— Ви обидва щонеділі їздите на риболовлю?
Михайло:
— Це ще не злочин!
Михайло на всі вихідні змивається з дому під виглядом риболовлі, природно, неначе зі мною, але де буває — це окрема історія…
— Ти мене за дурочку тримаєш? Ти коли останній раз був на риболовлі?
— Я кожні вихідні привожу рибу додому. Ти що, не пам’ятаєш?
— Рибу? Я зараз із тебе тараньку зроблю і до стіни приб’ю!
Вікторія вибігає у коридор, мені стає так смішно, що ледве стримуюсь.
Михайло коментує переміщення дружини по квартирі:
— У комору пішла, там помпова рушниця. Все! Нам капут! Застрелить! Прощай, брате!
Тут уже й мені стало страшно. А раптом пальне! Наближаються її кроки… За ці кілька секунд я згадав усе своє життя: дитячий садочок, школу, як до вишу вступали, як одружились. Усе згадав! З кожним кроком Віки у коридорі думки носилися швидше й сумбурніше. Я на кордоні з Афганом відчував себе впевненіше!
Коли вона зайшла до кімнати, Михайло з відчуттям полегшення вигукнув:
— О! Це ж мої вудки! Я ними рибку тобі ловлю!
— Ага! Твої! Рибку! Ага! Я півроку тому всі гачки з них зрізала!
І тут я не витримав. Я ніколи так не реготав! Я качався по підлозі, мене відливали холодною водою, приводячи до тями. Я захоплений олімпійським спокоєм цієї жінки. Вона все знала і щопонеділка варила юшку з купованих карасів! Оце так жіноча витримка!
