— Куди прямуєте?
— До скирти, щоб там заночувати з дітьми, бо вони вже втомилися, а на готель…
Міліціонер не дав договорити:
— Так я вам і повірю. Он поле кукурудзи, качанчиків захотілось?
На таке прискіпування я відповіла:
— Мої діти — не зайченята, сирі качанчики не їдять, а зварити нам ні в чому…
— Так, — мовив міліціонер, — розвертайтесь і їдьте за мною.
Робити нічого, їдемо з каменем на душі: за що? Ось і Новомосковськ. Міліціонер завертає в першу вуличку, де немає жодного будинку, схожого на державну установу, скажімо, на відділення міліції чи ще щось. Зупиняється біля звичайного будинку, відчиняє ворота і наказує:
— Заїжджайте!
Заїхали у двір. Дивимось: звичайне собі обійстя — літня кухня, хлів, стіл біля кухні. Господар гукає:
— Галю, зустрічай гостей. Люди з дороги, зголодніли, тож накрий стола.
Вийшла гарна привітна жіночка. Через півгодини на столі було все, що душа бажає. Навіть варені кукурудзяні качани, про які діти мріяли в дорозі.
Після вечері господар виніс баян, прийшли сусіди і затягнули українських пісень. Та всі ж голосисті такі, хоч у хор імені Верьовки їх записуй.
Піднялися ми раненько. На столі вже стояв сніданок.
Довго ми ще спілкувалися з добрими господарями, писали листи, вітали зі святами.
І завжди з великою повагою ставились до людини у міліцейській формі.
