— Так дайте ж хоч горілки! Вип’ю з горя сто грам!
— Нема!
По багатьох крамницях Лисянського району нема в продажу гасу.
А тим часом на 1 серпня на складах Лисянської райспоживспілки із цього краму, крім голови райспоживспілки тов. Шульги, було скла для вікон 300 ящиків, лампового скла № 7 і № 10—1.900 штук, оцту — 600 пляшок, вина різного — 612 пляшок, цигарок різних більш як 300 тисяч штук, лопат різних 500 штук, зубного порошку 1000 коробок, пасти зубної 40 десятків, чайників заварних 500 штук, гуталіну 5 тисяч коробок, сосок — 800 штук, ґнотів для ламп 4 тисячі і т. д.
Оперативність, як бачите, у Лисянської райспоживспілки точнісінько така сама, як у Омелька з “Мартина Борулі”:
— Якби ж чоловік крила мав? А то поки встанеш, поки дійдеш…
…А чого, власне, посміхається голова Маньківської райспоживспілки тов. В.?
В перевірених 18 торговельних підприємствах не було фасованої солі, а в крамниці № 4 Соколівського ССТ взагалі не було ніякої солі…
По багатьох сільських крамницях нема кави, нема чаю, зубного порошку, цигарок, махорки, вина, горілки.
Голова Бабанської райспоживспілки тов. П. махає рукою.
— Та що там говорити: та я й виділеного мені гасу не вибираю, хоч у Бабанській, Доброводській, Вишнепільській, Оксанинській, Сушківській, Легедзинській та по інших крамницях гасу нема! Нема, та й уже!
— А чим же вечорами народ світить?
— Очима! Гарячі в його очі! Особливо в парубків та дівчат! А старі хай спати лягають!
Голова Шполянського радгоспробкоопу тов. С. зрадів:
— А я гадав, що тільки по моїх крамницях нема гасу та солі. А воно я неодинокий, слава тобі господи!
— А чим же ви торгуєте? — запитали ми працівників прилавка по цих крамницях.
— Витрішками!
“Не так, як в Одесі,— подумали ми. — В Одесі, там справа інша”.
— Дайте мені склянку води!
— Вам із сиропом чи без сиропа?
— Ні, мені без сиропа!
— А без якого вам сиропа?
Оце обслуга! Це вам не витрішки!
ВОВК ЧИ СОБАКА
Група мисливців с. Октябрського Добропільського району Сталінської області — Дан, Барвинський, Бодрий, Соболь та Калашник — 20 жовтня 1953 року облавою вбили двох вовчиць. Не вовків, а вовчиць. Шкури надіслали у Добропільську контору райзаготживсировини. Завскладом Роберт понюхав вовчі шкури.
— Собаки! — каже.
— Як собаки, коли це вовки, та ще й вовчиці? — запротестували мисливці.
— Собаки! Отакий і в мене колись собака був, — каже Роберт. — Сірий! Гавкав! Ви мене не піддурите: я на собаках собаку з’їв!
Послали шкури в Харків, на базу, — Польова вулиця, № 87.
З Харкова надійшов акт:
— Вовки! Два! Кавказькі!
Та то дідько з ними, що вони кавказькі, а от, чи самці вони, чи самиці, ніяк мисливці цього не доб’ються, а від цього залежить винагорода: за самицю належить більша премія.
Ну що порадити товаришам мисливцям?
Понашому, слід скласти такого акта:
— Я націлився, а вона в цей момент пудрилась!
Може, тоді харківські спеціалісти повірять, що таки справді була вовчиця.
А Роберта треба навчити, як одрізняти вовка від собаки.
Скажіть йому, що собака гавкає і що його звуть Шарик, а вовк виє і звуть його навпаки — Вовчикбратик.
ВСУЄ ЗАКОНИ ПИСАТИ…
У Вільховатці на Харківщині будують школусемилітку за типовим проектом.
Школа мала бути збудована до 25 серпня 1953 року.
10 грудня 1953 року обласна інспекція Державного архітектурнобудівельного контролю відмовилася скликати державну комісію для приймання школи в експлуатацію, бо багато було ще недоробок.
Місцеві районні організації екнули:
— Е! Що нам державний контроль! Займай школу! Учись, хлопці!
І вчаться хлопці в недоробленому вогкому, з несправним опаленням будинку.
Актом від 10 грудня 1953 року констатовано багато відхилень од проекту, а саме: у квартирі директора замість санвузла збудовано кладовку; при кімнаті техперсоналу не збудовано тамбура й кладовки; у кімнаті техперсоналу нема кухні; у самій школі замість санвузла збудували класну кімнату…
І т. д. … І т. ін. …
Взагалі, коли прочитаєш того акта, виходить, що школу будували не за типовим проектом, а за типовим відхиленням від проекту.
І дивно робиться: навіщо ж тоді проекти?
Може, спеціально для того, щоб їх ігнорувати?
Так тоді взагалі краще будувати на “шалайбалай”, а воно, може, візьме та й “получиться”, як у проекті.
Школу будував Харківський обласний трест № 2 Міністерства житловоцивільного будівництва УРСР, з чим ми його й вітаємо.
КОНТОРА ПИШЕ…
На підставі постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП України від 20 серпня 1953 року “Про заходи для поліпшення постачання молока дітям раннього віку по містах та промислових центрах України” Міністерства сільського господарства, охорони здоров’я та легкої й харчової промисловості в жовтні 1953 року затвердили тимчасову інструкцію по відбору молочних ферм у колгоспах та в радгоспах для цієї справи і санітарні правила по одержанню молока на таких фермах.
Керуючись цією інструкцією, обласні управління сільського господарства в Києві, Харкові і т. д. обслідували й одібрали ферми для постачання молочним кухням молока.
Ясно?
Ясно!
Але як же, щоб при такій нагоді “контора” та не записала…
Ну, і з’явився так званий “санітарний паспорт молочної ферми” аж на 63 артикули та ще й з двома підартикулами, заступником міністра охорони здоров’я УРСР т. Б. затверджений.
Чого тільки нема в тому “санітарному паспорті”!..
…11. Як часто вивозиться гній…
…13. Відстань гноєсховища від ферми…
…17. Убиральня є, нема; двері в ній є, нема (підкреслити).
…31. Чи є рукомийник…
…32. Чи миє доярка руки перед доїнням…
…37. Чи миються дійниці…
Майте на увазі, що це паспорт для ферми, що п вже комісія одібрала для постачання дітям молока.
Невжетаки автори паспорта припускають, що в нас є молочні ферми, де не миються дійниці, де доярки не миють руки?
А найсерйозніше в тому паспорті запитання… …29. Чи підв’язується корові хвоста: так, ні (підкреслити).
А що робити в таких випадках: хвоста корові прив’язали, а вона, гемонська, взяла та й висмикнула?
Прооопало молоко! Та ще коли на фермі електродоїння!
…Люблять у деяких наших “конторах” пописати, ой же ж і люблять!
АЖ ПАЛЬЦІ ЗНАТИ!
Як їхати з Чигирина (це Черкащина) на Олександрію (це вже Кіровоградщина), так зразу за Чигирином буде хороше село Галаганівка, а за Галаганівкою буде теж хороше село Стецівка. Галаганівку ви проїдете, а до Стецівки на цей раз не доїздіть, а біля містечка повертайте ліворуч на дорогу, що веде в село Бітове.
Доріжка там благенька, проте проїхати можна.
Так ви будете їхати, їхати та й доїдете до річки Тясмина.
Власне, як по совісті сказати, то там Тясмин уже не річка, а широченький рівчак, шлюзом перетятий.
А чого воно, запитаєте ви, з хорошої річки Тясмина зроблено рівчак?
Пояснити це ми не можемо, бо не знаємо. Подейкують, що з річки значно легше зробити рівчак, ніж з рівчака річку.
А шлюз, запитаєте ви, навіщо? Та й не один, кажуть, шлюз, а цілих три, чи що?
Теж достеменно нам не відомо. Дехто каже, щоб вода з Тясмина тим рівчаком зовсім не витекла у білий світ, а дехто, которі сердитіші, ті пояснюють:
— То вони риби з Дніпра в Тясмин не пускають! Ну, одне слово, гідромеліорація…
Гідромеліорація, звичайно, річ дуже корисна. Головне в тому — як вона здійснюється.
Спробуйте, наприклад, подивитися на роботу, — коли це можна назвати роботою, — Кіровоградського обласного меліоводбуду, де начальником т. С, а головним інженером т. М.
Ще як під’їздите ви до того, — ну вже, хай буде! — Тясмина, вас вражає величенька, так гектарів на шістдесят, ділянка землі, де стирчить убоге бадилля рідкуватої махорки, щось таке ніби виприндилося на капусту, похнюпилися сухопечальні кущі помідорів, а на величенькому шматі землі повипиналися із землі щурячі хвостики…
— Що воно таке? — дивуєтеся ви.
— То, звиняйте, наша цибуля! — скажуть вам.
А потім із тремтінням, сердитим тремтінням у голосі скажуть вам, що то і є ділянка поливної землі колгоспу імені Жданова (село Стецівка Чигиринського району Черкаської області), і розкажуть вам історію цієї поливної землі.
Печальну вам розкажуть історію!
Ні, вірніше, не печальну, а обурливу!
Ще в 1951 році Кіровоградський (тоді Чигирин належав до Кіровоградської області) меліоводбуд зобов’язався побудувати на Тясмині помпу, провести труби і т. п., щоб обводнювати оту саму земельну ділянку.
А колгосп імені Жданова зобов’язався заплатити Кіровоградському меліоводбуду 74.002 карбованці і, крім того, виконати, за договором, на 28.935 карбованців земляних робіт.
Колгосп імені Жданова свої зобов’язання виконав чесно: гроші заплатив, роботу зробив та ще й 12 кубометрів дощок позичив меліоводбудові.
Дошки, між іншим, у степу значно дорожчі, ніж меліоводбудове “їйбо, віддам!”.
Що зробив Кіровоградський меліоводбуд?
Помпу сякутаку він поставив і труби сякітакі попрокладав…
— Ну! Раздва! Помпонули!
Воно води сьорбнуло, біля помпи бризнуло, обводнило виконробові робу і засюрчало не по трубах, а куди йому забажалося — на всі боки!
Пастушки були дуже задоволені: “хвонтан” у степу!
Четвертий рік плачуть сто з гаком тисяч колгоспних грошей, щороку колгоспники готують землю для обводнювання, сіють, садять, бо щороку Кіровоградський меліоводбуд обіцяє:
— Готуйтеся! На цей раз уже як поллється, як поллється, так тільки холоші підкочуйте та спідниці підтикайте!
Правда, кіровоградські меліоводбудівці приїздять, молотком по помпці цокають, труби ніби пригвинчують, цементом навкруги ляпають:
— Давай!
Воно тільки біля помпи: чвирк!
А тоді ще до керівництва колгоспу:
— Готове! Приймай! Підписуй акт! Та ще й з криком!
І так четвертий рік!
Сміються люди…
А воно зовсім не смішно!
Коли підрахувати, скільки це все колгоспові коштує, ой, як це не смішно!
Не кажучи вже про сто тисяч колгоспної готівки, скільки щороку вкладається праці, насіння і т. д.
Хто за це все відшкодує колгоспові імені Жданова?
Ми гадаємо, що все це підрахувати можна, і хто відшкодуватиме, прокуратура теж має змогу встановити…
А от хто відновить престиж обводнювального землеробства, вщерть скомпрометований у Чигирині такою “роботою” Кіровоградського меліоводбуду? Хто?
УДАЙБУДИ
Ви, мабуть, були на будівництві Каховської гідроелектростанції? Не були?
Коли не були, то в журналах та в газетах фото бачили? Правда, грандіозне будівництво?
Перемички, котловани, електрика, бетон, гудрон, веселий народ і веселі пісні… Каховка — на Дніпрі.
У сивий Дніпро вливається сивувата річка Сула, а вже Сула приймає в себе чудесну, тихомрійну, казковоколискову річку Удай, з очеретяноосоковими берегами, із задумливими над водою вербами…
А які були в Удаї щуки! А язі! А соми!
Як гнався, кажуть, віщий Олег за печенігами, підскочив до Удаю, а печеніги бігли лісом, і дуже, кажуть, прудко, так він, Олег, щоб перерізати їм шлях, кинувся на човнах по Удаю.
Не наздожене. Закинули неводи, наловили сомів, язів та щук… І що придумали? Сома у човнах у корінь, дві щуки на пристяжку, а язі — на винос: наздогнали — і на капусту печенігів порубали. Із сомів, та із щук, та з язів наварили юшки і добре після січі пополуднували.
Отака була риба в Удаї…
Ну, гаразд…
А причім тут Дніпро, Каховка, будівництво Каховської гідроелектростанції?
Де — Удай, а де — Каховка? “Где Днепр, — где имение?”
Так повинні ви знати, що на тихомрійному Удаї тепер теж провадиться велике будівництво.
І коли Каховське будівництво має на меті добробут народу, то Удайбуди мають зовсім протилежну ціль — вони похижацькому нищать народне добро.
Чому ми говоримо Удайбуди, а не Удайбуд?
Бо коли на Дніпрі в районі Каховки народ споруджує одну дамбу, то на Удаї споруджено загатдамб проти кожного села по п’ять, а то й більше…
Мета цих Удайбудів — виловити, винищити дощенту, позвірячому “зничтожити” нащадків отих самих сомів, щук та язів, що ними колись віщий Олег печенігів був випередив.
У Прилуцькому районі, по Удаю, від села Переволочної до села Рибці (відстань не велика!) перегачено річку в шести, а то й більше місцях.
Загати пороблено капітальні. Щоправда, без арматури, без бетону, проте всі загати (“язи” — іи> так вони звуться) побудовано з добірного будівельного лісу: з дубини, з сосни, вільхи і т. ін., скріплено добрими залізними скобамигаками, над якими кріпко потрудилися ковалі.
Це тільки між селами Переволочною й Рибцями.
А в інших місцях! Та таке ж саме коїться і в інших місцях на Удаю.
Бідолашній рибі нікуди поткнутися.
Взимку, особливо під час придухи, рибу ту виловлюється сотнями центнерів, велику і малу, живу й неживу. Великою й живою спекулюється, а малою та неживою годують свиней, птицю і т. ін.
Хто ж ці хижаки?
Це — безсовісні рибалки й нерибалки із сіл Рибці, Леляки, Красляни, Варва, Подище.
Рибу — глушать. Хто? 18 серпня 1954 року глушив рибу мешканець села Федот Г. Та хіба тільки він сам?
В районі урочища Сокільня, між селами Ладаном та Полонки, від основного річища Удаю вбік попрокопувані канави. Для чого? Під час придухи риба кидається в ці канави дихнути свіжим повітрям, бо там є джерела… Там їй і кінець. Із тих канав хижаки вигрібають заморену рибу…
Канави оберігаються, щоб, не дай бог, хтось “чужий” не зазіхнув на “їхнє” добро…
А спробуйте зауважити, присоромити…
— Іди, йди! Що — кілка забажав? Хазяїн знайшовся!
Не знайдете ви вже в цих місцях на Удаї ні сомів, ні щук, ні язів, що їх можна було б у човен запрягти… Винищили!
…Удай, ліси й луки над Удаєм кишать браконьєрами.
В недозволений час, недозволеними способами винищують браконьєри і птицю, і звіра.
Полювання 1954 року дозволено, як ми знаємо, з 21 листопада.
31 жовтня бачили мешканця села Подище Михайла Б. з убитим зайцем.
Того ж таки 31 жовтня бачили у мешканця Банківського хутора Данила Б. три свіжі лисичачі шкірки.
Таке враження, що на Прилуччині хижакам і браконьєрам нема ніякого спину.
…А про це все, між іншим, писано і районному прокуророві, і голові районної Ради товариства мисливців та рибалок.
А що ж вони?
Очевидно, так: “Писала, мовляв, писака…”
0,5…
Ноль цілих і п’ять десятих… Чого?
Ви гадаєте: цукру, меду, мила, тоннокілометра чи ділового поросяти? Не вгадали!
Ноль цілих і п’ять десятих заступника директора по господарській частині Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР.
Отак, значить, постановила Президія АН: скоротити заступника директора по господарській частині.
А як усетаки інститут багатогалузевий, майна має багато, треба ж комусь і майном відати, і кредитами розпоряджатись, і майно постачати, і за майно відповідати, бо інститут має дорогу звуко і кіноапаратуру, виряджає експедиції, провадить сесії, конференції,— без господарника аж ніяк не перебутися, — знайшли мудре рішення: дати півлюдини.
Дано інститутові замість цілого бухгалтера — півбухгалтера.
Так поволеньки-поволеньки можна дійти й до 0,5 цілого інституту етнографії.
А й справді: навіщо ціла пісня, коли можна проспівати півпісні, хоч би й так, наприклад:
Скину кужіль на майора, Ой, ще трішки, трішки, трішки, Надокууучили!
Народ, очевидно, передбачив таке ставлення Президії АН до етнографії й фольклору і вже почав творити скорочені прикази, на кшталт: “Ори, мели, їж!”
Економія — економією, та не так же, як той казав: “Наше діло півняче: проспівав, а там хоч не розвидняйсь!”
ХВОСТОВА МЕХАНІЗАЦІЯ
У колгоспі ім. Першого травня НовоОдеського району Миколаївської області на тваринницьких фермах нема ніякої механізації, нема підвісної дороги, нема автопоїлок. Ферми не мають запасу подрібнених кормів. Частогусто подрібнювач кормів ламається, не працює. Надої молока в цьому колгоспі найменші в районі.
І от на колгоспну ферму прибув директор Новоодеської МТС Н. І. М. разом із головним зоотехніком К. І. К.
— Ну, тепер справи в нас підуть! — зраділи колгоспники. — Почнеться механізація!
— Чому такі довгі хвости в корів? — суворо запитав директор МТС.
— Та… знаєте… влітку мухи, ґедзі… Вони обмахуються! — пояснив зніяковілий завфермою.
— Пообрізати хвости! Негайно! Махають хвостами, молоко тільки вимахують! — наказав М. і, вхопивши ножа, почав одтинати переляканим коровам хвости.
89 корів залишилися з обрізаними хвостами. Після такої операції молока в корів поки що не побільшало.
Товариш директор, очевидно, переплутав прислів’я, що молоко в корови на язиці, і вирішив, що молоко в неї у хвості. Не буде хвоста — молоко залишиться у вимені.
Отакий механізаторноватор!
Не треба казати т. М. й про те, що молоко в корови на язиці, а то ще почне язики коровам прикорочувати!
ІДІОСИНКРАЗІЯ
І
Ідіосинкразія — слово грецьке, але воно вже і в нашій мові набрало громадських, так би мовити, прав.
Ідіосинкразія — це своєрідний патологічний стан людського організму, коли той організм має збільшену, хоробливу вразливість на деякі речі.
На харчові, приміром, продукти…
Попоїсть людина, приміром, раків, а в неї тіло береться сверблячими пухирями, на людину нападає кропив’янка.
Є люди, що не переносять, наприклад, меду, груш, малини і т. д.
Хороблива вразливість буває на ліки. Усі люди вживають, приміром, хіни, або йодних препаратів, а є хворі, що покуштує крихту хіни і відразу глухне, в голові йому ніби кузня, руки дрижать…
У декотрих хворих від йоду висипають прищі на тілі, отікає горло і т. д.
Оце і є ідіосинкразія…
А от ви скажіть голові артілі ім. Леніна Сарненського району Ровенської області, що у нього ідіосинкразія на кури та іншу хатню птицю, він образиться:
— Таке казнащо й вигадають! Зродувіку не чув про ту ідіосинкразію! — сердито заперечуватиме С.
— А чого ж у вашому колгоспі птиці нема? Ви маєте в артілі 992 га зернових посівів, отже, вам за нормами слід узяти з інкубаторної станції 3000 курчат, 400 каченят і 100 гусят. А ви відмовилися взяти молодняк, гордо заявивши: “Ми виконаємо м’ясопоставки гов’ядиною!”
Ну, що на таке запитання має відповісти тов. С?
Людина він здорова, на ідіосинкразію не слабує, а чим тоді пояснити таке його ставлення до птахівництва, що він може розбазарити на м’ясопоставки корів, волів, свиней, ризикуючи залишитися без молока і не виконати плану розвитку тваринництва.
Єдина, видать, причина:
— Співають кляті півні вранці, спати не дають! Або:
— Гусаків боюсь! Пам’ятаю, в дитинстві здоровенний гусак як засичить та як скубоне, проклятий, за сідало, так і досі щемить! Я кби покійна бабуся були віником не одігнали, він би мене з’їв! А ви кажете, щоб я гусей розводив! Хай вони вам подохнуть!
І нема тепер у колгоспі, яким керує голова, ані курочки, ані півника!
— Аз чого ж ви яєшню смажите? З поросячих хвостів?
2
Голова колгоспу ім. Ілліча Корецького району Ровенської області тов. X. перевершив С. Він подав заявку на 1000 курчат.
Інкубаторна станція 18 квітня попередила колгосп, що привезе курчата.
Станція зробила, як їй і належиться: за 10 день попередила про те, що курчата будуть.
28 квітня курчат привезли.
Завфермою артілі ім. Ілліча курчата прийняв.
29 квітня курчат побачив голова X.
— Курчата? — суворо запитав X.
— Курчата!
— Назад! Щоб мої очі їх не бачили!
І поїхали курчатка назад до інкубаторної станції.
А курчатка, коли їм тільки кілька днів як із яйця, — вони дуже тендітні, кволенькі, ніжні…
Попікалипопікали, поціпалипоціпали, голівками докірливо покивали і почали потихеньку дохнути.
Ми не знаємо, чи всі вони, бідолашні, поздихали, чи не всі, але частини їх уже нема. Це — факт.
Ну, що на це скажете, тов. X.?
А чимось же треба все це пояснити? Без причини й болячка не сяде.
Давайте порадимо тов. голові, як йому виправдуватися. Говоріть, товаришу X., так:
— Ідіосинкразія в мене! їйбо, правда! Куряча ідіосинкразія! Як почую” оте курчаче “піпіпі”, так у мене в серці теж отак — “піпіпі”! І колотиться серце, колотиться! Очі так і шукають де ті курчата! Думаю, як побачу — подавлю! І тількино курча попадеться мені на очі, під груди мені підпирає, і під ложечкою ніби квочка квокче: “квоквокво”!! Я вже не можу сам подавити курчат! Хватає сили тільки на те, щоб сказати: “Назад! Вези назад ув інкубатор, щоб очі мої їх не бачили!”
— Та ви б, товаришу X., скільки б рогатої худоби врятували, якби у вас була птиця!
— Буду я з тими курчатами порпатися, коли я одним бугаєм тисячу курей переважу!
З
У нас є багато колгоспів, що мають од птахоферм великі прибутки, вони виконують м’ясопоставки птицею, отже, птиця їм зберігає велику рогату худобу, свині…
Бо вони справжні хазяї, вони дбають про птицю, і птиця їм відплачує добром за добрий догляд.
А на таких, звиняйте, хазяїв, про яких оце ми згадали, ні курка, ні качка, ні гуска, ні індик надиматися не будуть, щоб їм яйце знести.
— Хай самі несуться! — кажуть кури…
…Як дбаєш, так і маєш!
ПЕРОМ ПО ПЕРАХ
Прочитало я у № 9 “Барвінку” за 1955 рік вірш тьотіпоетеси М. Познанської “Веселий літній день” та й засмутилося. А чого я засмутилося?
А того я засмутилося, що тьотя-поетеса пишуть:
У небі ні хмарини: Веселий літній день. Вгорі якась пташина Співає нам пісень.
А мені цікаво знати, яка саме пташка співає… Якась… Такої пташки, що звалося б “Якась”, нема… Угорі? Де? На дереві чи в повітрі? Як у повітрі, то, може, то жайворонок? А на дереві — може, щиглик, може, чижик, може, синичка? Попрохайте тьотюпоетесу, щоб вона написала, яка саме пташка співала, і ще попрохайте, щоб надалі вона нас, дітей, не дратувала отакими віршамизагадками… А коли це справді загадка, чому редакція “Барвінка” не написала: “Відгадайте, діти!”
Далі тьотяпоетеса пише:
От бачиш, бір зелений: Над ним ясна блакить, Де берести і клени, Там табір наш стоїть…
Тьотяботанік нам розказувала, що бір — це ліс, де росте сосна, ялинка та інші хвойні дерева, а тьотя Познанська пише, що там берести й клени ростуть…
Кому ж нам вірити?
“ОНОПРІЙ МІНІМУМ” ВІКТОРА БЕЗОРУДЬКА
Оповідання Віктора Безорудька, зібрані в окремому рукопису “Онопрій Мінімум”, майже всі були друковані по різних газетах і журналах українських і російських, якот: “Україна”, “Зміна”, “Колгоспник України”, “Крокодил”, “Молодий колгоспник” і т.ін.
Віктора Безорудька, як автора оповідань з сатиричним та гумористичним забарвленням, читачі наші знають уже давненько і читають його залюбки, бо всі вони писані доброю українською мовою, талановито і на актуальні теми.
Видання окремої збірки його оповідань назріло, і появу її читач, безумовно, тільки привітає.
Ну, хто щиро не посміється з Онопрія Мінімума, якого так прозвала гостра на язик бригадир Одарка Верба за те, що він щороку виробляє тільки мінімум трудоднів.
І так би, може, й залишився до могили Онопрій Мінімумом, якби не довелося йому возити цілих чотири дні трудоднів одній сім’ї Махтея Дмитрюка. А потім свої трудодні довелося везти Онопрієві в кількох невеличких клуночках на величезній гарбі.
Автор пише:
“А люди, звісно, які в нас гостроязикі. Хто зустріне, той і гукне:
— Чи не підсобити?
— Бережи, Мінімум, волів, — надірвуться!” Звідки у нас отакі Мінімуми?
Автор дуже дотепно, засобом справжнього художника показує, де Мінімуми беруться.
“…два місяці лежав Онопрій на печі. Піч в його хаті простора, широка, з двома віконницями під стелею. Будував її ще дід. У ті давні часи заміняла піч і клуб, і хатучитальню, і кіно… Багато, мабуть, мудрих рішень приймалося на гарячому черені цієї монументальної споруди…”
Дідівська піч… Старе, зашкарубле — воно дає Мінімумів…
В кожному із зібраних десяти оповідань читач знайде щось оригінальне, своє, безорудьківське…
Віктор Безорудько знає життя, знає село, уміє бачити і вміє написати про побачене.
Цікаві оповідання.
Хороша буде книжка.
