Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
УкрОУНа й укрОУНці

(Розвідка науково-дезодоративна)

Передмова

Є таке старовинне народне прислів’я: “Не руш ОУНця — воно не смердітиме”, але за часи Вітчизняної війни ОУНці почали смердіти, сказати б, самодіяльно, отже, з огидою доводиться вживати дезодорації.

З проханням до сусідів мати напоготові пульверизатора з “лісною водою” беремося за цю науково-дезодоративну розвідку.

ОУН?! Що воно таке?

Це, як воно себе само кличе, є Об’єднання Українських Націоналістів.

І. Що воно, справді, таке — УкрОУНа?

УкрОУНа — це, звиняйте на слові, держава. Походить од дієслова не “держать”, а “держатись”. Як воша кожуха. УкрОУНа держиться, бо її держать.

II. Територія

Держава УкрОУНа суцільної простороні, тобто території, не має, а розташована вона клаптиками по гестапівських смітниках та по інших, не дуже дотепних, але потрібних для людства місцях, що потребують асенізації, та ще по хащах, ярках, яругах, глинищах.

Таке розташовання дуже часто викликає боротьбу УкрОУНців за територію з вовками, дикими кабанами та карпатськими ведмедями.

Більш-менш спокійними місцями вважаються ті, що розташовані по смітниках та асенізаційних закладах.

III. Населення

Населення зветься — УкрОУНці. Жіночої статі в них немає. Самі чоловіки. Розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок. Своїх дітей не мають, через те дітей взагалі не переносять і ріжуть. Працюють темними ночами, бо денне світло їм сліпить очі. Удень — сплять.

IV. Влада

Цар — Гіммлер.

V. Релігія

Бог — Гітлер. Моляться за нього й прикладаються до нього — ззаду.

VI. Мова

Мова дуже барвиста, багата на синоніми. Влада до них: “Нанана! Кусі! Кусі! Кусі!” Населення зразу ж одповідає: “Гав! Гав! Гав!”

Дуже характерні такі, приміром, зразки найрозповсюдженіших мовних виразів:

Цар — Бандера! (Бандера — це в УкрОУНців те, що в злодіїв — “пахан”). У селі N пришить усіх чесних селян. По мокрому! (Кидає монету). Наклац! Форвертс![7]

БАНДЕРА (хапає зубами монету). Клац! Гав! Гав! Гав!

Це значить, що УкрОУНці мусять вирізати в указаному селі всіх чесних селян — від старого до малого.

Взагалі мова дуже чудернацька, якась така строката: одне слово — людське, а друге — німецьке.

Така, приміром, фраза:

— “Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа в садочку й гралася”.

ПоОУНському буде так:

— “Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася”.

Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі.

Влада на це відповідає: — Зер каряшо, гезіндель! “Гезіндель” — полюдському — сволоч!

VII. УкрОУНські чесноти

Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.

VIII. Філософія УкрОУНців

Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: “ЗО срібних карбованців”.

IX. Державний гімн

Ще ніхт гешторбен УкрОУНа Ні Гіммлер, ні Гітлер, — Ще в нас, брудерн запроданці, Шурке[8] більш розквітне.

X. Державний герб

На жовтоблакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля.

Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.

XI. Про найстрашніше для УкрОУНи й У крОУ Нців

Братерство й дружба народів Радянського Союзу.

“ВОЗСІЯ ВЕЛЬТОВІ СВІТ РАЗУМА”

Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців.

Насамперед:

Коли тікать?!

Ми не кажемо: “Куди тікать?” — те для нас відомо. Куди пани, туди й холуї.

А от, “коли тікать” — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у “Краківських вістях”:

“Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомив. ши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо “ми все знаємо й вас не залишимо”.

Провід комітету “все знає”, через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.

Клопоту, ми ж кажемо, сила…

Газета називається “Краківські вісті”, а видається у Відні… Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…

Українських колядок співається у Мінорітенкірхен… Ну, тут хоч уже просто пишуть: “Українсько-німецький святвечір”.

Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.

З якою насолодою слухали присутні такогоот українсько-німецького тропаря:

Вайнахтен Возсія вельтові Світ разума…

Або українсько-німецької колядки:

Нехай рада зіх стелен, Як на гіммель хвала…

Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…

І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…

Чому саме “прийде”?

Він уже прийшов…

Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте… Що ще треба?

А оті тимчасові клопоти: “коли тікать” і навіть “куди тікать” — швидко минуть, бо не буде вже ні “куди тікать”, ні “коли тікать”.

“ВЕЛИКОМУЧЕНИК ОСТАП ВИШНЯ”

Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні га, зети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.

Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострийгострий кинджал.

“Ну, — думає Остап, — пропав!”

Подивився той чорний на нього та й питає:

— Звуть тебе як?

— Остап, — каже.

— Українець?

— Українець, — каже.

Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного “я”. Остап тільки “ве!” І душа його — цвіріньцвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:

— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.

— Признаюсь, — говорить Остап.

— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.

— Говорив, — каже.

— Хто написав: “Я помню чудное мгновенье”?

— Шевченко, — говорить Остап.

— А “Садок вишневий коло хати”?

— Шевченко, — говорить.

— А “Евгений Онегин”?

— Шевченко, — говорить.

— Аааа! А що Пушкін написав? Говори!

— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. “Капитанська дочка” називається.

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав “Войну и мир” у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив “Преступление”, а “Наказание” сам суд придумав.

— А взагалі,— питає,— Росію визнаєш?

— В етнографічних, — каже, — межах.

— В яких?

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

— І історії не визнаєш?

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

— Визнаю, — говорить, — “самостійну” Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на “ра”: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на “ик”: Мельник та Індик.

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.

Ну, й розстріляли.

Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: “Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам”. А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: “Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило”.

І такого письменника розстріляли.

Попервах дуже йому було скучно.

Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять однудругу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сякутаку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.

А розстріляний — куди підеш? Одна дорога — на небо.

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло. Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у “вишину горнюю”, — учепився й він за нею. У небесному відділі кадрів заповнив анкету. Зав подивився:

— Великомученик?

— Дуже, — каже, — великомученик.

— За Україну?

— За неї,— каже, — за неньку.

— В рай!

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадавтаки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

— А хіба у вас, — питає,— тепер не один рай?

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.

— Прошу! — каже заврозпред.

Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалосьзатіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рутам’ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшанзілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.

І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.

— Курський? — питає Остап.

— Хто курський?

— Соловейко, — питає,— курський?

Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:

— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з’їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячокпампушок! Та…

Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:

— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…

— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.

— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов’їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода.

А ти — курський! Та стонадцять!..

— Та це я, — Остап. каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.

— То ж бо й є!

Ходить Остап по раю, роздивляється.

— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит.

Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.

Танцюють гопака та метелиці.

Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.

Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.

П’ють оковиту, варенуху та мед.

Їздять тільки на волах. На конях тільки вершникикозаки.

Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.

Національність — тільки українці та українізовані німці.

— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?

— А це друзі,— кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…

— А хто ж за директора у вас?

— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.

— Аа! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.

І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.

Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.

* * *

А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?

Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.

За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні “Павел (через ять) Міхайловіч Губенков”. З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода “клінушком”, увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: “Во саду ли, в огороде”.

Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п’є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.

Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.

…Вип’ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.

Хай буде йому земля пером!

Самопишучим.

УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА САМОСТІЙНА ДІРКА

По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника.

(Факт)

Та й потягли Івана Темного будувати українську самостійну, навіть од розуму не залежну, державу.

Почвалав Іван Темний на державну роботу.

Прийшов, дивиться — стоїть державний будинок, такий, як і в царів та цісарів навіть був: у такі будинки і царі, і цісарі пішки ходили.

Одразу трохи був здивувався Іван Темний, що треба в державну дірку влазити, та, проте, поліз, — вся ж самостійницька держава туди лазить, бо другого державного ходу нема, та до того ще й дуже вже йому ту самостійність вихваляли.

І недарма вихваляли, бо такої самостійної держави, щоб усе населення разом з державною владою мали за державні кордони саму тільки дірку, — такої держави, ще й як і світ стоїть, не було.

Проліз Іван Темний у державу.

Назустріч йому лізе рачки голова держави.

Іван до нього:

— Здорові були.

А голова української держави йому на відповідь державною мовою:

— Гутен таг![9]

— Як ся маєте? — Іван питає.

А голова української держави йому:

— Вас?

— Та ні, я питаю вас!

Підійшло до Івана державне населення — чоловіка з п’ятнадцятеро, а то, може, й з двадцятеро, показують Іванові територію державну.

— В оцьому, — кажуть, — кутку — гори, а в цьому кутку — море! Хай живе самостійна держава!

І почав Іван Темний державу свою українську самостійну будувати.

Іван Темний з дідапрадіда — селянин, все життя по господарству порався, в збіжжі та в товарі кохався.

З’явилися і тут у Івана Темного цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван замість пшениці та жита волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах.

Прийшов якось темної ночі з дірки додому, поперелякував дітей, настрашив дружину.

Так і жив у самостійній українській державі Іван Темний, чухаючись та з німецького автомата у чесних своїх земляків стріляючи.

Жив, аж поки прийшла його дружина, взяла за скуйовджене волосся, витягла з державної дірки, привела до представників Радянської влади, вклонилася та й каже:

— Простіть, товариші, мого Івана Темного, дозвольте йому дома жити та чесно працювати, а я хоч українсько-націоналістично-німецькі державні воші йому повичісую та іржавою косою шерсть пообрізаю! Простіть, може, ще з нього люди будуть!

Простила Радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапоукраїнськонімецькими націоналістами.

Живе тепер Іван Темний не в державній дірці, а у власній селянській хаті.

Живе, працює…

Тільки дітки Іванові, прокинувшись інколи вночі та згадуючи, як їхній татко українськонімецьку державу будував, — од жаху здригаються та щільніше до своєї мами пригортаються.

САМОСТІЙНИЙ СМІТНИК

1. “ПІЛЬ!”

Колись нам доводилось бачити, як єгер навчав сетера науки полювання. Свисток… Сетер підбігає.

— Лягай! Куш! Піль! Візьми! Тубо! Не руш! Сетера вчили, як полювати птицю.

А ось як навчаються українсько-німецькі вилупки в ССшколі.

“За деякий час свисток чергового. — Струнко! Ліворуч! Праворуч! У лаву ставай!” — чергуються накази за наказами.

Українсько-німецьких вилупків учать, як убивати українських радянських людей, які не хочуть бути німецько-фашистськими рабами.

А чого ж іще вчать у тій школі?

Ну, ясно чого!

Німецької мови й географії.

Української мови, певна річ, не вчать, а тільки німецької…

І це цілком зрозуміло: на лиху годину тим українцям українська мова, кому з лекцій по історії цілком доведено, що Богдан Хмельницький був родом із Бранденбурга, а Семен Палій — не хто інший, як рідна тітка Фрідріха Великого!

Географією потверджується, що Запорозька Січ — це герцогство СаксенКобургГотське, бо й сам Т. Г. Шевченко, як відомо, писав:

А на Січі хитрий німець Картопельку садить.

А воно, мабуть, і краще, що українсько-німецькі вилупки, вивчившись у тій школі, називатимуться: Іван Передериматня — Йоганесом Передеримуттер, а Петро Перевернипляшка — Петер Умдряньфлаш.

2. “МОЖЕ Б, ВИ, КУМЕ, Й МЕД ЇЛИ, ТА ДЕ Ж ЙОГО ВЗЯТИ?”

Сидить циган на узліссі та й каже:

— Ех! Запріг би оце я в тачанку пару вороних жеребців, — не коні, а вітер! — та посадив би я свою жінку та свої діти, цьвохнув би батіжком і як би помчав! Та їхав би й кричав:

“Поберррежись! Поберррежись!”

— Ну, й запряжи! — кажу.

— Так нема жеребців! І тачанки нема! І батіжка нема! І жінки нема! І дітей нема!

— А що ж у тебе є?

— Є в мене тільки: “Поберррежись! Поберррежись!”

Так і з українсько-німецькими посіпаками, що подалися вслід за своїми хазяями. Скавучать тепер вони:

“Знайти себе в новій ситуації,— це передумова всякої дальшої позитивної роботи й успіху в ній”. “Знайти себе”…

Спробуй — знайди, коли й самі хазяї вже не знають, як і де себе знайти. Знаходили вони себе й на Віслі, й на Одері, й на Бобері… Та знову скрізь себе розгубили…

Навряд, панове, чи ви самі себе знайдете, а от, що вас усіх знайдуть, — ніякого сумніву в тому нема. І недарма ви галасуєте:

“Тому найважніше наше завдання — запрягти в першу чергу розум…”

Достоменнісінько, як у того цигана з жеребцями: і запріг би, так нема: у цигана — жеребців, а у вас — розуму.

У цигана хоч “поберррежись!” було, а у вас і того нема кому крикнути.

3. “НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОВІД”

Засідає так званий Український Центральний Комітет… Де такий комітет, український та ще й центральний, може засідати?

Ясно де: у Відні…

Хто засідає в такому комітеті, українському та ще й центральному?

Ясно хто: президент відділу внутрішнього правління фон Кравзгар, комендант дивізії групенфюрер Фрайтаг та інші представники уряду генеральної губернії.

Самі, одне слово, нащадки лицарів-січовиків славних.

4. “СВЯТО ЄДНАННЯ”

І до чого ж зворушливе було свято єднання німецького народу з українським…

Сам генералгубернатор німецький з українським народом говорив.

Та як! Та в якому оформленні!

“Генеральний губернатор в окруженні свого почту з’явився на балконі, щоб промовити до українців… “Слава вам!” — закінчив свою промову пан генеральний губернатор”.

За два дні по зворушливому єднанні Михайло Кібець, селянин з Підлипівки, говорив німецькому поліцаєві:

— Та куди ж ти сало тягнеш? Сам генеральний губернатор говорив нам: “Слава вам!”

— А я хіба славу тягну? Я — сало. Слава вам, а сало нам.

5. НЕ ВСТОЯЛИ…

Коли делегація українсько-німецьких дуже самостійних націоналістів з’явилася до пана губернатора Варшави Фішера з черговим поклоном, вона заявила панові губернаторові:

“З німецьким народом стоятимемо до повної перемоги”.

Через якийсь час після такого твердого “стояння” побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила українсько-німецька дуже самостійна делегація.

Українсько-німецький поет Герась Соколенко біг із-заду і на бігу писав вірші:

В золотому ореолі

Ти гориш віки…

Бачу я, як мчать по полю

Буйні козаки…

6. “ДЕ УКРАЇНСЬКА ЖІНКА?”

На невеселі картини натрапляємо, переглядаючи шмаття паперу, що звуться газетами українськонімецьких посіпак.

Ось одна картина:

“Молода двадцятилітня вагітна жінка, біля неї півторарічна дитина. її чоловік гине як вояк німецького війська. 20літня мати в чужім переповненім місті, без покрівлі над головою, без надій у серці. Куди, якими стежками поведе її в дальше життя самота з двома немовлятами?”

І друга картина:

“Чоловік, бандерівець, гине під час утечі з батьківщини. Його дружина з двома дітьми шкільного віку зупиняється в перехіднім таборі. Вона занедужує, її беруть до лікарні. Діти залишаються самі, діти прохають, щоб їм дозволили провідати маму. В той час їхня мати лежить уже мертва. Діти залишаються на опіку бога”.

Намалювавши такі картини, українсько-німецький лакуза, підсьорбуючи крокодилові сльози, галасує:

— Де українська жінка, що від імені нації стала б опікункою й матір’ю знедолених дітей?

Бачите, який тонкосльозий, який святий та божий!

А хто ж призвів ті матері до такого стану?

Хто посиротив ті нещасні маленькі діти, що конають по таборах та по чужих переповнених містах?

А тепер шукаєте для них українську жінкуопікунку, убивці!

Українська жінка там, де їй належить бути: вона разом із своїм батьком, своїм чоловіком, своїм братом б’є фашистського звіра. Вона разом з ними відновлює поруйноване фашистськими бандитами та їхніми агентами, українськонімецькими націоналістами, господарство…

Її, радянської української жінки, діти не конають од голоду й холоду по чужих містах та по таборах і не потребують опіки, бо їх опікують всі народи великого Радянського Союзу.

Її діти ростуть веселими, щасливими і вільними.

7. “ПО МОЖЛИВОСТІ, ЯЙЦЯ І СИР…”

Нічого не додаватимемо, бо нічого не треба додавати, ми тільки подамо кілька документів з отих самих шматків паперу, що звуть себе газетами й репрезентують громадську думку різних українськонімецьких “угруповань” та окремих осіб з тих угруповань.

Ну, от вам:

“Українське національне об’єднання при співучасті і за допомогою українського центрального комітету та УАТ “Січ” улаштовує в ресторані “Zum goldenen Kreuz” спільний святвечір, на який запрошується все українське громадянство Відня й околиці.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!