Generic selectors
Тільки точні збіги
Пошук у заголовку
Пошук у вмісті
Пошук у публікаціях
Пошук у сторінках
Друкувати

ОЛЯ, СОНКО Й СОНЕЧКО

Біда з цією Олею, та й годі! Вранці сонечко вже 4 ген високо в небі, а вона притулиться міцніше до подушки і спить собі. Мама будить її:
— Доню, вставай, в дитсадок запізнишся!
— Ще трохи посплю,— пхикає дівчинка.
— Соня, ну й соня…— сердиться мама.— Вставай, а то ковдру заберу.— І справді забирає ковдру, проте Оля, згорнувшись калачиком, продовжує спати.
Одного вечора Оля лягла спати в пречудовому настрої — завтра вихідний, можна буде подрімати до полудня. Потай, щоб не бачила мама, дівчинка показала язика будильникові: мовляв, без діла залишаєшся. І не помітила, як будильник гнівно насупив брови-стріли.
Вночі прокинулась, бо змерзла. Так і є — ковдра сповзла з ліжка. Хотіла було знову вкритися, та раптом… задзеленчав будильник. Мелодійно так: дзень-дзень-дзень… «Що з ним трапилося?»—подумала дівчинка, та ще більше здивувалася, коли у відчинену кватирку… влетіла біла кулька. Ось вона почала рости, і за мить перед Олею з’явився хлопчик у білому вбранні.
— Хто ти?
— Сонко,— тихо відповів хлопчик.
— Сонко?! Яке чудернацьке ім’я.
— Еге ж,— потвердив хлопчик.— Чудернацьке. Ось бачиш? — Хлопчик зняв з плеча торбину, розшиту прозорими намистинками.— Тут є сни— цікаві й нецікаві…
— А… навіщо нецікаві? — здивувалася Оля.
— Для неслухів,— зітхнув Сонко.— Є ще такі діти на світі. Тільки я і сам не люблю нецікавих снів. Та що поробиш — тато Сон і матінка Ніч вимагають порядку.
— Як цікаво,— прошепотіла Оля.— Послухай, Сопку, подаруй і мені сон, найцікавіший!
— А ти слухняна, вихована, чемна?
— Звичайно! — відповіла Оля.
— А язика мені хто показував,— в тиші кімнати пролунав мелодійний голос. Оля завмерла: так, це він — будильник…
— Я… я не хотіла, вибач.
— А маму хто щоранку нервує? — не вгавав будильник.
Сонко дивився на Олину похнюплену голівку. І сумно промовив:
— Я не винен… Хотів подарувати тобі найкращий сон, а бач, як виходить…
Оля мовчала. Тільки з її очей викотились дві маленькі сльозинки. Сонко підхопив їх на долоню і поклав на торбину. Серед інших намистинок вони засяяли, немов у небі зірки.
— Спасибі, Олю, за подарунок, а більше плакати не треба. Знаєш, я щось надумав… Запрошую тебе в гості…
— Куди? — пошепки запитала Оля.
— А ось побачиш. Гайда!
І тут Оля зробилася такою маленькою, що Сонко взяв її на долоню. З несподіванки зажмурила очі. А коли разплющила, то побачила дивне казкове місто. В голубому місячному сяйві стояли будиночки з різьбленими ганками, віконницями, високими димарями. Посеред вулиці стояли трамваї — голубі, рожеві, жовтогарячі…
— А чому вони не їдуть? — пошепки запитала Оля.
— Сплять,— сумно зітхнув Сонко.— Розумієш, це містечко дитячих снів. Знала б ти, які чудеса відбувалися тут раніше.
— А тепер?
— Сама бачиш,— знову гірко зітхнув Сонко.— Мій татко Сон і ясне Сонце хоч і не схожі вдачею, проте великі приятелі. Якось пожалілося Сонце татові, що дуже мало дітей зустрічають його вранці в лузі, полі, лісі, а татко…
— Розгнівався і відібрав цікаві сни! — нарешті збагнула Оля.
— Так… — кивнув головою Сонко.
— А твоя торбина, що вона?
— Торбина? Всього декілька снів вкинув туди татусь. Спробуй поділи на всіх…
Оля сумно дивилась на сонне казкове місто і раптом усміхнулася:
— Не журися, Сонку, я врятую наші сни, ось побачиш! Тільки віднеси мене хутчіш додому…
Коли Оля прокинулася, то хутенько встала, зодягнула сукенку, взула сандалики й вискочила на ганок. Поспішала, адже на сході вже почало рожевіти.
Як не бігла швидко, проте помічала, що в саду клопочуться синички, чорними стрілами літають ластівки, а високо в небі лине пісня жайвора. Біля луки стишила ходу і побачила чорного шпака. Він раз у раз пірнав у високі трави, а звідти вистрибував мокрий-мокрісінький.
— Купається у росі… — охнула Оля. Ще помилувалася шпаком, ромашками, які теж вмивалися чистою росою, і відчула, як щось приємно полоскотало її личко. То з-за обрію з’явився перший ніжний промінець, а за мить викотилося сонце. І відразу ж лука задзвеніла мелодійними дзвіночками.
— Сонечко! — погукала до нього Оля.— Поверни, будь ласка, життя казковому місту дитячих снів. Я більше ніколи не буду так довго спати.
Мабуть, сонечко почуло Олині слова, бо весело засміялось. Оля побігла додому.
— Де ти була? — стурбовано запитала мама. Оля кинулась їй на шию й зашепотіла на вухо:
— У Сонечка в гостях… А зараз дай-но я тобі допоможу прибрати посуд. Адже ще рано йти в дитсадок.
…Ніхто не бачив, як наступної ночі до Олиного вікна тихо підлетів хлопчик у білому-пребілому вбранні. Він вийняв з торбини клуночок у блискучому папері й поклав на підвіконня.
— Олю,— прошепотів ледве чутно.— Це тобі. Дивись найкращий сон, а я поспішаю далі. На мене чекає ще багато-багато дітей…

ПОДАРУНОК

Настала весна. Багато клопотів з’явилася у звірів та птахів. Всі вони чепурили свої оселі, лісові галявини. Дехто змінював вбрання: зайці скидали білі шубки, а натомість одягали сірі, вовки та ведмеді лише обновлювали старі кожухи, бо не звикли міняти кольору.
Та найбільше метушились малята, потай від усіх готуючи подарунки, адже незабаром — мамине свято. В цей день на головній лісовій галявині мали зібратися найповажніші мешканці лісу й вирішити, кому ж присудити головний приз за найкращий подарунок.
Засмучений, сидів у своїй хатинці лише зайчик Сіра Шубка. Йому теж хотілося порадувати маму, проте він ніяк не міг придумати для неї подарунка. Ось зайчик вийшов надвір. У лісі де не глянь — біжать струмки.
На горбочку, якраз біля головної галявини, побачив Сіра Шубка блакитну квіточку на тонкій стеблині.
— Хто ти? — запитало зайченя.
— Пролісок,— відказала квіточка.— Дуже соромно не знати мене, адже розквітаю я щовесни.
— Це моя перша весна,— зніяковіло зайченя,— тому й не чув про тебе.
— Ага, он воно що! — розсміявся пролісок.— А чому ти такий засмучений?
— Як же мені не сумувати? Завтра мамине свято, а подарунка ще не маю.
Пролісок співчутливо подивився на зайчика, трохи подумав та й каже:
— То, може, візьми мене та й подаруй своїй мамі…
— Як же я візьму?!—розгубилося зайченя.— Ти ж тоді не будеш рости.
— Звісно, не буду,— зітхнув пролісок,— але ж ти не маєш подарунка. Всі матимуть, а ти — ні.
— Дякую тобі, проліску,— раптом зраділо зайченя.— Тепер я знаю, що подарувати мамі!
І ось в день свята мам геть усі малята прийшли на головну лісову галявину. Кожне з них принесло дбайливо загорнений у торішнє листя подарунок. Тільки в Сірої Шубки в лапках не було нічого.
Подарунки малят були й справді напрочуд гарні: різьблені скриньки й розфарбовані мисочки, горішки і ткані рушнички, вишивані серветки й намисто з шипшини. Нарешті дійшла черга й до Сірої Шубки. Зайченя взяло маму за лапку й повело на горбочок: там синіла квітка.
— Я дарую тобі, матусю, ось цього проліска. Тільки зірвати його я не міг, адже він тоді не ростиме.
— Дякую тобі, мій любий синочку,— розчулилася зайчиха.— Дякую за чудовий подарунок!
Коли Ж усі подарунки були вручені мамам, до лісових мешканців звернувся ведмідь на ймення Буркотун:
— Ми тут порадилися й вирішили головний приз віддати зайчикові Сірій Шубці.
— Ура! — кричали звірята, бо сподобалися слова старого ведмедя.
— Тримай міцно! — Буркотун подав зніяковілому зайченяті лозяного кошика, вщерть наповненого рожевобокими яблуками, ще восени зірваними з лісової яблуньки. — їж на здоров’я, та не забудь маму почастувати. — Буркотун весело примружив очі.
—Не забуду! — сказало зайченя і подало кошик з яблуками мамі.

ЗИМОВА КАЗКА

Вже осінь пішла собі спочивати, а зима чомусь барилася. Принишклий ліс ще тільки дрімав, адже не міг заснути, бо не було в нього теплої снігової ковдри. Нелегко й звірятам. Ніяк не міг зігрітись у своїй постельці їжачок Голочка, мерзлякувато тулилося до теплого маминого боку ведмежа Ласунчик, та найгірше зайчикам Буханчику й Стрибайчику. Саме поскидали вони свої сіренькі кожушки та повдягали сніжно-білі. А як вийдеш у них зі своїх хатинок, коли біле так далеко видно?
Зажурилися зайчата: так хочеться їсти, та й лапки не завадило б розім’яти. А тут ще тітка Сойка сіла на найвищу сосну і закричала:
— Біда! Біда! У нашої Зимоньки-Зими нещастя! Злий Північний Вітер украв лантуха із снігом. Що ж воно буде? Біда! Біда!
— Он воно що! — сказав Вуханчик братикові Стрибайчику.— Треба щось робити…
— Але що? —розгубився Стрибайчик.— Хіба ми зможемо перемогти Північний Вітер, адже він такий лютий і дужий!
— Удвох ми, звичайно, нічого не вдіємо,— погодився Вуханчик.— Та, може, щось порадить дідусь Вухань.
Дідусь уважно вислухав малят і зітхнув: — Північний Вітер не тільки злий, а й підступний. Так просто лантуха із снігом не віддасть.
— Що ж робити, дідусю? — спитав Вуханчик. Старий Вухань ласкаво подивився на внука:
— Лихові можна зарадити, та тільки чи витримаєш випробування?
— Витримаю! — твердо мовив Вуханчик.
— Але насамперед пам’ятай, що з рук ворога нічого не можна брати. І до Палацу Північного Вітру ти повинен іти сам.
— А я? — образився Стрибайчик.
— Ми будемо чекати, а це теж нелегко.
Ох, як же Вуханчик мчав до палацу, де мешкав Північний Вітер!
Коли зовсім знесилювався, то спочивав трохи, а потім знову рушав у дорогу.
Здавалося, Північний Вітер тільки й чекав на гостя, бо вилетів назустріч:
— Ласкаво запрошую, Буханчику! Радий тобі, дуже радий!
— Спасибі, — подякував зайчик.— У мене є до тебе справа.
— Справа? — удавано здивувався Північний Вітер.— Полишимо всі справи, давай-но краще я пригощу тебе,— і він підвів зайчика до столу, вставленого різними овочами. Там була навіть капуста. В зайчика аж слина потекла, проте він згадав наказ старого Вуханя…
— Дякую, але я не голодний.
— Не голодний, кажеш,— посміхнувся Вітер.— То чого ти хочеш від мене?
— А щоб ви віддали матінці Зимі лантух із снігом. Навіщо він вам?
— Лантух із снігом? Я не брав його…
— Брали,— заперечив Буханчик.— Інакше Зима давно принесла б нам снігу.
— Он воно що! — зареготав Вітер.— Іди геть звідси! — і він надувся і дихнув таким холодом, що Буханчик скрутився в клубок.
— Віддайте сніг,— наполягав малий.— Віддайте, а то гірше буде…
— Стій! — почув раптом Вітер. Глянув — і закляк на місці. На нього йшла красуня Зима в білому кожушку.— Зайчик не злякався тебе, отже, виконуй його бажання.
Що було робити злому Північному Вітрові? Пішов до комори та й виніс лантуха. Зима хутенько взяла того лантуха з Вітрових рук, і разом з Буханчиком вони подалися додому.
І ось закружляли у повільному танку безліч легеньких сніжинок. А Зима все сипала та приказувала:
— Щоб добре вродили запашні суниці, цілющі чорниці, інші ягоди й грибочки — усім доням і синочкам, всім пташкам і всім звірятам, а також їх мамам, татам…
І справді, того року врожай був на диво щедрий…


1 зірка2 зірки3 зірки4 зірки5 зірок
(Оцінок немає, будьте першими)
Завантаження...
error: Вміст захищено!!