Дідусь Панас і внучка Клава
У час спокійний вечоровий
Сидять удвох собі на лаві.
І тихо чується розмова.
— Я вже казав про
це і мамі, —
Дідусь зітхнув,
щоб розпочати, —
Ось віддамо тебе ще заміж,
Та й буду я вже помирати.
Таке життя.
Що тут поробиш?
Роки кладуть
на плечі втому.
А ще ж домучують
хвороби.
Піду назавше я із дому…
— О ні, дідусю.
Й не гадайте,
Без вас родина стане
бідна.
Живіть сто літ
і не вмирайте,
Нам ваша пенсія потрібна…
Показати коментарі
