— Купи собі путню шапку,— дорікає жінка,— не ганьби мене.
— Ти що? Тратився б я на якусь дрібничку!
— Не піду з тобою ні в гості, ні в театр…
— А мені поводирі й не потрібні. Хе-хе-е!..
Недарма народна мудрість гласить: «Послухай жінку,
зроби навпаки, і все буде гаразд…»
Якось зателефонував мені друг з Яготина. «Приїдь,— просить,— Колю, диво побачиш»,— «Яке?» — питаю. «Пам’ятаєш моїх заморських папуг?.. Тих, що в неволі не розмножуються?» — «Пам’ятаю!» — «Тепер вилупились малята,— продовжує товариш.— Це ж диво дивнеє! Приїдь, друже, пару тобі подарую. А ще покумекаємо над моєю дисертацією. Це ж унікальні родини…»
У вільний день подавсь я на вокзал, глянув на годинник: до електрички ще не скоро. Купив у кіоску журнал й читаю баєчки. Читаю й регочу, регочу й читаю.
Коли це підходить до мене чоловік. Постояв, подививсь, покрутив сюди-туди очима, а потім:
— Оце дивлюсь на вас… Інтелігентний такий, в окулярах, з парасолею, а шапка… теє… їй-бо не пасує…
Відмахнувсь від нього й далі собі читаю. А він знову за своє:
— Шкода мені вас. Гарний такий чоловік, а шапка… ну, зовсім барахло.
— Ну й що з того?.. Яке вам діло до моєї шапки?
— Яке діло? Ну, як би вам пояснити, щоб зрозуміліше було… Цілісність вашого портрета через цю нещасну шапку розпадається.— А тоді зі словами: «Давайте махнемось…» здер з голови мою й насунув свою — боброву.
«Що воно за дивак,— думаю.— Де він узявся, цей благодійник, в наші часи? — Отетеріло витріщився на нього: чи не жартує чоловік? Чи, може, він, не приведи господи, їздить по світу та шукає загубленої клепки?..»
— Не можу,— обурююсь,— таку коштовну річ задарма
прийняти.— І занурюю руку в хутро. (Добряча шапка!) —
То скільки ви, добродію, на доплату просите?
— А нічого не просю! Я із жалості до вас… От тепер ви — справжній професор. Академік!.. Любо глянути!.. Окуляри, нова шапка!
— Совісно! — протестую.
— Що ви, професоре! Я вам подарував. У вас — день народження!
— Не скоро ще мій день народження, шановний.
— А ви перенесіть на сьогодні. Хе-хе… Велике діло!
Він поправив на своїй голові мою стару, ще й похвалив:
— Бачте, як до лиця. Піду лишень гляну в дзеркало.
Вона якраз до моєї куфайки пасує. Недарма ж кажуть:
«По Хомці й шапка!» — І, підстрибуючи, побіг.
Зиркнув я на годинник: маю ще в запасі півгодини. «Повернеться мій добродій від дзеркала,— міркую,— гостинця йому за такий дарунок куплю. Кіоск із сувенірами — поруч».
Коли це, як з-під землі, з’являється переді мною солідний громадянин з дипломатом у руках і… міліціонер.
— Ось моя шапка,— каже.
Лупаю на них очима.
А міліціонер кладе руку під козирок:
— Ваші документи, громадянине.
— Нема,— кажу,— товаришу міліціонер, при мені ніяких документів. їду, розумієте, до друга, а він мене і так знає.
— Друг, безперечно, знає, а от я — ні. Прошу пройти до відділення. Там познайомимося.
— Облиште! За десять хвилин мені до поїзда йти.
— Не хвилюйтеся, громадянине, до поїзда ви не запізнитесь.
— Відчепіться,— кажу.— Це моя шапка!
— Ваша? — жваво підскочив чолов’яга.— А прізвище ваше не Пальчик часом?
— Ні, не Пальчик… Калуга,— кажу,— Микола Іванович…
Респектабельний тоді культурненько знімає шапку з моєї голови й показує міліціонерові.
— Пальчик Яким Федорович,— читає на підкладці
страж порядку. А прочитавши, бере мене вище ліктя.
Я впираюсь. «Не маєте права!» — кричу.
— Не брикатись, громадянине злодію! — заспокоює міліціонер і підносить свисток до рота.
Винен, товаришу міліціонер. Це не моя шапка. Моя у того чоловіка, що пішов… Он туди! Він зараз повернеться…
— Я вам не товариш! Я охоронець порядку. Зрозуміло?
— Так, так… охоронець… Зрозуміло… Але я все одно не винен. Шапки не знімав. Слово честі. Відпустіть… На
електричку тре… тре…
А той, з дипломатом, наперед забігає — і так улесливо:
— Це у них, товаришу міліціонер, так заведено: одні
знімають, а інші…
— Розберемось!
Благаю, доводжу, що я ніякий не злодій, що підійшов
до мене незнайомець і дуже просив помінятись шапками,
що я не хотів, але він нахабно здер мою і натягнув мені
свою…
— Е-е-е! Художній свист немовляти,— знущально від
повідає міліціонер.
Веде мене страж порядку, а респектабельний у бобриковому пальті з дипломатом з другого боку супроводжує. Люди дивляться, шкірять зуби. їм чого нині не вистачає? Видовисько! От і мають втіху Прощай, рідна Вірочко! Не послухав тебе. Злакомився на дармовину! Тепер каюсь. Прощайте, папуги!.. Коли тепер вас побачу-у-у!..
— Товаришу майор! — доповідає міліціонер.— Ваше завдання виконано! Упирались Микола Іванович Калуга страшенно. Ледве доставили. У відділенні вибухнув сміх.
Визираю з-за спини — і що я бачу? За начальницьким столом сидить моя дружинонька у майорських погонах! І сміється так, що нещасний стілець під нею ходором
ходить.
— То це ти мені таке учворила? Це ти мене ганьбиш
перед усім світом?
Коли це із сусідньої кімнати виходить підполковник з букетом квітів, глянув на мене і як… скомандує:
— Струнко, товаришу Калуга! — Потім поділив квіти,
другу частину дав мені і вже по-доброму, по-мирному
мовив:
— Підійдіть до Віри Петрівни, поцілуйте її, привітайте.
У неї сьогодні кілька свят збіглося: підвищення в званні,
нова посада в новому відділенні і зустріч з однополчанами.
Пишайтеся, Миколо Івановичу, такою дружиною!
Потім ми з підполковником вручили квіти моїй ненаглядній і цілували в обидві щічки.
— Залишайте, Віро Петрівно, відділення на чергового, забирайте гостей,— глянув на мене,— вашого професора й святкуйте на здоров’я.
Ми з дружиною, як годиться, подякували начальникові і запросили до себе.
— Поміняйсь, бусурмане,— каже Віруня,— з гостем
шапками й заодно познайомся з Якимом Федоровичем
і Ольгою Олександрівною. Ми разом у партизанському
загоні були. Зараз вони живуть у Новосибірську. А ти,—
вона відвернулась від мене,— до якихось папуг зібрався!
Та ще у такій, прости господи, шапці.
По тому товариш майор, тобто моя Віруня, витягує з шухляди мій старий малахай і додає:
— Попрощайся, а по дорозі на смітник викинеш.
— Дарую вам на пам’ять від сибіряків,— каже наш гість, Яким Федорович, дістає з свого дипломата ведмежу шапку, і ми «махаємось» з ним вже по-справжньому.
А жінки раді — витівка їм удалась!
