочине, щоб потім іще нас чарувати.
Небезпечний, положим, подарунок. А що, якби який дитячий притулок надумав вітати та пару діточок “приставив”? Га?
Жартую, жартую, їйбо, зворушливо.
Йонтек — Козловський. Якщо є небо, а на небі янголи, а ті янголи співають тенорами, то тоді в Козловського “ангельський” голос. Такий він ніжний, ніжний… Такий він… як флейта… І така в нім музичність… Заколисує своїм голосом… Сили в нім, щоправда, небагато. Але це не псує. І грає Козловський прекрасно. Вміє на сцені поводитись. Розумна гра. Чудесно в нього вийшла арія “Ой Галино, ой дівчино!”.
Стольник — Донець. М. І. Донця хоч куди поставиш — він Донець. Вийде — і зразу видко, “с кем дело имеешь”.
ДеТессейр — Софія… Дано, що треба… І дано добре..
Януш — Любченко. Хороше. Прекрасно згучав голос. Благородна постать, вільний рух. Що Гальку загубив? Нічого не зробиш, коли паном його режисер ізробив…
І Ідзинський, і Ткаченко на місці.
Ефектні декорації. От тільки в першій дії ота завіса трохи псувала. Треба її чимось замінити.
Так, питаю, чого було страшно? Давно треба було поставити.
Хор — также справивсь.
Прекрасна вистава!
1923-1924
НА СЕБЕ ГЛЯДЯ…
Голові сільради с. Степанівки, Гуляйпільського району на Запоріжжі, треба було лісу для ремонту сільської Ради.
Голова взяв і розібрав школу.
І поремонтував сільраду.
Сидить тепер у новенькій хаті й гикає.
Задоволений.
То, мовляв, на все село я сам був не дуже розумний, а тепер усі дурнями будуть. Бо школи не буде: ніде розуму набратись.
Підрівняв, одне слово, населення…
ХИТРЕ ЧУДО
В Чернухівськім районі (батьківщина Сковороди) з’явилось джерело.
Батюшка місцевий Митро почав його святити. Селяни за яйця, за полотно, за гроші… Чудо задобрити.
А райвиконком за ті самі яйця, за те саме полотно та за гроші. На дитячий будинок! А батюшка тоді:
— Православні! Яке там у чорта це чудо? Єрунда — не чудо! Ідіть собі додому! То щось так собі…
І правильно! Що то за чудо, раз на дитячий будинок? Холера — не чудо!
ІНТЕРЕСИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ
Японський жандарм Амакасу забив проводиря японських робітників Осугі Сакайя.
Забив за те, що він робітник. Забив за те, що він проводир.
Забив його жандарм. Кому ж іншому?
Японський суд судив Амакасу й засудив на п’ятнадцять літ до в’язниці.
У присуді зазначив:
“Айакаса робив во ім’я державних інтересів, але проти конституції”.
Забити робітника — державний інтерес. Це зрозуміло. Конституція, значить, проти державних інтересів. Щось воно після землетрусу в японських генералів та суддів борозни у мозку повирівнювались…
БОГОДУХІВСЬКА ГОЛОВА
У Павлівці, Богодухівського району, є культосвітній драмгурток. Майно в його було, і хоронилось те майно в школі.
Приїхав до Павлівки голова Богодухівського райвиконкому:
— Що це?
— Дошки для кону!
— Віддати на ремонт сільради! Це що?
— Портрети письменників українських Франка, Драгоманова… А це декорації…
— Викинуть! Декорації віддайте сторожеві! Повикидали. Все повикидали.
Сторож тепер декораціями обгородив солому на току. Солома, значить, виконує роль першого любовника. Отака в Богодухові голова.
А що, якби хто зверху приїхав до Богодухова та:
— А це хто?
— Голова райвиконкому.
— Викинуть! Обгородить тою “головою” полову.
СВИНЯ ІЗЮМСЬКА
М’ясо свиня їсть!
В Ізюмі, в міліції, така свиня завелась. І масло їсть.
Не свиня, а прямо тобі гурман, дай їй РСІ всього харошого.
Завхоз ізюмської міліції пише так: “Квартирместру!
Відпустіть тов. Радченкові для годівлі свиней 2 мішки кукурудзи і 2 пуди борошна, і 2 пляшки масла, і 10 фунтів м’яса.
Завхоз Дрюнін”.
А на цьому резолюція:
“Тшу Гарковенкові. Відпустити по документу. Скарбникквартирместр Горбасенко…”
Одержав неграмотний |—(—((три хрести). І все…
Свиня дякує завхозові.
Прохала ще й вино посилати… Та цигарок коробку… — Попоїла б, — каже, — м’ясця, запила б винцем та закурила б цигарочку…
Так пошліть, будь ласка. Тільки щоб по документу…
“ЧЕРВОНИЙ ДРЮК” Прекрасне слово, правда?
“Дрюк”! Запашне слово. Замашне слово. Одне слово, не слово, а “радість несподівана”…
І коли того слова, а краще, як не самого слова, а того змісту, що в тім слові є, уживати як слід і де слід, багато дечого путнього наробити можна…
Єлисаветська газета “Красньїй путь” цілу статтю вмістила в числі від 18ХІІ 1923 року. І назва тої статті хароша.
“Побільше уваги до Червоного дрюку” — вона, та стаття, зветься.
Назва дуже, я ж кажу, влучна, але зміст зовсім невдалий. Виявляється, що стаття має на увазі “Червоний д р у к”, пресу тобто, а не д р ю к.
Ну й само собою: конфуз…
Починається стаття так:
“Червоний дрюк виконує велике й відповідальне завдання…”
А прочитавши всю статтю, виходить, що не виконує “д р ю к” завдання…
Коли б він виконував, і виконував як слід, не друкував би “Красний путь” таких статей, а вивчив би мову українську, та не смішив би своїх читачів, бо читачі в нього селяни, вони тою мовою говорять і, прочитавши, скажуть:
— Треба дрюка! І доброго дрюка!
І правильно скажуть.
“ВРАГИ ПРОСВЕЩЕНИЯ”
Як вам, приміром, подобається така афіша:
Ввиду появившихся разговоров среди мас, что пионерфакир Иама після продемонстрированого им опита
РАСПЯТІЯ НА КРЕСТЄ
заболел от зтого опита, — то чтобы опровергнуть зти вредньїе слухи, распускаемые врагами просвещения или теми, кому вигодно суєвєрІє народа, Иама сегодня повторит опит распятія на кресте…
Ви думаєте, де це такі афіші?
У Тульчині або на Голубових хуторах?
У Києві!..
Там, де Академія наук, ІНО, політехнікум, медакадемія, вищі технікуми і т. ін., і т. ін.
Там, “чтобы опровергнуть”, Іама на хресті розпинається… Політосвіта, одне слово!
РОБЛЮ З ОСОБЛИВИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ
Одержав листа з проханням, коли мені “віршик подобається”, умістити його в газеті.
Міщу з радістю, бо дуже подобається:
ДО МОЄЇ, НА ЖАЛЬ, ЗАМУЖНЬОЇ “КІТОЧКИ” СОЛОДЕНЬКОЇ
Люблю тебе, моя “Кіточко”, за стать молоденьку, За твоє миленьке личко й шийку біленьку; За твої очиці карі, усточка маленькі,
За твій носик задзірчистий і зубки дрібненькі.
А ще й люблю мою “Кітку” за її серденько, За її голос мелодійний і душу чистеньку.
Дуже хороший і талановитий вірш… Тільки замалий. Я не поет, на жаль, але, на мій погляд, ще можна було б його продовжити, бо рими самі напрошуються: “красненькі”, “чорненькі”, “тоненькі”, “дурненькі”…
А найбільше у цім вірші мені подобається те, що автор його “лектор профтехнікуму”.
ВЕСЕЛА БРАТІЯ
Просять — пропишіть… Прописую.
“На Великдень 27-28 квітня ц. р. коїлось у нас ось що: як розговлялись ото після заутрені, то дяк нашої Прорубської церкви (Білопільського району на Сумщині), розговляючись, перебравсь самогону і всю обідню моргав, всміхаючись на дівчат з вівтаря, за що вони, виходячи з церкви, одпльовувались, бо він рудий та гидкий.
Сп’яну пообкаджував не ті ікони, що треба, і піп після нього кадив ладаном наново. Один бас, півчий, заснув п’яний на криласі, а дід п’яний на другому. Усі порозходились, а півчого стягли з криласа, щоб, було, не обблював. Долі вже він і виспавсь уволю. Бабка Квашівна поминала родичів на кладовищі, а звідти її виносили п’яною на руках. Це було на перший день. Другий день почавсь з попівсьої “благочестивої” проповіді. Дякон з пономарем ходили по селу з хати в хату і співали “Христос воскрес”, потім того дякон напивсь п’яний удризг і почав співати не “Христос воскрес”, а пісню “Ой гиля, гусоньки, на став”.
Що ж, товариші?! Нічим допомогти не можемо. Якби в нас був дяк чорнявий — послали б вам замість рудого.
А щодо “дякона”, що замість “Воскрес”, про “Гусей” заспівав, — хороший, значить, диякон, веселий… Ви його на благочинного…
Носіть і далі їм книші, яйця, гроші…
Хороші люди… Божі люди…
Твори Остапа Вишні по темі Усмішок
Мисливські усмішки (збірник)
“Вишневи усмішки реконструктивні” – Остап Вишня
“Вишневі усмішки кримські” – Остап Вишня
“Вишневі усмішки закордонні” – Остап Вишня
“Усмішки театральні” – Остап Вишня
“Усмішки літературні” – Остап Вишня
