Причепурився: нап’яв святкову краватку, поклав до кишені окуляри з позолотою, взяв онукову зручну теку — й на автобус. До сусіднього села довелось постирчати на ногах: нині молоді не поспішають поступитися місцем навіть жінкам при надії.
У райцентрі від автозупинки просто за адресою: зайняти місце у черзі. Ось і потрібні євродвері. А де ж людська вервечка? Зодягнув окуляри — табличка з виразним комп’ютерним текстом: «Сьогодні не приймаємо». Отакої! Трясся сорок кеме в автобусі марно? Ой, жаль, жаль! Йолоп — не міг телефоном дізнатися, що й до чого. А тепер знову теліпатись сюди? Нервуючи, пройшовся коридором — усі двері непробивні: й снаряд не допоможе. Підійшов до «своїх», став приглядатись (щоб тобі повилазило!) до таблички з «…не приймаємо», ледь не обнюхуючи її. Й зненацька вирішив штурмувати заповітні двері. Сміливі міста беруть, а нахабні — кабінети.
Поправив міністерські окуляри, святкову краватку й виставив поперед себе представницьку теку, мов беркутівець щит у сутичці з демонстрантами. Трохи виправив сутулу фігуру, щоб мати хоч відносно діловий вигляд, і впевнено постукав. Почувши: «Увійдіть!», ступив до кабінету, немов кинувся на дот зі стріляючим кулеметом. Ніби клич до атаки «Вперед!», кинув вітання:
— Добридень, дівчата. Зі святом вас!
Півдесятка різнобарвних голівок повернулись у мій бік. Приязні — на жодному з личок, лише читалось відверте: «Чого тебе, діду, сюди приперло?»
— Здрастє, — мовив хтось із них неохоче. — А яке свято? До речі, ви бачили табличку на дверях? Не обслуговуємо сьогодні.
— Приймете, хороші мої. Неприйомний день хіба не свято? Немає потреби нервувати, що вхід штурмують прохачі.
— Дякуємо за співчуття. І все ж ми сьогодні не приймаємо.
— Переконаний, що приймете. А може, я перевіряючий? Скарга надійшла на вас: у неприйомний день займаєтеся сторонніми справами, — тисну на них, показуючи на теку. Мовляв, ось тут вона, скарга. А коли ступив до кабінету, ненароком звернув увагу на екран комп’ютера: якась гра із зайчиками-побігайчиками.
— Перевіряючий? Яка скарга? Ми нічого такого не робимо. Навіщо перевіряючий? — ображено загомоніли дівчата.
Зрозумівши, що з перевіряючим я дещо перегнув, став рачкувати, щоб заспокоїти юних опоненток:
— Не турбуйтеся, любі, все обійдеться. По правді, ніякий я не перевіряючий. Перевіряючим я назвався для закрихи, щоб якось привернути увагу до себе. Мені потрібна від вас всього-на-всього довідка, ось юрист взірець написав.
— Так ви не перевіряючий? І ніякої скарги?
— Так. То я покепкував, щоб ви не витурили за двері. Тож порятуйте, Христа ради, старого, щоб він завтра знову не теліпався за сорок кеме. З моїм здоров’ям це — катівня. Ну як, умовив? От спасибі, милі та файні. Бач, на світі не без добрих людей.
Одна з них заметушилася, виготовляючи мені папір.
— І все ж, милі панянки, будьте обережні. Бажано розвернути екрани так, щоб не проглядалися з дверей.
— Навіщо?
— А погляньте ось на цей екран. На ньому геть не ділова інформація. Згодні? А якби шеф завітав? Чи й справжній перевіряючий? Тоді що? Неприємності гарантовані. Так? Дякую вам за довідку, а за це бажаю вам гарних та розумних парубків. Стосовно гри на комп’ютері — на устах моїх печать.
— Спасибі вам! А ви, випадково, не шпигун, що в одну мить підгледіли, чим займаємось? — засяяли дівчата.
— Ні, не вгадали. Вчителем був. А коли припече, ким тільки не прикинешся.
— Будь ласка, ось ваша довідка, — подало мені папір дівчисько з веселими оченятами. — Тільки не ставте нас у куток, ми більше не будемо. Гаразд?
— Домовились. Таким молодим та гарним чого не вибачиш. Приємно було познайомитись. Добра та щастя вам. Здоровенькі будьте!
Всі личка сяяли приязню, а долоньки кивали старому: «До побачення!».
