Шумить, гуде Тополівка.
Додому приїхали діти – п’ять синів (лейтенант прикордонних військ Роман, чорноморець Савка, агроном Григорій, артилерист Іван та батько п’ятьох дітей Трохим), а також дочка Олеся – улюблениця всієї сім’ї.
Мати раділа, що нарешті вся сім’я зібралася разом, але ніхто навіть не підозрював, яке горе близиться до цієї родини.
Прийшов час, і, не жаліючи сліз, Тетяна проводжала синів на війну. Запряг батько коней та й повіз дітей на захід німця бити.
А в цей час через село, на схід, машинами тікали люди від війни. І не могли зрозуміти один одного селяни та “втікачі”: перші не могли покинути рідної землі, а другі ж вважали, що селяни нацистів чекають. Отак і почали вважати люди один одного ворогами.
Олеся стояла край села біля криниці та напоювала бійців, які йшли на війну, прохолодною водою.
Тетяна ж, сапаючи картоплю, перегукувалась із сусідкою Мотрею, коли раптом із кулемета ворожого літака посипався град куль і прострочив нещасну матір.
У небі то й діло пролітають літаки, на землі спалахують вибухи. Бомбардували літаки міст, через який їхали Запоріжці, та й не пощастило Сакові – вибух, і ось вже мертвий чорноморець лежав на землі, так і не доїхавши до фронту. Брати побігли далі, а Лаврін, забравши Саву, поїхав назад до Тополівки. Аж ось спинили Запорожця німці, викинули Саву та й поїхали до сусіднього села.
Олеся так і стояла край криниці, проводжаючи бійців. Гарна була дівчина, здібна. Всьому її мати навчила. Буває, як заспіває, то й уся округа радіє. А вишивала як… Висіли її вишівки в різних музеях усього світу, а вона й не знала про це. Закінчувались вже солдати, і раптом рішилася вона на вчинок, від якого серце завмирає, від якого сором душу вбиває, але не було в неї іншого виходу, так підказував їй інстинкт та мудрість народу. Підійшов до Олесі Василь Кравчина – танкіст, з-під самого Кам’янця-Подільського. І стала дівчина вмовляти танкіста провести ніч із нею. Знала вона, що прийдуть німці та поругаються над нею, замучать її, тож краще зробити це за доброю волею. Відмовлявся Кравчина, пояснюючи це тим, що не герой він, що не гіден він неї, але сльози дівочі розтопили серце хлопця і він погодився на цей небачений вчинок.
Тетяна була і лікарні, тож дома нікого не було. Олеся взяла Василину руку, притулила до серця і сказала, що ніколи його не забуде, теж саме зробив і він.
Від сусідньої хати доносився гуркіт дверей. То були сини Купріяна Хутірного, що втекли з фронту. Не пускав їх батько до дому, бо ненавидів зрадників та дезертирів.
Почало світати. За цю ніч подорослішали Василь із Олесею. Співали їхні души, вони обіцяли один одному, що любов їх не вгасне, що попри всі незгоди вони знайдуть один одного й будуть жити разом. Василь же пообіцяв повернутися героєм.
Гітлерівці ввійшли до села. Спочатку привітні та веселі вони здоровалися з народом, а потім стали висаджувати двері, забирати худобу та навіть вбивали людей заради розваги.
Синам Купріяного Хутірного дали по гвинтівці та поставили охороняти гармати.
Лаврін нарешті повернувся додому.
А в Києві святкували німці. До столиці приїхав сам новоспечений чорний отаман України Еріх Кох. Вигукуючи “Хайль Гітлер!”, він обіцяв кожному солдату сорок п’ять гектарів землі.
Старий полковник німецької розвідки, Ернст фон Крауз, взяв жменю землі й зі словами “Цю землю можна їсти” простяг її своєму сину Людвігу – жахливому нацисту, який був відомий своєю жорстокістю. Як раптом старий Ернст почав розповідати молодшому фон Краузу, що українці – страшні люди. “Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки”.
У той самий час на площі вішали людей. Машина, у якій їхали батько з сином, запинилася і вони підійшли до пасічника, бджоли якого закусали на смерть декілька німецьких солдат. Одіваючи на себе петлю, пасічник проклинав усіх дезертирів і просив як скоріш вбити його, щоб він не бачив цього сорому.
Людвігу злякався, але батько пояснив, що й українці мають слабке місце: “Цей народ не вміє прощати. Вони не вчать історії, не мають національної ідеї, не шанують дружби. Саме тому серед них так багато зрадників, і все, що нам потрібно зробити – посварити їх, і вони самі вб’ють один одного”.
Хата Купріяна Хуторного перетворилася у “своєрідний клуб загублених душ”. Кожного вечора тут збиралися дезертири та пиячили, скаржачись на свою долю. Одні боялися, що прийдуть червоноармійці та й помстяться за зраду, інші ж запевняли, що вони отримають землю та стануть незалежними господарями. Старий Купріян став просити їх наздогнати армію, поки ще не пізно, коли раптом до хати забігла його дочка Христя і розповіла, що їхній Павло став поліціянтом, за нею в хату зайшов і він із товаришем, а в руках у них були німецькі гвинтівки. Батько, недовго думаючи, випив склянку горілки та й побіг на сина з кулаками. Купріян хотів вихопити зброю, але пролунав постріл і батько впав замертво. Саме в цю мить до хати забігли німці.
Старший син Микола та декілька дезертирів кинулись тікати. Уже в полі вони зупинилися, щоб вирішити що робити. Микола вирішив податися до партизанів, а хлопці пораздумвали та повернули назад до села. Не вистачило їм розуму та хоробрості битися за свою землю, не було в них болю за свою Батьківщину, не навчили їх історії роду геройського, але й не вспіли вони зрозуміти це – висіли вони тепер на шибениці рядочком.
Німці оголосили сільські збори. Лаврін Запорожець зайшов додому, зачинив двері, зняв зі стіни портрет Сталіна та став прощатися з ним. Попрощавшись із дочкою, він пішов на збори. Фашисти обирали старосту села. Цілу ніч простояли селяни в холодній воді, але ніхто не хотів погоджуватися. Коли ж, під ранок, стали просити селяни Лавріна взяти цей гріх на душу, і погодився він. Селяни почали виходити з води, коли раптом почувся голос куркуля Григорія Заброди. Заброда намагався відмовити фон Крауза обрати Запорожця старостою, бо в того діти на війні та й сам він голова колгоспу. Натомість він сам хотів бути старостою, бо втік із Північного Сибіру та перейшов через фронт, щоб опинитися тут. Ернст фон Крауз вирішив зробити з нього начальника поліції, бо саме там потрібні такі жорстокі та підлі люди.
Минали місяці, війна не стихала. Все так само відступало військо на схід. Поранені бійці просили місця у машинах, але ніхто не погоджувався. Воєнторгівці раділи, що їдуть до безпечного місця, їх души не могли відчути біль рідного народу. Відступав і Василь Кравчина, тяжко поранений у руку. Сором поїдав його зсередини, він почував себе винним перед народом.
До кабінету голови району вбігають дві дівчини, запитуючи, чи варто їм теж тікати, чи буде місто здаватися німцю. Голова Лиманчук суворим криком заперечує ці думки, клянеться, що ніколи цього не станеться. Але в цю мить до кабінету заходить Василь Кравчина і каже, що це все неправда, солдати покидають це місто, а дівчинам краще йти разом з ними. Голова, поспіхом рвучи якісь секретні папери, став звинувачувати Кравчину у провокаторстві та брехні, але Василь не чує цих криків, у його голові Олеся… Він почуває себе винним у тому, що не забрав її з собою силою, що залишив ворогу.
Не погодились шофери забрати двох дівчат та пораненого в ногу Івана Запорожця, хоч якби не вмовляв їх Кравчина.
Дезертири та оточенці орють землю в ярмах. Шестеро в плузі, а поганяє їх Мина Товченик. Скаржаться мужики на свою долю та на жорстокого старосту. Олеся просить батька пожаліти людей, але той відмовляється, бо вони самі його вибирали, а якщо хочуть свободи, то нехай йдуть воювати. Раптом почувся стук у двері. До хати зайшло двоє людей і Лаврін став пошепки розмовляти з ними про щось.
Ернст фон Крауз був неймовірно розлючений. Викликавши Заброду, він став бити його та розпитувати, чому ж люди в ярмах землю орють, а хліба нема, чому худоба пропадає, а ніхто не знає цьому причини. Поліцай Заброда у всьому звинуватив старосту Запорожця.
Прийшов полковник до Лавріна та й став розпитувати, пригрожуючи, що прийдеться вішати. Нема чого робити, щоб народ захистити, склав Запорожець список з молоді, яку можна відправити на роботу до Німеччини.
Наступного дня затужила вся вулиця. Прибігла Христя до Олесі та стала жалітися, що батько її склав список, у якому вся молодь є, одна Олеся залишається – що ж це за несправедливість така. У цей час у домі Крауза Заброда помітив, що в списку нема Олесі – дочка Лавріна. Почув це Лаврін, бо стояв під дверима, зайшов до Крауза та й сам сказав, що помилився, та не вніс свою дочку до списку, і просить зробити це якнайшвидше.
У домі Запорожця горе. Плачуть мати разом з Олесею, не може повірити дочка, що батько сам її відправляє на каторгу. До хати зайшов Мина Товченик, Лаврін передав йому листа, а Тетяні сказав увечері до дому не повертатися, бо всяке може тут статися.
Мина прийшов до себе у хату, звелів сину Устимові запрягати коня, а дружині обід накривати. Жінка помітила лист, який Товченик отримав від Запорожця, але чоловік сказав, що це не її справа. Устимові та його товаришу стало цікаво, що ж в тому листі, тому вони непомітно викрали його та вийшли з хати.
Плаче Олеся, обіймає матір, розуміючи, що востаннє бачить її. Плачуть й інші діти, прощаються з батьками. Не витримали шість матерів та впали на рейки, але поїзд не зупинився. Розстріляли німці ще й декілька людей. Для порядку…
До Тетяни підійшов поліцай та порадив тікати, бо чоловіка її заарештовано.
Лаврін стояв перед фон Краузом побитий та в порваній одежі. Ернст був лютий від того, що Лаврін збирався послати того листа партизанам. Тоді б вони знищили охорону та забрали всю молодь до партизанського загону. Полковник випитував місцезнаходження партизан, обіцяючи, що не стане катувати Запорожця, а тихо повісить, але Лаврін не збирався здаватися. Полковник відправив його на ніч за дріт, сподіваючись, що він змінить свою думку.
Через степи та лани мчався поїзд. Співали дівчини пісні різні, коли раптом Олеся рішуче запропонувала Христі тікати.
На землю опускалася ніч.
