Сонце палить, сонце смалить. В небесах ні хмарки.
Дві бабусі розмовляють під вербою в парку.
Та, що справа, то Параска, зліва — то Палажка.
— І чого воно сьогодні дихати так важко?
— Ой голубко, не питайте,— мовила Параска.—
Ми ж колись не знали з вами, що таке коляска,
А дітей своїх маленьких на руках носили.
Нам для цього, слава богу, вистачало сили.
А тепер гуляє мама, як ота принцеса.
Покладе дитя в коляску — хай везуть колеса!
І ростуть з дітей персони, що ходить не звикли.
їм давай машини всякі, різні мотоцикли.
Як залізе у кабіну, на м’якому сяде,
То таке ж уже щасливе і таке вже раде!
Вже машин тих на дорогах стільки розвелося,
Що підземні переходи рити довелося.
Кожне любить роз’їжджати та бензином чмихать.
Через це тепер і в парках стало важко дихать
Показати коментарі
