Друкувати
Всі, розуміється, зразу на ґвалт:

— Чому “ружжо”, коли насправді — “рушниця”. А як не хочеться, щоб була “рушниця”, то вже “ружье”, але ж ні в якому разі не “ружжо”.

“Рушниця” — правильно. За всіма словниками — “рушниця”. Згодний.

І “ружье” — правильно. Згодний. Це поросійськи.

А от мені хочеться, щоб було “ружжо”, бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти.

Так от, значить, про “ружжо”.

“Ружжо” — це така штука, з якої стріляють.

Виходить, що, коли нема ружжа, нема й мисливця.

Тобто він є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний.

Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні=печальні, і при зустрічі з вами він каже:

— Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки ж я виводків крижня знаю. А чирят! Хай мене бог поб’є, як випливуть… Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі.

А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце з ружжом та тільки ото одного деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема!

Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:

— Нема ружжа!

От що таке “ружжо” для мисливця…

Ружжа своєю конструкцією діляться на два види:

1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка.

2) Центрального бою, або централка. Шонполка, значить, і централка.

Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонполкою і централкою.

Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо “переламується”, закладаються набої, потім знову складається — і все…

Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зродувіку ружжа не бачила.

Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому світі й кавуна не бачила… Буває…

Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка? Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте.

Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу цеятралки перед шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас ошелешать:

— Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?! А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну, куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шонполки вовк на шістдесят сажнів перекида пішов?! Бачили?

— Ні, не бачив!

— То й не говоріть! Централка — вона, конешно, теж ружжо. Ложа — красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи… Да… У руки візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє… От сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, — небагато його й треба! — щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі! Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, — та не дай збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста. От, дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив… Четвериком! А ліва пристяжна було голову аж до землі, курява зпід неї стовпомстовпом… А кучер сидить та тільки покрикує: “Побережись! Поберррежись!” Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби цапки стає… Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б’є. Одного разу я націлив чирьонка, добре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо тільки — дззззз! — як свисне, — так куди сильнєй, як Штаньків паровик! А то воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки — дззз! Лапнув рукою, — вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б’є. А ви кажете — централка краща. Чирьонка я тоді не вцілив… Та то нічого, на другий день я підкрався зза очерету, а воно біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб після цього я проміняв свою шонполку на якусь там централку… Та ніколи в світі.

Ні,— доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, — зайва річ.

Особисто я — за централку. Чому?

Ну, такий у мене смак.

Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, — терпітиму, що ж поробиш.

Але сказати, що “я за централку” і тільки, це все одно, що нічого не сказати.

За яку централку?

За курковку чи безкурковку?

Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе:

— За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?… Безкурковка — це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на неї — і жінка, як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш, чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сіпаєшсіпаєш за собачку, а качка вже от он де. А як перед тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не зведені… клацклац! Сіпсіп! Бахбах! І хоч качка й летитьтаки, так зате ти вистрілив і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько — мені: “Ніколи не купуй безкуркового ружжа. Тільки з курками”.

Ну, гаразд: з курками — то й з курками, безкурковка — то й безкурковка.

Але й це ще далеко не все.

Який калібр найкращий?

Дванадцятий? Шістнадцятий? Двадцятий?

Я — за двадцятий калібр!

Тільки ж нікому не кажіть, бо одразу ж почнеться:

— За двадцятий? Двадцятник?! Так краще ж із бузинової пукалки стріляти. Принаймні — дешево, а наслідки однакові. Я розумію, — стріляти, так уже стріляти, щоб і постріл був як постріл, щоб і площа обстрілу була як площа. Дванадцятка — це ружжо! Ну, ще шістнадцятка сюдитуди. А двадцятка? Та я її і за ружжо не вважаю!

— І ніколи з двадцяткою не полювали?

— Та ні, була в мене років із п’ятнадцять тому двадцятка, ох, і ружжо було! Било, щоправда, дуже гучно, але все ж як удариш, хоч де б дичина була, — дістане. Так одно воно й було. Тепер таких ружжів не видєлують. Е, ні, я за дванадцятий калібр. Ружжо серйозне, ґрунтовне, — не іграшка.

Є ще один “сорт” рушниці, що його спеціально замовляють аматори для себе. Це так звана утятниця.

Величезний ствол, страшенна ложа, — набивають її силою пороху й дробу, не несуть, а везуть до озера, де восени табуняться дикі качки.

І бахкають.

Щоб стріляти з утятниці, треба вміти добре робити заднє сальто.

Утятниця, положим, сама вам сальто зробить, але краще вистрілити і зразу ж самому йти в сальто. Буде легше.

— Чого це вас так покандзюбило? — запитав я в одного мисливця.

— Е, це вже давно! Років з десять тому! З утятниці стрельнув! Не розгинаюсь, не розгинаюсь, десять літ уже не розгинаюсь!

Але калібром діло не кінчається. Якої фабрики, марки якої ружжо найкраще? Якби хтось із охотниківпочатківців забажав придбати собі рушницю — яку “марку” йому посовітувати? Давайте подумаємо.

Наші ружжа вітчизняні: тулка, іжевка, — хороші вони. Прекрасні!

Є англійські: Перле, Голландголланд. Французькі: Лебо, Франкот. Німецькі: Зауера.

Чеські: Новотного (виняткові рушниці). М. Т. Рильський зберіг у своїй пам’яті, та й мені переказав вірші про ружжа Новотного:

Коль ружье бьет на полсотни Или больше саженей, — Зто значит, у Новотны Сотворен феномен сей.

Та якої ж фабрики ружжо вам посовітувати?

Бачите, я взяв собі за правило в придбанні мисливського приладдя не давати нікому ніякісіньких порад.

Можу вас тільки зазнайомити з традиційною тактикою, якої ви повинні дотримуватися при оцінці рушниці чи будьякого іншого охотницького приладдя, — коли вас запитуватимуть чи прохатимуть таку оцінку дати.

— Бачили моє ружжо? — питають у вас.

— Ні, не бачив!

— Ось, подивіться!

Ви берете рушницю й уважно її розглядаєте. Обов’язково при цьому подивіться на світло у стволи, попробуйте курки, зважте її на руці, націльтесь з неї. Причому націляйтесь разів кілька, швидко й рвучко прикладаючи ложу до плеча, — це значить, ви пробуєте, чи прикладиста вам ця рушниця.

В цей час хазяїн рушниці вам обов’язково говоритиме:

— Б’є прекрасно! Знаєте, ніколи не думав, що на такій віддалі можна вбити щось. Зайця торік восени зняв, так усі здивувались. Я стріляв так просто, щоб наполохати, а він намертво. Всі потім перевіряли, бо ніхто не вірив… 119 метрів. П’ять дробин попало і всі навиліт. Такого бою я ніколи не бачив. Так воно ніби й не дуже показне, а б’є, то вже б’є.

— Якої фабрики? Не розберу я, що тут написано.

— Та я й сам не знаю. Казав мені один тут майстер, що стволи Голландголланд, ложа Лебо, а магазинна частина наша, тульська. Ну, вже що б’є, так і не говоріть.

Ви спокійно зауважуєте:

— Мені подобається. Симпатичне якесь воно. Повинно бути з хорошим боєм.

Хазяїн рушниці буде дуже з вашої “рецензії” про його рушницю задоволений.

Потім вас обов’язково будуть запитувати про ту рушницю інші мисливці:

— Бачили рушницю в Н.?

— Бачив! А ви бачили?

— Бачив.

— Ну й як? — тепер уже ви запитуєте.

— Помоєму, лушня!

— І помоєму, лушня!

Нарешті ми дійшли до найпоширенішої “марки” всіх наших ружжів.

Марка ця — лушня. Найкраща рушниця — ваша. Решта — лушні. Це з вашого погляду.

А з погляду ваших товаришівмисливців і ваше ружжо потрапляє до розряду лушень.

Це вам, звичайно, боляче, але нічого не вдієш: такий закон.

Отже, купуйте рушницю якої завгодно фабрики: для вас вона буде найкраща, і з таким боєм, якого ніде не бачили і не чули.

Придбали ви рушницю. Насамперед її треба пристріляти. Що це значить?

Це значить, що вам треба підібрати для набоїв стільки пороху й шроту, щоб вона якнайкраще била.

Що значить якнайкращий бій у рушниці?

Це значить, щоб вона била різко, щоб осип дробу був рівномірний. І щоб шріт той летів якнайдальше.

Але це все в теорії.

На практиці у 90 відсотків наших мисливців ви почуєте:

— Пристрілювати? Е! Що ж воно то за ружжо, що його ще й пристрілювати треба?! От у мене: клади, скільки влізе, — як часи.

Рейтинг