Друкувати
На Різдво, коли випили чарку під холодець, а потім ще й під ковбасу, і під вареники, товариство, що зібралося на «фазенді» фермера Остапа Михайловича, затягнуло: «Цві-і-т-е-е те-е-ерен!». Терен «цвів» недовго, оскільки більшість з нас знає майже всі народні пісні, але… не далі першого куплета.

 

Отож ентузіазм згас на словах:

 

«Хто з любов’ю

 

не знає-є-ється,

 

Той горя не знає-є-є…»

 

Аби не знати горя, налили ще по чарці. І тут, відкашлявшись, мовив дід Микола:

 

— Коли я був малим, то мій прадід на Різдво завжди співав:

 

«Ой вип’ємо, родино,

 

Щоб нам жито родило,

 

І житечко, і овес —

 

І зібрався рід увесь».

 

Усі дружно підхопили проспіване дідом, знову наштрикнули на виделки по варенику з сиром і так само дружно дзеленькнулися чарками:

 

— Дай Боже, щоб вродило!

 

— Жито-пшениця і всяка пашниця!

 

— Та жито й пшениця вродять, якщо сильні морози навесні не «зареферендять» і посухи влітку не буде, — постукав Остап Михайлович пальцем по столу з тирсоплити. — А от як бути з картоплею? Колорадський жук геть замучив…

 

— І не кажіть, Михайловичу, — закивали головами гості. — Що воно за напасть така?! Ніщо його, клятого, не бере. Ти йому отруту, можна сказати, з ложечки кожному даєш, а він тільки вибрикує і листя картопляне жере, як із голодного краю. Хоча кажуть, що Америка і не бідна. Але, судячи з ненажерливості жуків, цього не скажеш. Якби було для них там харчу навалом, то вони б до нас не емігрували…

 

Потім думки розділилися:

 

— У академіків нагород, як колорадських жуків, а придумати нічого не можуть…

 

— Та у них фінансування знаєте яке?! Може, вистачить, щоб якомусь жукові ногу відірвати…

 

— Кажуть, у баби Мотрі самогон сильнодєйстующий… Перегаром на жука дихнеш — «колорадо» й готовий. Правда, після того картоплю печеною викопують. А на тому місці три роки потім нічого не росте. Навіть пирій.

 

— До неї б академіків приставити…

 

— Не треба, хай живуть…

 

— Жуки чи академіки?

 

— Зрозуміло, що академіки…

 

— Що ви там голови собі сушите? Колорадських жуків цього року в Україні не буде! — урочисто прошамкотів дід Микола.

 

— Звідки ви знаєте? — поставили на стіл чарки гості.

 

— Правнук із Києва написав… Отак…

 

Оскільки правнук діда Миколи вже кілька років служив в урядових структурах і навіть оформив прадіду пенсію держслужбовця, хоч той був лише сторожем при сільраді, всі враз замовкли, аби почути сенсаційну новину.

 

— І що ж Андрійко Іванович пишуть? — вихопилося у когось із нетерплячих.

 

— Що пишуть?.. З бюджетом плохі діла, пишуть… — здалеку почав, підперши рукою захмелілу голову, дід Микола. — І на те увели податок, і на се… А грошей не вистачає…

 

— Так обклали ж, як вовка помідорами, – зітхнув хтось.

 

— А до чого тут жуки? — запитав Остап Михайлович. — Вони у нас що, з бюджету харчуються? Чи, може, їм тепер пенсії призначатимуть? Аби селянам легше було…

 

Усі дружно засміялися:

 

— Та тієї пенсії не кожному колорадському жуку «на пропітаніє» вистачить!..

 

— Темний ви народ… — мовив на те дід Микола. — А там… нагорі, мудрі голови сидять. Незабаром, правнук написав, хочуть запровадити у нас податок… на колорадських жуків. Дуже прибуткова для бюджету, виявляється, стаття. Тепер вистачить грошей і на вчителів, і на лікарів, і на армію… У нас же тих жукі-і-ів!

 

Хто у цей час вареника надкусив, то так нежованим і проковтнув:

 

— Не може бути?!

 

— У нас і не таке може бути.

 

— Та у нас… Ех!. Це ж у нас…

 

— А з якого числа отой податок уведуть? — після короткої суперечки сполошилися за столом.

 

— А ось цього Андрійко Іванович не написали, — підняв чарку дід Микола. — Мабуть, державна таємниця…

 

Хвилин через десять за столом уже нікого не було.

 

—    Капець жукам! — тільки й сказав Остап Михайлович, зачиняючи за останнім гостем рипучу хвіртку.

Рейтинг