Пошук по сайту

Крізь чорну скелю світле Джерело

Прозору воду в затінку лило.

А поблизу, серед жоржин і трав,

Фонтан грайливо бризки розкидав

І глузував з малого Джерела,

З його води, що слізкою текла:

— Нещасне, бідне, жалюгідне ти!

Навіщо й жити, як о.так текти?

Дзюрчиш, безсиле, в тіні, в холодку

І квасиш грязь із глини та піску…

На мене ти, задрипане, поглянь,

Як граю я в ясно-рожеву рань,

Як наді мною райдуга-дуга

Вогнем горить, мов арка дорога.

Поглянь, як гордо в квітах я стою.

Самому небу в пику я плюю!

І, хвилькою всміхнувшись,

Джерело Фонтанові відповіло:

— Ти показний! Але не в блиску суть…

Увечері твій чорний рот заткнуть.

А хай заткнути спробують мене,—

Нутро горн прорву я кам’яне

І все-таки до сонця донесу

Непоказну, живу свою красу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *