Зніяковів прокурор, а командир Роман Запорожець розпитав дівчину і дізнався, що з Тополівки вона, що подруга сестри його. Вивів він її з хати до лісу і попросив поклястися, що не шпигунка. Повіривши Христі, він пообіцяв, що все буде добре, що переможуть вони ворога і заживуть знову, як і раніше, в щасті та радості. Христя не хотіла жити, не хотіла більше страждати, але Роман розповів їй, що є і від цього ліки – помста.
На світанку прощалися дві подруги – Христя та Олеся. “Це і все. Я йду помститися, Олесю”, – казала Христя. А десь на сході чутно було вибухи від снарядів, наступали радянські війська. Німці у поспіху тікали, підпалюючи хати та вивозячи людей у грузовиках.
Воїни гналися за ворогом на танках, машинах, багато хто просто біг, не жаліючи своїх сил. У їх очах горів негасимий вогонь хоробрості та мужності, але багато хто з командирів не стримував сліз, коли бачив усмішки людей, що вилазили з погребів, щоб привітати рідних бійців. Серед цих солдат був і Василь Кравчина.
З темних і брудних ям вилазили селяни і протирали очі від сліз, шукали свої хати, знайомих, вітали бійців. Багато тепер треба зробити добра, щоб залічити ті рани душевні, що були в кожного з них. Вони хотіли жити, вони жадали життя. Ще горіли дома, а люди вже поралися на городі, саджали заховане колись насіння.
У хаті старого Демида Бесараба спинився штаб. Не жалів дід харчів та горілки, пригощав усіх, хто заходив до його дому, а потім проводжав далі на фронт.
Оскаженілий Ернст фон Крауз бив Демида випитуючи, де його сини. Дізнавшись, що вони у Червоній Армії, наказав повісити. Ще лютішим він став, коли почув усміхнене “Вішай, катюга. Тепер уже не страшно. Все одно не вийдеш живим”. Привели Мину Товченика. Диверсант підірвав моста. “Я вже тебе боюсь! Хто ти?” – запитав полковник. “Я твоя смерть” – хоробро відповів Мина. Ернст лякав його повішанням, але Товченик не боявся і казав, що він невмирущий, а потім ще й додав: “Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним”.
Розлючений та наляканий полковник фон Крауз наказав негайно повісити нахабного диверсанта. Доля ж мала зовсім інші плани на цього “щасливого” пустуна. Товченик вже стояв під шибинецею, коли раптом, несподівано для всіх, став співати німецький гімн. Приголомшені жандарми стали струнко і витягли праву руку вгору, з хати вибіг і полковник. Мина зібрав усі свої сили та з таким натхненням заспівав останній куплет, що сам фон Крауз не стримався і витяг свою руку лопатою. Цією піснею Товченик хотів виграти собі декілька останніх хвилин, але раптом почулися постріли автоматів. “Партизани!” — кричали налякані німці. “А, розстосукини сини нехай!” — крикнув Мина і, знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку.
Не пощастить вже Краузу цього разу, не втече він. Серед бійців партизанського загону залишились лиш навчені боями, незчисленними втратами, хоробрі та сміливі солдати. Тепер вже не один, а два загони, під командуванням Романа та Лавріна Запорожців переслідуватимуть німецького полковника. Не допоможе вже Ернсту ні поліція, ні місцеві старости. Пропали всі його плани…
“Цю землю можна їсти!” — пригадував він загиблого свого старшого сина. Це було так недавно, майже вчора.
Час від часу він дивився на портрет Гітлера і питався, чому все так сталося. Він бачив у Гітлерові свій ідеал. Ні! Він сам був Гітлером усередині. Скільки жорстоких планів розробив він сам, полковник Ернст фон Крауз. Пекельні заводи спалювання людей, плани підкорення Східної Європи – усе це було його творінням. Давно вже він став жорстокішим за свого сина: випалював цілі села, райони, знищував сім’ї, роди… ” І от потроху, день за днем, село за селом, пожежа за пожежею, смерть за смертю, прийшов Крауз до останнього висновку — кінець… Кінець Німеччини Гітлера і його, полковника Ернста фон Крауза. Кінець”.
Коли ця думка остаточно заволоділа його розумом, для більшої безпеки він став розпускати свої загони, залишаючи тільки перевірених роками німців та зрадників народу, які не раз підтвердили свою відданість.
Параноя не давала йому спокою. Однієї ночі йому наснилось, як Лаврін Запорожець виколює йому очі та відрізає язика. Платою за цей жахливий сон стала незчисленна кількість смертей, яку заподіяв безжалісний полковник тієї ночі. Сотні людей були розстріляні, а діти їх згоріли у вогні.
Отак відбувалося з кожним селом, до того моменту, коли він сам обезсилений та наляканий не потрапив у полон до Лавріна та Романа Запорожців. Це був важкий дводенний бій. Німецькі карателі не здавалися до тієї самої миті, коли остаточно не зневірились у своїй перемозі. Тоді, піднявши руки, вони йшли, спотикаючись об трупи своїх товаришів, та кричали “Гітлер капут!”.
Фон Крауз бачив це все на власні очі. Поставши перед своїм суддею, він остаточно втратив облік людини та офіцера. Він почав виправдовуватися, просити пощади, але Лаврін навіть слухати його не став. “Я зневажаю тебе, проклятий німецький йолопе! Ти не бачив найважливішого, що вписали ми, більшовики, в книгу боротьби, — непорушну дружбу народів!” Навколо Лавріна стояли партизани — українські, російські, казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати. Серед них виділявся один. Колись тяжко поранений, з обгорілими ділянками шкіри, він єдиний спасся зі своєї сім’ї – померла і жінка, і діти, і батьки… До нього і звернувся Лаврін: ” Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю”.
Так загинув Крауз.
Війна продовжувалась. Знову втікав ворог, лишаючи після себе тільки випалені села та трупи беззахисних селян. Знову мчалися танки, автомобілі, летіли літаки та бігли солдати. Знову вилізали із своїх схованок щасливі та сповнені надії люди.
Одного разу один з таких селян розгнівав капітана своїми питаннями. “Довго ще перемоги чекати?” – запитав Мина Товченик. Командир батареї Сіроштан розлютився на Мину, звинувачуючи його в тому, що поки вони, солдати, кров свою проливали, він з німцем землю ділив та з жінками розважався. Згадав і про свою жінку і пообіцяв, що як звільнить Вінницю, то вб’є її, зрадницю. Цю розмову почув найстарший командир Василь Кравчина. “Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками-фашистами, відчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки”. Всі затихли. Це були наче слова пророка, який ніс добро в холодні серця змучених війною людей.
Йшов лютий бій. Капітан Кравчина не встигав віддавати наказів. “Стояти в смерть!” — то й діло повторював він у рацію. Командир загону Запорожець та його вірні солдати не жаліли останніх сил, кожна хвилина була для них як остання. Артилеристи то й діло бігали за снарядами, крутили гармати, “поливали вогнем” ворога.
Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. “Запорожець? Як діла?” – кричав командир у трубку. “Добрі діла. Поставили в смерть, ну й стою”.
Ще п’ять жахливих атак відбили червоноармійці. На тринадцяту, останню, німецький командир поклав усі свої сподівання. Наказав він усім своїм солдатам розтягтися та випити горілки, а потім направив їх усіх на вірну смерть. Спочатку налякані цією психологічною атакою слов’янські бійці не знали, що робити, а потім, незмінно веселі, почали шуткувати та сміятися з беззахисності гітлерівців. Але рано було веселитися… За підтримки танків та кулеметів, бігли шалені німці та вбивали наших солдат. Закінчились вже всі снаряди, і ні до кого було вже кричати в бригаді Запорожця. Усі до єдиного поклали бійці життя свої заради однієї, такої жаданої перемоги.
Командир Сіроштан об’явзався минами та кинувся на танк. Капітан Кравчина вже сам став за гармату та, поряд зі своїми бійцями, відстрілював ворога. На третій батареї танк заїхав на окоп, коли раптом з-під танку вилізла рука Запорожця, а в руці у нього було три міни…
Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку. Діло завершили славнозвісні залпи “катюш”.
Лаврін Запорожець з сином в’їзжали до рідного села. Разом з ними їхали обози з пораненими солдатами, які, пересилюючи біль, кричали “Ура!” Безсмертя народу почувалося у повітрі, солдати розповідали свої бойові історії, а люди не жаліли сліз щастя та радості.
Олеся стояла біля криниці. Тепер йшли вже бійці на захід, і була в них не печаль, а усмішка на обличчі. І ось… Прийшов він. Олеся стояла та не могла впізнати свого коханого. Війна змінила його. Повернувся він, як і обіцяв, героєм.
Потім все сталося як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець, що теж оказався братом. І заспівали вони в честь матері її улюблену пісню:
“Ой піду я до роду гуляти,
Таж у мене увесь рід багатий”.
А на ранок Олеся вже знову проводжала увесь свій рід на війну.
