Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках

Друкувати
ЖЕНИШОК

1

Начальник відділу пропаганди та агітації політвідділу Дніпровського пароплавства О. А. В. сидів у себе вдома за письмовим столом і тер собі лоба, кріпко задумавшись.

О. А. В. писав тези для своєї публічної доповіді на тему: “Моральні риси радянської людини”.

Коли О. А. В. дійшов до того розділу тез, де говориться про радянську сім’ю, про обопільну поведінку подружжя, чоловіка й жінки, задум на його чолі ще поглибшав, а тертя лоба ще поенергійнішало.

І от якраз у цей самий момент потихеньку увійшла до кімнати О. А. В. його маленька онучка, постояла трохи, подивилася на свого діда та раптом і запитала:

— Дідусю!

— Ну, чого тобі? — нервово здригнувся О. А. В.

— Розкажи мені, дідусю, як ти заміж виходив?

Дід був глибоко замислений, він одразу не второпав, про що саме його запитує онучка, і щоб спекатися настирливо цікавої дівчинки, між іншим кинув:

— Що таке ти, дитинко, мелеш? Хіба діди заміж виходять, діди женяться! Це — поперше, а подруге — про який саме заміж ти запитуєш: про перший, чи про другий, чи про…

Потім раптом, зрозумівши, що він чогось такого з передум’я наторочив, люто закричав:

— Заберіть дитину! Куди ви там, баби з матерями, дивитеся, щоб вам очі повилазили! Не вмієте, ідоли триклятущі, дитини доглядати, так зацементуйте їй рота, щоб воно мені тут різних дурниць не верзло! Що, ви не знаєте, що я тези про радянську сім’ю пишу, про ставлення до жінки, до дітей! А воно мені, бісеня, заважає! Геть звідси!

Дитинка в плач, бабуся — дружина О. А. В. — за дитину та з кімнати.

— Що ти такого, дитинко, там дідусеві наговорила? Чого він так розлютувався? — втихомирюючи онучку, запитувала бабуся.

Онучка, витираючи ревні сльозенята, схлипувала:

— Я… хотіла, щоб… дідусь… мені розказав… як він…. заміж… виходив.

— Ох, яка ти, дитинко, необережна! Дідусь дуже гніваються, коли їх про це запитують! Та ще тоді, коли вони пишуть про “моральні риси радянської людини”.

2

Після доповіді про “моральні риси” О. А. В. раптом зник з квартири, де він проживав з дружиною, двома доньками й онучкою.

Нема день, нема другий, нема третій.

Спочатку сім’я його не дуже турбувалася, бо знала свого главу, як людину жваву, енергійну, таку, що не без того, щоб чимось там і захопитися.

— Ну, — думали собі В. рідні,— пішов, може, десь нові моральні риси розшукувати, а може, надивившись Тарзана, чкурнув у ліс, виліз на осику та котові, замість мавпи, хвоста крутить і кричить: “Увававаааа!”

Мало чого з людиною не буває, та ще коли ік весні йдеться. Людина ж іще не стара, їй усього ще тільки під п’ятдесят! Ще порох порошиться!

Хіба ми навесні не спостерігаємо такого, що йде вже зовсім ніби літненька людина, йде, ціпком підпирається, суне собі поволеньки, покахикує, проходить під каштаном, а на каштані брунька тільки: “пук!”, а людина тільки: стриб!..

Без ціпка підстрибує! Як молода!

Весна, хоч що ви собі там говоріть і думайте, — а вонатаки — весна!

Отже, В. рідні свою главу спочатку не розшукували. “Повернеться!” — думали собі. А воно нема та й нема!

— Ну, — почали хвилюватися рідні,— скільки ж можна ті риси розшукувати!? За такий час не тільки на доповідь, на цілу книжку можна їх поназбирувати! А скільки можна на осиці Тарзаном сидіти? Ні, тут щось не те, — вирішили рідні.— Тут не рисами і не осикою пахне!

Метнулися на розшуки. Знайшли свого дідуся-татуся!

Тобто як вам сказати: отак, як подивитися, вони його знайшли, а як подивитися отак, так вони його зовсім не знайшли.

Притулилися таточко до іншої мамочки.

Ролю тої іншої мамочки почала виконувати заступник голови Дніпровського басейнового комітету профспілки річників К. О. А., вона ж водночас і заступник голови виконкому Подільської райради депутатів трудящих по роботі серед жінок.

От що значить неправильно зрозуміти свою власну лекцію: “Моральні риси радянської людини”.

Зрозуміти, так сказать, діаметрально навпаки.

Хоч, положим, О. А. В. до цього не звикати!

Перед нами лежить документ про те, що В. ще 1941 року, під час Вітчизняної війни, бувши комісаром госпіталю, у Воронезькому ЗАГСІ розвівся й наново одружився.

Так і написано:

Зверху: “Зареєстрований у розлуці ЗО грудня 1941 р.”

Знизу: “Зареєстрований у шлюбі ЗО грудня 1941 р.”

А сім’я, з якою він побрався 1925 року, жила десь там, у тилу, благаючи долю, щоб зберегла їм їхнього батька й чоловіка.

Де та воронезька сім’я — невідомо, бо після демобілізації В. повернувся до своєї старої родини, з якою й жив до останнього часу, коли його потягло на новину.

…А що гадає нова наречена, К. О. А.?

Який вона дає приклад для жінок, що ними вона іменем райради керує?

Нововипеченому женишкові та його нареченій — гоорькоо!

Ф’Ю! Ф’Ю!

Одружилися молодята. В Єнакієві, Сталінської області[7] Єнакієве — велике промислове місто. Донбас. Народ там любить одружуватися. Виростуть, вивчаться, почнуть працювати, покохають одне одного і до ЗАГСу. Молодому подружжю дають сімейну квартиру.

Так от: одружилися, значить. Та й кажуть:

— Гроші в нас єсть! Квартира — єсть. Купимо ми, значить, собі: двоспальне ліжко, стола, стільців, шифоньєра, шафу для книжок. І таке інше теж купимо! Ходімо!

І пішли. Ішли, йшли по Єнакієву:

— Де ж той мебльовий магазин?

— Ага, ось! Мебльовий магазин (так на фанері написано) відділу робітничого постачання металзаводу!

Зайшли. Сидить дядя, а перед дядею один незграбний великий стіл, на якому крейдою написано: “Проданий”. Пішли далі.

— Ага, ось! Мебльовий магазин № 8 “Змішторгу”. Сидить дядя. Вони до дяді:

— Ми хочемо купити ліжко, м’який диван і т. д., і т. д.

— Ф’ю! Ф’ю! — свиснув дядя. — Чого захотіли?!

— Не буває?

— Буває, та дуже рідко! Дістати, — питаєте, — де? Можливо, що на базарі дістанете. А то в Сталіно, чи в Горлівці, чи в Києві, чи в Харкові, чи в Москві! Мало де можна дістати! Тільки не в Єнакієві.

…Хороше місто Єнакієве. А от щоб полежати після обіду на дивані, треба їхати в Сталіно.

…Єнакієвські торгорганізації! Ф’ю! Ф’ю!

“ОТАК РОБІТЬ, ЯК Я РОБЛЮ…”

Директор школи С. Г. П. прибіг до фізкерівника К. з криком:

— До нас їде…

— Ревізор? — перебив К.

— Гірше! — підстрибнув С. — Інспектор Вінницької облнаросвіти Л. до нас їде! Он хто до нас їде!

— А чого вона до нас їде?

— А того вона до нас їде, щоб перевірити, як. ми малописьменність та неписьменність зліквідували!

— Ой! Ойойой! — тоді вже й собі підстрибнув К. Що ж робити?

Трапилося це наприкінці лютого 1952 року в селі Великій Бушинці Немирівського району Вінницької області. І трапилося це з такого приводу.

Переписом на 1 вересня 1951 року в селі Великій Бушинці виявлено, що там затаїлося кілька десятків неписьменних і малописьменних.

Педагогічна рада школи доручила навчити їх грамоти К. та його дружині Р. О. В.

їм було доручено уточнити, скільки є в селі неписьменних і малописьменних, утворити групи й організувати навчання.

Було це восени 1951 року.

Ухвалили, потім не створили умов, потім забули, потім К. взагалі махнув на це рукою, потім ото й трапилося:

— Ой! До нас їде інспектор Л.! Що робити? Ой! Ви гадаєте, не придумали, що робити? Придумали!

…— Ти пиши протоколи засідань, де ми, мовляв, обговорювали динаміку ліквідації.

…— Ти заповнюй журнали відвідувань… … — Ти проставляй оцінки!

…— Ти біжи клич учнів 3-4 класів, хай швиденько диктанти пишуть! Тільки не кращих, а гірших учнів; щоб більше помилок було!

…— Ну, миттю!

— А як забажає інспектор побачити когось із “ліквідованих”?

— Скажи тещі, хай під неписьменну підмалюється, сидить і чекає!

— Та в мене така теща, що мене ліквідує! Хай краще ваша!

— Добре, моя підмалюється! Приїхала Л…

Все їй було показано, розказано…

— Ой молодці! Ой молодці! — заойкала Л. — Оце робота! Зразкова робота! А можна побачити когонебудь із навчених?

— Аякже! Така була темна, така темна, що ніколи й книжки не бачила, а тепер самі побачите!

Увійшла теща, низенько вклонилася.

— Навчилися, бабусю, читати?

— Аякже! І зразу:

— Ми не раби! Раби не ми! Ми були рабами! К. підказує:

— Ви, бабусю, пальчиком, пальчиком водіть!

Теща зиркнула на К., а палець у неї аж засмикало, щоб у дулю зсукатися, проте повела по книжці пальчиком:

— Ми не раби! Раби не ми!

Задоволена й радісна, повернулася Л. до Вінниці.

Потім уже було підписано протоколи іспитів, одержано за роботу гроші і т. д., і т. ін.

…Вінницький обласний відділ народної освіти після інформації Л. виніс спеціальну постанову, де роботу по ліквідації неписьменності і малописьменності в с. Великій Бушинці рекомендував, як зразковий приклад для всієї області.

Постанову цю розіслано по всіх райвно:

— Ліквідуйте так, як ліквідують у селі Великій Бушинці! Наслідуйте їх!

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Директорові

Костянтинівського цегельного заводу “Червоний будівельник” Г. С. С.

Дозвольте зайти, Григорію Семеновичу! Можна? Я — на хвилиночку!.. Тихо, тихо, тихо! Не лайтесь! Дуже вас прошу, не лайтеся! А коли вже ви без лайки не можете, то хоч не так уже брутально, не з такими поверхами, інкрустаціями й викрутасами, як “криєте” ви, Григорію Семеновичу, своїх підлеглих, невважаючи ні на звання, ні на вік, ні на стать!

Давайте хоч на сьогодні пристойно поговоримо!

Як ся маєте, Григорію Семеновичу?

Екскаватором здобуваєте плину чи вручну?

Вручну, кажете? “Дутик”, кажете, не дає?

Ото гемонський той “дутик”?!

На ВолгоДоні, у Сталінграді, в Каховці, в Куйбишеві, на далекій Амудар’ї екскаватори перемогли всіх “дутиків”, а вас “дутик” переміг… Сильний дуже він у вас.

Як план? Скільки браку?

Та киньте, прошу я вас, перо…

Одірвіться хоч на хвилиночку від чергового наказу про “сувору з попередженням”…

Ви ж за короткий час своїми наказами відпустили 536 покараньстягнень і довели вже до 2,5 (двох з половиною!) стягнення на кожного робітника й службовця, що мають щастя працювати під вашим “матовоповерховим” керівництвом!

Хочете довести середнє число стягнень до трьох, до п’яти, до десяти на штатну одиницю?

Я прекрасно розумію, що це робота дуже важка і дуже марудна, коли до неї ставитися з таким, можна сказати, ентузіазмом, як це робите ви!

І з такою, як би це сказати, скрупульозністю.

Догана… Сувора догана… Сувора догана з попередженням… Сувора догана з останнім попередженням.

Та й щедрі ж ви, нівроку, Григорію Семеновичу, на догани!

Головного механіка заводу т.

Т. за цей тільки рік ви “нагородили”: двома доганами, одною доганою з попередженням, трьома суворими доганами, двома суворими доганами з попередженням і трьома суворими доганами з останнім попередженням…

Це — не математика, а вже ніби якась містика, Григорію Семеновичу!

Самі подумайте: тричі останнє попередження!

Це щодо доган…

Ну, а там іще: “утримати із зарплати”, “позбавити прогресивної оплати” і, накінець, — “до суду!”.

І до того ви вже “досудикались”, що народний суддя т. Е. заволав:

— Рррятуйте!

А ви на суддю і в прокуратуру, і в Міністерство юстиції:

— Судити не хоче!

Григорію Семеновичу! Коли ви своїх людей не жалієте, хоч народного суддю пожалійте!

Так же можна загнати людину!

А як у вас, Григорію Семеновичу, із спеціалістами?

Всіх уже порозгонили чи, може, хоч “на насіння” когось залишили?

Мені не хочеться нагадувати вам тут, скількох чоловіка спеціалістів ви звільнили (повашому, “вигнали”) за короткий час, — ви це й самі добре знаєте!

Нагадаю тільки про комсомолку т. Р. Пам’ятаєте?

Тов. Р. каже:

— Брак!

А ви кажете:

— Перший сорт!

Де тепер т. P.? Аж на Артемівському цегельному заводі.

І вам тепер спокійно: тепер уся продукція може йти без перепон першим сортом…

Здорово ж ви, Григорію Семеновичу, адмініструєте…

…Тихо, тихо, тихо, Григорію Семеновичу! Не лайтеся! Я зараз піду… Тихо, тихо, тихо… Я вийду, а ви вже тоді будуйте свої словесні поверхи аж до піднебесної канцелярії.

Мені ваша лайка не до серця.

Від вашого Перця

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Лист до директора Народицької МТС (Житомирської області) А. М. П.

Здоровенькі були, Микито Павловичу! Ви знаєте, з чим я, Перець, маю (щоправда, не за дуже велику честь) вас, Микито Павловичу, привітати? Із силовим вашим рекордом. Я ніколи не думав, що ви такий силач! А ви взяли та самого В. перевернули… Якого В.?

Матвія Івановича, знатного майстра комбайнового збирання льону, того самого Матвія Івановича В., що торік зібрав льонокомбайном 127 гектарів льону, виконавши своє сезонне завдання майже на 300 процентів.

Цього року, як ви знаєте, Матвій Іванович зобов’язався зібрати 150 гектарів.

Він собі зобов’язався, а ви собі подумали:

“Дідька лисого збереш! Дивись ти, який ізнайшовся: рекорди дає, в газетах про нього пишуть, слава про нього по всьому Радянському Союзу лунає… А я що? Мені ніякої слави!”

І ви таки не дали М. І. В. виконати своє зобов’язання. Ви наказали в перший же день виключити в’язальну секцію, а потім зовсім зняли з роботи по збиранню льону комбайн В., коли він зібрав льон тільки з 72 гектарів.

От М. І. В. і не зміг виконати свого зобов’язання. Ваша, Микито Павловичу, зверху!

Далі. Матвій Іванович, відремонтувавши як слід льонообробну машину ТЛ40, зобов’язався обробити 400 центнерів високоякісного волокна. Обласне керівництво вирішило біля його агрегату провести семінар машиністів льонообробних машин.

Він собі зобов’язався, а ви собі подумали:

“Дідька лисого обробиш! Я тобі дам рекордів, я тобі дам слави!”

Тількино пороз’їздилися учасники семінару, ви наказали забрати на інші роботи трактора від агрегату М. І. В. І робота припинилася на шість днів. Після втручання в цю справу райкому партії ви трактора повернули, та, проте, і в уса собі не дмухнули, щоб допомогти т. В. укомплектувати бригади для круглодобової роботи. Ви йому довго не давали динамо, не давали електролампочок, і агрегат ночами простоював.

Ваша — зверху!

Так, значить, Микито Павловичу, слави закортіло?

Ну, от я вас і прославляю: хай усі знають, як ви допомагаєте своїм знатним комбайнерам.

Хай усім відомо буде, як ви розвиваєте творчу ініціативу своїх працівників, як ви вставляєте їм палки в колеса. Хай усі довідаються, як ви дбаєте про підвищення продуктивності праці, як підтримуєте передове, прогресивне…

Поділіться нею, цією славою недоброю, з своїми обласними покровителями та опікунами — начальником управління сільського господарства т. П. і начальником управління МТС т. Т., які, засліпившись вашим підлабузницьким хлібосольством, не помічають ваших антидержавних витівок.

Та й т. Б. (того, що сільськогосподарським відділом у районі керує) — свого приятеля найщирішого — при цьому не забудьте.

Утішайте, зігрівайте цією славою серце!

Від вашого Перця

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Лист Менделеві Ноєвичу Л., Мордкові Ароновичу В. та дванадцятьом іншим, которі і т. д. і т. ін.

Здоровенькі були, Менделю Ноєвичу, Мордку Ароновичу та дванадцятеро інших, которі, як і ви, трудяться на ниві нашої мотоциклетної промисловості на Київському мотоциклетному заводі, ніяк не зупиняючися на досягнутому.

З мотоциклетним вас привітом!

Як живеться, як працюється?

Скажіть, прошу я вас, дуже трудно, закінчивши сільськогосподарський інститут чи технікум, працювати в мотоциклетній промисловості?

Я питаю не про те, як після закінчення сільськогосподарського вузу влаштовуватися чи на мотоциклетному заводі, чи навіть акушеркою, це, я знаю, не трудно: там дядя, там тьотя, там дідуся, там бабуся, там братишка, там блатишка, там завкадрами, а на Київському мотоциклетному заводі ще й секретар парторганізації О. М. — чи поодинці, чи гуртом, — дивись, і влаштують, і держать, та так держать, що ні райкоми, ні обкоми вирвати не можуть…

Кріпко оберігають вас усіх, як незамінних спеціалістів у мотоциклетному виробництві.

Молотовський райком партії[8] (Київ) ризикнув був направити вас працювати там, де вам належало працювати (в сільському господарстві), — куди там?! Він запропонував вам з’явитися до сільськогосподарського відділу обкому партії, щоб там оформитися… З вас 10 чоловіка — члени партії, а з’явилося тільки троє… Та й ці троє, на пропозицію обкому, не пішли до обласного управління сільського господарства! Ні! Ні!

Зразу всі похворіли!

Та так кріпко похворіли, що ви, Менделю Ноєвичу, чкурнули в командировку аж в Ірбіт (Свердловська область) аж до 29 січня 1953 року, а ви, Мордку Ароновичу, так захворіли, що 24 грудня і до райкому партії не в силах були з’явитися, і тільки аж через два дні (26.ХІІ—52) теж махонули в Ірбіт мало не на цілий місяць…

Що воно за Ірбіт такий, що ви туди тікаєте, щоб з Києва на роботу по своїй спеціальності не їхати? Не Ірбіт, а просто всіх скорбящих радість…

Одне слово, викрутилися…

Ну, ще раз кажу, що це я, більш-менш, розумію.

А от мені дивно, як, приміром, закінчивши сільсько-господарський інститут, можна бути старшим інженером-технологом (Л., Г.), начальником цеху (В.), старшим інженером-конструктором (В.) і т. д. на мотоциклетному заводі?

Дозвольте вас трішки проекзаменувати.

Скажіть, будь ласка:

— Який вегетаційний період у переднього колеса в мотоциклі?

Або:

— На яку глибину треба орати під карбюратори і чи можна комбайнами косити урожай коробки швидкостей?

Я гадаю, що ви, як мотоагрономи, всі ці питання — раздва! — і на “відмінно”!

Бажаю вам у житті третьої швидкості і інших всіляких радіаторів та карбюраторів в ущільнені строки і на високому агротехнічному рівні.

Ходіть здорові (із заводу)!

Од усього серця.

Від Перця

И ХОРОШАЯ, И ПОЛЕЗНАЯ КНИГА

Какое замечательное, полезное дело делает редакция журнала “Крокодил”, вьшуская свою “Библиотеку “Крокодила”…

Скоро мы будем иметь удовольствие приветствовать крокодильцев с випуском книги их библиотекой под № 100.

Большое зто и полезное дело.

Мн, перчане, на Украине подхватили пример “Крокодила”, издаем “Библиотеку “Перця”, и вотвот выйдет первый десяток перчанской библиотеки.

93 книга “Библиотеки “Крокодила” — шестнадцать фельетонов Е. Весенина под названием “Будем знакомы”.

Е. Весенин познакомил читателей с целым “букетом” тех типов, о которнх в партийной прессе и на партийных сьездах и конференциях говорят:

“Зла в нашей жизни немало и фальшивих людей немало. Для их разоблачения нам нужна острая, беспощадная сатира”.

Вот с такими фальшивыми, вредными людьми и познакомил нас Е. Весенин в своей книге.

Правду говоря, знакомство с такими людьми нам, читателям, не особенно приятно, — но автор в зтом никак не виноват, — он сделал полезное дело, показав их широкой советской общественности, и никакого нет сомнения, что после выхода книги Е. Весенина таких людей будет меньше.

Книга написана просто, ясно, хорошим литературным языком, иллюстрирована хорошими рисунками художника Б. Фридкина и фотографиями “героев”.

Нужны ли зти фотографии, уже печатавшиеся в журналах и газетах?

Безусловно, нужны.

Некоторые “шляпы”, возможно, уже исправились и перестали быть разинями и шляпами, но все прекрасно понимают, что автор борется не с Петром Петровичем или Сергей Сергеичем, а борется он с известным общественньгм явлением, носителем которого были Петры Петровичи и Сергей Сергеичи… Исправились — хорошо! И другим наука будет.

Читаєм книгу Е. Весенина: и смешно, и горько! Хорошо: смех не для смеха! Зто и єсть сатира!

А как не засмеяться, читая, например, такой акт из фельетона “Проделки морфея”:

“Сего числа в 3 часа ночи по Сергеевскому переулку д. № 7, кв. 13, упал из окна из своей комнаты со 2го зтажа грн Й. Петр Николаевич. Причина падения, со слов Н., за естественной надобностью. Прнгнул из окна впросонках при сновидении, как будто бы на даче, ще и проживал лето, где окна низкие и часто в шутках прыгали из окна. Упал грн Н. гольш, в одних трусах. Запаха алкогольньгх напитков нами замечено не было, последний нами и был отправлен со “скорой помощью” в больницу”.

Не смешивай дачи с городом! Не прьггай из окна!

Хорошая книга!

ВИТРІШКИ

Деякі наші кооператори по деяких наших крамницях, деяких наших сільських (та й не тільки сільських) споживчих товариствах скидаються на того класичного кооператора, що був дуже чемним, дуже ввічливим і обслуговував своїх покупців дуже делікатно.

— У вас є гвіздки? — запитували того кооператора.

— Що, прошу? — дуже ввічливо перепитував кооператор.

— Гвіздків мені треба!

— Яких вам треба гвіздків? — ще чемніше перепитував кооператор.

— Та таких гвіздків, щоб можна було прибити дошку чи там обаполка.

— Значить, вам треба великих гвіздків?

— Ні, не сказав би, щоб дуже великих.

— Так тоді, може, вам потрібні маленькі гвіздки?

— Та ні, й не маленькі…

— Ага, розумію! Вам, значить, треба середніх гвіздків?

— От, от, вроді як середніх!

— Розумію! На жаль, дорогий товаришу, у нас нема ні великих, ні середніх, ні маленьких гвіздків! А от, може, вам вухналю треба?

— Та не завадило б y вухналю!

— Вухналю, на жаль, у нас нема, а ви візьміть пудри! Поголитесь, потім попудритесь, і тоді і не щемить, і не свербить…

От зайдіть ви, приміром, у крамницю в селі Бужанці, або в селі Кам’яний Брід, або в Хиженцях (всі ці села Лисянського району) та й запитайте:

— А чи не можна у вас купити хустку?

— Нема.

— А картуза?

— Нема.

— А лопату?

— Нема!

— А зубну пасту, а заварний чайник, а зубний порошок, а гасову лампу, а радіоантену, а учнівський пенал, а гуталін, а чорнил, а соску для немовляти, а ґноту для лампи?

— Нема, нема і нема!

У Кучківській філії Яблунівського ССТ нема скла і для вікон, і для ламп.

У Боярській крамниці під час перевірки не було цигарок.


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!