Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках
Друкувати

Десь-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини літ, – час їм женитися. Цар покликав синів та й каже:
— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ,— час вам уже подружжя шукати. Забирайте ж, діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки — та й нумо стріляти. Старший стрельнув,— загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду походжала, підняла стріту, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
— Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!
— Не віддавай же,— каже цар.— її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: через деякий час приїздить старший царенко, просить у неї стрілу.
— Не дам,— каже,— цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
— Я.— каже царенко,— візьму.
Середульший царенко стрельнув,— звилася стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у князівський двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілу і понесла до батька:
— Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!
— Не віддавай же її,— каже князь.— нікому, хіба тільки віддай тому, хто тебе за друж-ину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілу. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
— Я тебе візьму.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко як стрельне,-загула стріла ні високо, ні низько — виіце хат, та й упала ні далеко, ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілу. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілу!
— Не дам я,— каже жаба.— цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки його зелену жабу за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому, плачучи. От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті два — старший і середульший — такі раді, що й не сказати! А Іван-царенко Іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої. яких ви мені невісток понаходили?
От старший каже:
— Я, татку, найшов царівну.
Середульший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче!
— А ти чого. Іване-паренку, плачеш?
— Як же,— каже,— мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівна?
— Бери,— каже цар,— така вже, видно, твоя доля!
От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота.
…Якось загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Старші брати радіють, а Іван-царенко йде додому та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати: батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати… Як же я тебе повезу?
— Не журись.— каже жаба,— Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається: а як блискавка заблискає,— то твоя жінка в дороге вбрання вбирається: а як грім загримить, — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить— аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати почали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…
— Не смійтесь,— каже.— потім приїде…
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
— Оце ж уже моя голубонька їде!
Вийшла вона з повозу — аж поторопіли всі: така гарна!
От посідали обідати. Та вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі так.
Ото пообідали, вийшли в двір. Почали музики грати — цар став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть. А вона як пішла у танець, як зачала танцювати — легко і гарно! А це; махнула правим рукавцем — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Далі махнула лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються з того дива. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується: як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися, де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,— аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,— він той тулубець у вогонь,— тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя,— саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, а перед світом пороз’їжджалися. І Іван-царенко з жінкою…
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася,— аж кожушка й нема… Шукала-шукала…
— Чи ти,— питає,— Івапе-царенку, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже,— я кожушок скинула.
— Я,— каже Іван-царенко,— спалив його!
— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навік!..
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби Яги, костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався, що йому робити. Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикву почепив за плече, — пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід і питає:
— Здоров, Іване-царенку! Куди це ти путь держиш?
— Іду, дідусю, шукати своєї жінки: вона десь у тридесятім царстві у баби Яги, костяної ноги. Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?
Чому не знати? Знаю. Коли тобі треба, то от тобі клубочок, пусти його —- куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби Яги, костяної ноги.
Іван-царенко подякував дідові, узяв пустив: клубочок покотився, а він пішов за ним.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідну стрілу на срібний лучок— хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
— Іване-царенку, не вбивай мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалів його, не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу, — сидить сокіл на дереві. Він тільки хотів стріляти, а сокіл йому й каже:
— Іване-царенку, не вбивай мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалів його. Іде та й іде. Аж бачить: на березі лежить щука, без води пропадає на сонці. Він хотів її з’їсти, а вона:
— Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжні. Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба Яга, костяна нога.
— Здоров був, Іване-царенку! Кого шукаєш?
— Шукаю свою жінку любу — жабу зелену.
— Знаю, знаю! Скажу я тобі, що вона у мого братика за наймичку служить. Там на морі є острів, там його й палац. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було, ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
Пішов Іван-царенко. Іде та йде, дійшов до моря, глянув — а де той острів, хто його зна! Аж ось випливає щука і каже:
— Не журись, Іване-царенку, я тобі допоможу! — ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого. Іван-царенко пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти. Івап-на-репко ходить попід тим лісом та й плаче. А тут уже й хліба не стало. От він сів та й зажурився. Коли це біжить заєць; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, убив. іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер вогню деревом об дерево, спік, з’їв.
От наївся та й став думати: як його до палацу добратись? Знову ходить попід лісом. Ходив, ходив, коли іде ведмідь.
— Здоров, Іване-царенкуІ Чого ти тут ходиш?
— Хочу,— каже,— як-небудь у палац дістатись.
— Я тобі допоможу! — Як узяв той ведмідь дуб’я трощити!.. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царснко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов. Відчинив одні двері, залізні,— нема нікого; відчинив другі, срібні,— і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,— аж там, за золотими дверима, сидить його жінка. Як побачила Івана-царєнка, так і впала йому на шию:
— Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, може б, ти мене більше й не побачив ніколи!
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім; чи на тім світі. Обнялись, гарненько поцілувались; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
— Це мій батенько мене прокляв і зміюці віддав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та й стали гарно собі жити.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...