Отож ентузіазм згас на словах:
«Хто з любов’ю
не знає-є-ється,
Той горя не знає-є-є…»
Аби не знати горя, налили ще по чарці. І тут, відкашлявшись, мовив дід Микола:
— Коли я був малим, то мій прадід на Різдво завжди співав:
«Ой вип’ємо, родино,
Щоб нам жито родило,
І житечко, і овес —
І зібрався рід увесь».
Усі дружно підхопили проспіване дідом, знову наштрикнули на виделки по варенику з сиром і так само дружно дзеленькнулися чарками:
— Дай Боже, щоб вродило!
— Жито-пшениця і всяка пашниця!
— Та жито й пшениця вродять, якщо сильні морози навесні не «зареферендять» і посухи влітку не буде, — постукав Остап Михайлович пальцем по столу з тирсоплити. — А от як бути з картоплею? Колорадський жук геть замучив…
— І не кажіть, Михайловичу, — закивали головами гості. — Що воно за напасть така?! Ніщо його, клятого, не бере. Ти йому отруту, можна сказати, з ложечки кожному даєш, а він тільки вибрикує і листя картопляне жере, як із голодного краю. Хоча кажуть, що Америка і не бідна. Але, судячи з ненажерливості жуків, цього не скажеш. Якби було для них там харчу навалом, то вони б до нас не емігрували…
Потім думки розділилися:
— У академіків нагород, як колорадських жуків, а придумати нічого не можуть…
— Та у них фінансування знаєте яке?! Може, вистачить, щоб якомусь жукові ногу відірвати…
— Кажуть, у баби Мотрі самогон сильнодєйстующий… Перегаром на жука дихнеш — «колорадо» й готовий. Правда, після того картоплю печеною викопують. А на тому місці три роки потім нічого не росте. Навіть пирій.
— До неї б академіків приставити…
— Не треба, хай живуть…
— Жуки чи академіки?
— Зрозуміло, що академіки…
— Що ви там голови собі сушите? Колорадських жуків цього року в Україні не буде! — урочисто прошамкотів дід Микола.
— Звідки ви знаєте? — поставили на стіл чарки гості.
— Правнук із Києва написав… Отак…
Оскільки правнук діда Миколи вже кілька років служив в урядових структурах і навіть оформив прадіду пенсію держслужбовця, хоч той був лише сторожем при сільраді, всі враз замовкли, аби почути сенсаційну новину.
— І що ж Андрійко Іванович пишуть? — вихопилося у когось із нетерплячих.
— Що пишуть?.. З бюджетом плохі діла, пишуть… — здалеку почав, підперши рукою захмелілу голову, дід Микола. — І на те увели податок, і на се… А грошей не вистачає…
— Так обклали ж, як вовка помідорами, – зітхнув хтось.
— А до чого тут жуки? — запитав Остап Михайлович. — Вони у нас що, з бюджету харчуються? Чи, може, їм тепер пенсії призначатимуть? Аби селянам легше було…
Усі дружно засміялися:
— Та тієї пенсії не кожному колорадському жуку «на пропітаніє» вистачить!..
— Темний ви народ… — мовив на те дід Микола. — А там… нагорі, мудрі голови сидять. Незабаром, правнук написав, хочуть запровадити у нас податок… на колорадських жуків. Дуже прибуткова для бюджету, виявляється, стаття. Тепер вистачить грошей і на вчителів, і на лікарів, і на армію… У нас же тих жукі-і-ів!
Хто у цей час вареника надкусив, то так нежованим і проковтнув:
— Не може бути?!
— У нас і не таке може бути.
— Та у нас… Ех!. Це ж у нас…
— А з якого числа отой податок уведуть? — після короткої суперечки сполошилися за столом.
— А ось цього Андрійко Іванович не написали, — підняв чарку дід Микола. — Мабуть, державна таємниця…
Хвилин через десять за столом уже нікого не було.
— Капець жукам! — тільки й сказав Остап Михайлович, зачиняючи за останнім гостем рипучу хвіртку.
