Павло Тичина біографія

Павло Григорович Тичина (11 січня 1891, Піски, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 16 вересня 1967, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952–1967). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

Автор слів Гімну Української РСР.

Павло Тичина біографія

Павло Тичина народився  11 (23) січня 1891 року (Українська Радянська Енциклопедія дає 27.01.1891 р.н.; Большая Советская Энциклопедия — 15(27).01.1891 р.н.) в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській імперії. У метричній книзі він був записаний як «рос. дореф. Павелъ Григорьевъ Тычининъ».

Молоді роки

Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, паламарський син, родом із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району, (1850–1906), був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.

Мати Марія Василівна (уроджена Савицька (1861–1915).

Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).

У 1900 році 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла.

Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно».

У 1907 році закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською, 1930 рік
Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв Михайло Жук.

У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

У 1913 році опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в третьому номері журналу «Світло»), які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юніст.

Павло Тичина, 1913 р.
У 1913–1917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів.

Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний. У 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв’язків із іншими самостійницькими групами. Невдовзі Тичина писав з Києва.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вістник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

Війна та повоєнний період

З початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкортостану. Там Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук. Одразу по прибуттю у Башкирію письменник попросив закріпити за ним вчителя башкирської мови, якою швидко оволодів і міг читати твори в оригіналі. Вже за кілька місяців він написав наукову працю «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», хоча Гафурі писав лише башкирською. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи.

Будинок у Києві, в якому в Тичини була квартира з 1944 року. Нині Літературно-меморіальний музей.
Війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Похорон друга», «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Член ВКП(б) з 1944 року. Попри роботу на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 1950-х — початку 1960-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнєвського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З’явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! Хто за що, а ми за мир!» та ін.

Вшанування пам’яті

Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини був відкритий у Києві по вул. Терещенківській, 5

У селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. В селі також є пам’ятник письменника.

У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку. Документальне підтвердження цьому було знайдено співробітниками Київського музею-квартири Павла Тичини в його архіві.

В Україні на його честь названо вулиці у таких містах, як Чернігів, Київ, Дніпро, Івано-Франківськ, Умань та інших.

У 1968 році Пісківській школі було присвоєне ім’я Павла Тичини.

1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.

28 вересня 1977 року у Єревані одну з вулиць названо на честь Павла Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв’язків у радянські роки. Також його ім’я носить одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії.

16 квітня 1981 року постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім’я Павла Тичини.

3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.

2011 року з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівні) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати музей ініціював вихід 270 000 накладом конвертів з портретом П. Тичини, випуск НБУ 5000 накладом срібних ювілейних монет із зображенням поета, видання багатьох книг та інші вагомі заходи.

На його честь названо декілька урбанонімів, наприклад вулиця Павла Тичини у місті Черкаси.

Біографії

• Павло Тичина біографія
• Павло Тичина хронологічна таблиця

Розділи

• Павло Тичина вірші

Посилання

• Всі хронологічні таблиці Українських письменників
• Всі біографії Українських письменників
• Біографія Павла Тичини на вікіпедії