Пошук по сайту

Дідусь Панас і внучка Клава

У час спокійний вечоровий

Сидять удвох собі на лаві.

І тихо чується розмова.

— Я вже казав про

це і мамі, —

Дідусь зітхнув,

щоб розпочати, —

Ось віддамо тебе ще заміж,

Та й буду я вже помирати.

Таке життя.

Що тут поробиш?

Роки кладуть

на плечі втому.

А ще ж домучують

хвороби.

Піду назавше я із дому…

— О ні, дідусю.

Й не гадайте,

Без вас родина стане

бідна.

Живіть сто літ

і не вмирайте,

Нам ваша пенсія потрібна…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *