З-під дерева вийшов Людвіг фон Крауз і, витягши свій маузер, вистрілив Лавріну в обличчя. Лаврін не впав замертво, зібравши всю свою силу, він вдарив Людвіга у вухо настільки сильно, що той миттєво помер. До цього місця вже бігли поліцаї. Лаврін підібрав Забродин автомат і розпалюючи хоробрість полонених став вбивати зрадників. В’язні повалили дріт і побігли до річки. Стрибаючи у Десну навіть ті, хто не вмів плавати, перепливали її на шляху до своєї свободи.
Олеся й Христина втекли з потяга. Вони намагалися сховатися на вулицях якогось міста, але їх схопили та покарали. Наступного разу вони на ходу впали з поїзда та втікали крізь поля та байраки до лісу. Впавши від безсилля, вони здалися. Знову їхали вони ешелонами на захід. На одній станції стояли поряд два потяги і хлопець із сусіднього потяга заговорив до дівчат. Але Христя зрушила на нього усю свою злість за те, що здалися хлопці живими у полон, що не захистили їх, що хлопець аж зніяковів. Поїзд поїхав далі, і ось, вже через кілька годин хтось крикнув, що це остання українська станція.
Олеся і Христя знову втекли. Прибігли вони до річки, Христя стрибнула у воду й поплила, а Олеся залишилася, бо не вміла плавати, її схопили німці.
А в селі лютував Ернст фон Крауз. За смерть свого сина він власноручно вбив майже всіх поліцаїв, живими залишились лиш Іван Гаркавенко та Устим Товченик, які встигли сховатися у кущах. Не жаліли німці селян: спочатку спалили Лаврінову хату, а потім взялися за родини тих, чиї діти були у партизанських загонах – палили хати, а людей ставили в ряд та розстрілювали. Вішали жінок, а дітей віднімали та кидали у вогонь. Ті матері, яких не “врятувала” петля, кидались самоволі до вогню, щоб не бачити цього горя. Загинули всі, хто не встиг втекти з цього пекла.
На сході сонця примчалися до села партизани. Об’їхали вершники все село, а замість хат тільки пічки кам’яні стоять. До тієї криниця, де нещодавно поїла Олеся славних воїнів, під’їхав вершник – командир партизанського загону Роман Запорожець.
Не впізнали б селяни колишнього “м’якого” Романа Запорожця, війна і на ньому залишила свій відбиток. Тепер це був воїн, месник, від зустрічі з яким усі німці ставали беззахисними хлоп’ятами, командир, за голову якого покладена була величезна ціна.
Обійшов Роман майже всі хатинки, але ніхто не відізвався на його заклики. Коли раптом почув він голос рідний, лагідний – материний… Кинувся до ями, з якої крик цей чутно було, вбіг туди, а Тетяна тільки й встигла, що синочка свого побачити, і померла одразу.
Другого дня повстав увесь район. Полковник фон Крауз не знав що робити. Німці тікали, а селяни приєднувалися до партизанського загону аби дати відсіч ворогу.
Так, одного разу, за селом вирішували поліцаї що ж робити. Один не хотів до партизан, бо гадав, що не прийдуть сюди червоноармійці, не переможуть нацистів, інші ж хотіли б вже здатися, але боялися. Так, не витримала стара матір одного з поліцаїв, Одарка Товчениха, та пішла до загону й стала вмовляти пожаліти хлопця та взяти до себе. Змилувались партизани над Устимом Товчеником та взяли до себе.
Іншому ж, Івану Гаркавенку, пощастило менше. Усю злість свою спустили на ньому браві хлопці й вже вбити хотіли, коли раптом вивели з лісу чоловіка із зав’язаними очима, то був Лаврін Запорожець. Зрадів спочатку Лаврін, почав шукати очима молодь свою, яку до партизанського загону відправив, а потім зрозумів, що провалився план його, що не отримали партизани листа того секретного. І не хотів вже жити Запорожець, не став виправдовуватися за жорстокість свою на посту старости: “Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..”, просив вбити його. Вразили ці слова партизан, не знали вони, що робити далі. Аж раптом крик та стукіт копит перервав цю мовчазну паузу, то були дніпрянські партизани. Впізнав Лаврін командира загону дніпрянського, обізвався до сина свого, Романа Запорожця, та впав непритомний.
У Берлині українських дівчат продавали як рабинь. Старий товстий фашист Курт Ріхтер майже задарма продавав виснажену, голодну та побиту Олесю. Німці збиралися навколо цього “товару”, торкалися, оглядали, випитували, що вона вміє робити. А Олеся співала пісню і навіть не помічала всього, що відбувається навколо – думками вона була на Вкраїні, біля своєї сім’ї, біля свого Василя. Її купила дружина німецького полковника Ернста фон Крауза.
Василь Кравчина лежить на операційному столі. Хірург намагається зробити все, щоб врятувати хлопця, а в голові у Василя Олеся, він марить, кличе її.
Минає літо. Кравчина знову в бою. Поливаючи ворога кулями з автомата, він не помічає як поряд вибухає граната. Знову операційна, знову лікарі та медсестри годинами рятують безстрашного воїна.
У Берлині з Олесею розмовляє фрау Крауз. Просить розповісти про її село, про Тополівку, коли раптом листоноша приносить листа, і фрау Крауз хапається за серце, передчуваючи якесь горе. Сумна вісточка розповідає про смерть Людвіга і розлючена Крауз зі своєю дочкою Еммою кидається на Олесю. Олеся виривається, стрибає у вікно і тікає.
Багато минуло часу з тієї митті, коли стрибнула Олеся у вікно і помчалася до своєї Батьківщини. Не гадайте навіть, скільки сорому винесла її душа, скільки горя витримала на цьому складному шляху до дому. Не питайте, якою ціною вона пройшла цю путь, бо не зможете прийняти це, бо вважатимете, що краще вбити її за цю аморальність. Все було на її шляху, але вона все ж таки повернулась до рідного краю.
Йдучи шляхами рідного села, вона раптом почула, що її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата впали у обіймах один одної і заплакали.
У Христі була зброя, і Олеся подумала, що вона партизанка. Але, на справді, все трапилось по іншому. Перепливши через річку, вона впала непритомна. Усе, що вона пам’ятає після цього – це те, як вона стояла на вулиці якогось міста, гарно вдягнена та неушкоджена. До неї підбігла німкеня та вдарила її по щоці, потім зробила теж саме і з чоловіком, що стояв поруч. Той чоловік був фашистський капітан Антоніо Пальма.
Ернст фон Крауз викликав до свого штабу капітана. Це мала бути важка і сувора розмова. Полковник став розпитувати Пальму про жінку, що вдарила його, про його дружину. Антоніо розповів, що його дружина — українка, але він не кохає її, бо одружився з Христиною тільки заради того, щоб мати гарні стосунки, а ще, так сталося, що сьогодні вночі вона втекла. Фон Крауз почав кричати на капітана, звинувачувати у відсутності моралі, на що Пальма відповів, що мораль давно померла, що “в цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі…” Полковник розлютився ще більше, а коли дізнався, що ці слова сказав сам фюрер, голосно заявив: “Я вважаю, що фюрер Гітлер говорить дурниці. Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації…”.
Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: “Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!” Що відбувалося в його голові в цей момент ніхто не зна. Мину стягнули з печі та поставили перед фон Краузом. Що ж там, слав’янська хоробрість не дозволила Товченику забоятися, він стояв усміхнений і навіть встиг відкинути декілька гострих словечок, доки його не взяли під руки та не увели для покарання у вигляді повішення.
У той момент, коли Мину у темряві вели через сіни, він вирвався, вкусив одного з жандармів за ногу та побіг через секретний хід на своє старе місце на печі. У темряві жандарми перестріляли один одного.
Переляканий Ернст фон Крауз забув про свою лють до Пальми і відпустив його. Не встиг Пальма вийти з хати, як з печі почувся кашель Мини. Стримуючи себе від дихання та бажання вигукнути щось образливе, Товченик закашлявся. Розлючені німці кинулись до печі, але раптом Мина згадав, що є на світі слово, яке діє на фашистів, як молитва на чортів.
“Партизани!”, – закричав він у весь голос.
З такого переляку фон Крауз та його офіцери, не задумуючись, стрибнули у вікно. А до дому і справді вже бігли Роман Запорожець та його загін. Вже через декілька хвилин Мина докладно розповідав усе, що почув у хаті.
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що жінку італійського капітана захопили у полон, він одразу ж виніс їй смертний вирок. Роман Запорожець же рішення не затвердив, бо спочатку хотів поговорити з цією зрадницею.
Сотні людей з гнівом та ненавистю дивилися на Христю, коли її вели на допит. Ніхто з них навіть не розумів жахливої долі цієї дівчини.
Такого допиту прокурор ще не бачив у своєму житті. Звичайна українська дівчина не виправдовувалась і не просила пробачити її, їй набридли ці муки, страждання, все, що вона хотіла – це померти, щоб не терпіти більше цього сорому. На всі запитання Лиманчука була дана чітка та коротка відповідь, це спантеличило його. Прокурор не жалів образливих слів, і коли Христя зовсім зневірилась у тому, що її не вб’ють, вона згадала усю свою жахливу долю, усі свої страждання, і заговорила… “Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, про що вас питати? Я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання провокаційним.
