Пірнають пасажири з валізами, сумками, клумаками під землю, а виринають в різних кінцях столиці. Пірнув з усіма й студент Сашко, який повертався з дому від батьків. Не з порожніми руками. А тут, на пероні, чи то з нагоди Євро, чи з якихось заходів безпеки, вибірково то цьому пасажирові, то іншому патрулі міліції пропонують показати багаж.
Козирнули й Сашкові.
— Що в тебе в сумці? — запитав високий і худий, як граблі.
— Одяг, книжки.
Нижчий, також худий, поліз до сумки, порився, гранат чи патронів не виявив.
— А в торбі що? — не вгавав високий.
— Продукти.
Нижчий уміло, наче свою, розкрив торбу:
— О, пиріжки! Можна, ми по одному візьмемо?
— То… беріть… — сказав ошелешений студент.
Міліціянти тут же ввігнали здорові зуби в пухкі мамині пиріжки, не боячись, що вони з динамітом чи миш’яком.
— О, котлети! — рився глибше в торбі страж правопорядку. — Можна, ми по одній візьмемо? — і вже взяв собі й колезі.
Приголомшений Сашко мовчки взяв торбу, прикинувши, що ще вистачить на всіх у кімнаті гуртожитку, і заспішив подалі від патруля, доки в того ще більше апетит не розгорівся.
Біля виходу з метро стояв огрядний прапорщик міліції. Студента аж пересмикнуло. Але той повернувся боком, і хлопець побачив у руці смугастий жезл даішника. «Значить, цей харчується по автомобілях», — подумав Сашко і мало не галопом кинувся до свого гуртожитку.
