От і приходить раз до того попа староста церковний та й каже.
— Ви знаєте, батюшко, оце ви бідні зовсім, а я вам, коли хочете, нараю, як розбагатіти.
— Нарай, будь ласка!
— Ось ви що зробіть: у вас сини вже великі, нехай же вони підуть надвечір у поле та займуть чиїх-небудь коней та й заведуть у ліс; тогді, прийшовши додому, і скажуть вам, де тії коні. А я, як шукатиме хто коней, нараю йти до вас, а ви візьміть яку-небудь книжку, подивіться, буцімто ворожите, та й скажете, де коні. От і розбагатієте.
— Добре! — каже піп.
Отож він і став так робити: сини позаводять коней у ліс та й поприв’язують. От хазяїн шукає, шукає та почує, що піп уміє ворожить, — до попа. От він і скаже, де коні. То йому і грошей, і того, і сього. Почав багатіть.
Коли ж ото у якогось чи царя, чи князя, бог його знає, пропали золоті речі якісь чи гроші. До усіх знахарів кидались, до усіх ворожок, — не найдуть. От і дочувсь той цар, що піп такий є, що вгадує. Зараз попа й туди.
— Скажи, — кажуть, — де такі і такі вещі.
А піп аж труситься: звісно, не знає нічого.
— Я, — каже, — не можу вгадать, де вони є.
— А, — каже цар, — другим угадуєш, а мені не хочеш! Отже, тобі три дні строку, як угадаєш, награжу тебе, а не вгадаєш, — тут тобі й смерть.
Взяли того попа, заперли у якусь там кімнату і сторожу приставили.
А тії злодії, що покрали речі, як почули, що привезли попа-ворожку і що заперли його ворожить на три дні, то трохи й спужнулись. От один і каже первого дня увечері:
— Піду я, — каже, — подивлюсь, що той піп робить.
І пішов. Прийшов до оконця та й дивиться. Аж піп саме повечеряв та став богу молиться.
— Господи, — каже, зітхнувши, — уже один і пройшов . — Себто про те, що день уже один пройшов. Злодій відтіля.
— Біда, братці! Непевний, — каже, — піп, тільки що підійшов я до віконця, він і вгадав; уже один і прийшов.
От на другий день увечері ізнов той злодій каже:
— Піду ще під вікно до попа.
А другий і собі:
— І я ж піду.
І пішли. А піп знов богу молиться.
— Господи, — каже, — уже й другий пройшов.
Злодії відти; сумують, прийшовши додому: «Знає піп та й знає». На третій день увечері збираються тії два знов до попа під вікно. А третій і собі:
— І я піду.
Прийшли. А у попа уже й душі нема: звісно, три дні пройшли, — завтра смерть, аж плаче.
— Господи, — каже, — що мені робить! Уже всі три пройшли!
А злодії під вікном:
— Біда, — кажуть, — знає піп; бач, каже: «Усі три прийшли». Ходімо лучче до нього та будем просить, чи не помилує.
Уходять до попа та йому в ноги: «Так і так, — кажуть, — угадали ви, ми винуваті; милуйте й жалуйте, — уже тепер до віку й до суду не будем!» Піп той і себе не тямить од радощів, що так прийшлось, звісно, — треба було помирать. От і каже їм:
— Добре ж, на сей раз прощаю вам, не виявлю; тільки кажіть, де вещі тії, та щоб цілі вони всі були.
Злодії і сказали йому: там і там. От він до царя.
— Отам і там, — говорить, — вещі, а злодіїв не можна виворожить.
А царю бог з ними, із злодіями, аби речі! Послав, познаходили там, де піп сказав, передивились — усі. От цар дав велике награждєніє попу і одпустив додому.
Оце ж піп і розбагатів уже, годі б уже й ворожить; так од людей одбою нема, так і пливуть: поворожіть та й поворожіть. Звісно, пішла чутка, що цареві речі виворожив. А йому як і ворожить, коли не знає нічогісінько? Посилає він по церковного старосту.
— Оце я розживсь трохи, — каже. — Спасибі тобі! Та нарай ще, що тепер мені робить: лізуть та й лізуть люди, щоб ворожив, а я не вмію.
— А ви от як ізробіть, батюшко, — каже староста. — У вас хати ветхії, нічого не стоящі, от ви й стройте скорій собі новий дім, а як построїте, то й перебирайтесь скорій, а старий запаліть, та як буде горіть, то ви бігайте кругом нього та й кричіть: «Лихо моє, пропав мій хліб, згоріла тая книга, що я по їй ворожив!»
От він так і зробив: нові будинки поставив, вибравсь туди зовсім та ніччю старі й запалив. Збіглись люди на пожар, будинки горять, а піп бігає кругом та знай репетує:
— Пропав мій хліб тепер, згоріла моя книга, що я ворожив! То оце як прийдуть уже до нього люди, щоб виворожив що, то він і одказує:
— Що ж, люди добрі, не можу я тепер нічого, книга моя згоріла.
От його й покинули, не лізуть, а він розживсь, живе собі й гадки не має.
