Друкувати
Заходжу до свого приятеля Михайла додому і мимохіть стаю свідком сімейної сварки. Розвертаюсь, щоб «зайти іншим разом», але Вікторія, Михайлова дружина, мене як співучасника і підозрілого легким порухом руки саджає на диван, чи то пак — лаву підсудних поруч Михайла. Слід зауважити, що Вікторія — учитель карате, чинити опір — собі дорожче. Сидимо. Вікторія:

 

— Ви обидва щонеділі їздите на риболовлю?

 

Михайло:

 

— Це ще не злочин!

 

Михайло на всі вихідні змивається з дому під виглядом риболовлі, природно, неначе зі мною, але де буває — це окрема історія…

 

— Ти мене за дурочку тримаєш? Ти коли останній раз був на риболовлі?

 

— Я кожні вихідні привожу рибу додому. Ти що, не пам’ятаєш?

 

— Рибу? Я зараз із тебе тараньку зроблю і до стіни приб’ю!

 

Вікторія вибігає у коридор, мені стає так смішно, що ледве стримуюсь.

 

Михайло коментує переміщення дружини по квартирі:

 

— У комору пішла, там помпова рушниця. Все! Нам капут! Застрелить! Прощай, брате!

 

Тут уже й мені стало страшно. А раптом пальне! Наближаються її кроки… За ці кілька секунд я згадав усе своє життя: дитячий садочок, школу, як до вишу вступали, як одружились. Усе згадав! З кожним кроком Віки у коридорі думки носилися швидше й сумбурніше. Я на кордоні з Афганом відчував себе впевненіше!

 

Коли вона зайшла до кімнати, Михайло з відчуттям полегшення вигукнув:

 

— О! Це ж мої вудки! Я ними рибку тобі ловлю!

 

— Ага! Твої! Рибку! Ага! Я півроку тому всі гачки з них зрізала!

 

І тут я не витримав. Я ніколи так не реготав! Я качався по підлозі, мене відливали холодною водою, приводячи до тями. Я захоплений олімпійським спокоєм цієї жінки. Вона все знала і щопонеділка варила юшку з купованих карасів! Оце так жіноча витримка!

Рейтинг