— Микитенко. Пише: Мекитенко.
— Та не Мекитенко, а Микитенко! Пише: Никитенко.
— Та не Никитенко, а Микитенко.
— Ах боже мой!
Оце, товаришу, за всю подорож.
Але зауважте: це не робітниця, а мадам в повному розумінні цього слова.
А робітниця — там же таки, в тому будинку, — комсомолка Даша, — “Даша — радість наша!” — що зросла на шахтах, за годину вже говорила з нами прекрасною українською мовою.
— Та ви ж, Дашо, говорите, як Марко Вовчок!
— Еее!
* * *
Криворізьке робітництво жадібно всмоктує в себе культуру.
Криворізькі робітники — прекрасні друзі літератури взагалі, а української зокрема.
Серед криворізького робітництва 40 % — постійні читачі й одвідувачі своїх прекрасних книгозбірень.
З якою любов’ю бувші забойщики, висунуті на культроботу (в культкоми, зав. книгозбірнями), працюють біля книжки, біля клубу, біля театру…
П. Г. Тичина, напевно, про криворізьких робітників писав свій “Псалом залізу”, бачивши, як ідуть вони до культури.
Ідуть, ідуть робітники веселою ходою. Над ними стрічки і квітки, немов над молодою.
Там, на криворізьких руднях, червоно гримить з робітничих уст новий псалом залізу і культурі.
ЛЕСЬКА
От ви мені кажете, щоб я вам на роковини про наші хиби та про наші досягнення за одинадцять літ багряної нашої революції розповів.
Звільніть од цього…
Давайте я краще про Леську!
А отих, для кого я мусив був про досягнення, — ви тих до Івана Панасовича Соколянського: він із сліпоглухонімими, як ніхто в світі, вміє, бо хто не бачить досягнень, у того ж ні зору, ні слуху, ні згуку…
Іван Панасович навчить їх і бачити, й чути, й розповідати…
А мені дозвольте про Леську.
Чому саме про Леську?
Та тому, що дуже ж таки Леська хороша дівчинка.
Вона років на дев’ять з половиною молодша від молодої Жовтневої революції…
Вона білобрисенька, носик у неї ґудзиком, ноженятка у волохатеньких черевиках…
— Як тебе, Лесю, звуть?
— Еся!
А потім ото дибдиб по хаті, швидкошвидко задибає та стане перед Леніновим портретом:
— Ені!
— Хто такий, Лесю?
— Ені!
І пальчиком на Леніна:
— Ені!
— Лесю! Будь готова!
Тоді вона підносить своє рученятко:
— Ди тов!
Завжди, значить, готова!
Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:
— Ди тов!
І бере “дядю” заздрість…
Бо одинадцять тому років сто з великим гаком мільйонів “дядів” і “тьотів”, якби хто їм був сказав “будь готов!”, вони б, ті “дяді з тьотями”, басами й контральтами хором запитали б:
— По пайки? Хіба дають? Де?!
Та ще й тепер відсотків “…десять п’ять бородатих “дядів” і грудастих “тьотів” на такий запит підхопляться:
— Хіба сьогодні платять?! Завтра ж перше!
І це тоді, коли для них у буряній праці спопелив “Ені” мозок свій…
А Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:
— Ди тові
Аж ти ж, Лесько! Карапузятко ти отаке”
* * *
Коли Леська іноді осідлає моє позапартійне черево, гуцикає на ньому, як на баскому коні й кричить: “Но!” — я дивлюсь на її іскриоченята й думаю:
“Ах ти ж, Лесько. В який же щасливий момент ти в материній пелині викохалась, голоцюцьок ти замурзаний!”
Ти от показуєш пальченятком своїм на портрет “Ені”, а я ж років надцять дивився на протопресвітера Івана Кронштадтського, що обов’язково завжди за щось мав мене одлупцювати!
— Не гасай по хаті, а то бачиш, он батюшка на тебе з стінки свариться! Він — сердитий, битиме!
І “бозя” мене завжди готова була за щось вибити.
— Не пустуй: бозя битиме…
А на тебе, Лесько, “Ені” ніколи не свариться і ніколи він тебе не битиме!
І тоді я з заздрості лоскочу Лесине пупенятко, Леська заливається, аж захлинається, перекидається на мені, б’є мене ноженятами по моїх із громадським стажем колінах і кричить:
— Ям! Ям! Ям! Зєсь! Ам! Ото значить:
По морям, морям, морям, Нннче здесь, а завтра тамі Ах ти ж, Леської
Та ти ж на дев’ять з половиною років молодша від молодої Жовтневої революції і вже ти:
— “По морям, морям, морям…”
А я, може, вже й до Жовтневої революції літами дорівнювався, а не знав ні “По морям”, ні “Ми молоді весняні квіти”…
Отакої, Лесько, я тоді співав:
Щось у лісі ререпнуло, Баба з дуба гегепиула, Так тобі, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо.
Та залоскочу я тебе, Лесько! Їй-богу, залоскочу!
Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись!
Та виросте вона, буде їй стільки, як оце тепер нашій багряній Жовтневій революції, і не бачитиме Леська ні одного неписьменного!
І ніхто до неї на вулиці не підійде, ніхто не протягне їй папірця:
— Прочитай, що тут написано!
А їхатиме Леська колинебудь до дядька або до тітки в якунебудь Зачепилівку і не застряне ніде в багнюці, бо Автодор шляхи Лесьці понастелює.
Сидітиме до того часу вже кріпко “Пролетар на крилі”, опанує повітря, і Леська літатиме так, як я тепер на автобусі їжджу.
А виросте ще більше Леська, будуть у Леськи коси русяві, будуть стегна пругкі й перса, як антонівка, — не хапатимуть Леськи в темних закутках за груди, бо не буде вже темних завулків, уже в Харкові Есхар засяє, а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає…
Бо буде скрізь ясно, як ясні тепер у Леськи іскриоченятка.
* * *
Простіть мені, товариші, що я не про досягнення, а про Леську.
Дуже ж бо Леська хороша дівчинка. Вона з манісіньких літ знає “Ені” й, отакунічким карапузятком бувши, вже вона:
— Ди тов!
Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись! Через те й пишу я про неї в одинадцяті роковини багряної Жовтневої революції.
НА ГОНЧАРІВЦІ
Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку КвіткоОснов’яненку! Чолом тобі зпоза Лопані, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.
Привіт тобі з Гончарівки…
На таксі вже я їжджу на Гончарівку.
І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до “вольної” — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імені Валерія Межлаука, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті канни червоними квітами подорожнім накивують.
І вигін уже тепер не вигін, а майдан Червоного міліціонера.
Така тепер Гончарівка.
Уже спориші там бруком придавлено, і хоч “здалека ще видно Холодну гору”, та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі.
І як біжить мостом залізничним над Гончарівкою К 2, що аж з Ленінграда на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха хреститься.
Вже й Леус помер.
Його хата якраз за Шкуратовим подвір’ям стоїть. Довго жив Леус.
Він іще пам’ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями…
Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.
Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми “Stern” їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають.
Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в “Яблуневий полон” потрапляє.
Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамвая на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами.
Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію КвіткоОснов’яненкуП Не така вже Гончарівка, як була вона сто з гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.
І Уляни не такі.
Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:
Хусточка моя шовковая. Обітри мої слізоньки, Нехай же, нехай же від їх Полиняють квітоньки.
Замість хусток жовтогарячі в них капелюшки, замість слізоньок у піснях “пузирочки”:
Де ти ходиш, де ти бродиш, Сербіяночка моя, Пузирки в кармані носиш, Отруїть хатіш міня.
Померли й Шкурати.
Померли з самогонки, коли віки притрусили “вольні”, коли революція позачиняла “марнопольки”.
Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:
Як уволю я нап’юся, Чорта й жінки не боюся, Спи, жінко, спи!
Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть “хлібне вино” й хилять досхочу, а потім уже б’ють боєм смертним жінок своїх…
Не така тепер Гончарівка.
І тільки Стецьки, Одарки та “одставні салдати Скорики” підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку КвіткоОснов’яненку!
Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.
Я бачу частенько одставного солдата Скорика, що “на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расею захаділ”.
Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.
І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:
— Що ви з моїм житлокоопом робите? Він, во фрунт стаючи, депортує:
— “Раз у прошлому годі булі ми у паході, у дікам народі. Семдесят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі…” Што нам жітлокооп? “Ми усьо знаїм: відалі, как сто дєлається у Франції, і у Туреччинє, і у Расєї”.
— А будинки руйнуються?!
— “Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прежде надобно сполніть закон”! Одарко, докладай!
Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:
— А ота в шляпці, з п’ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!
— Іч какая! — Скорик каже. — Доканаїм! “Уш з єтакими не справитьсята! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і гдє ми на паходах хаділі, та і тих за пояс затикані”.
І йде тоді одставний солдат Скорик до Отецька. Отецько зза Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.
Він оженився там з колишньою курсисткою Бестужевських курсів.
Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:
— А що у вас сьогодні варили?
Про те, “що сьогодні варили” сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка Бестужевських курсів й велика приятелька старої Одарки.
У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі.
Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде “ответственным”, ходить важно й говорить:
— Я їм покажу! На підставі артикула такогото карного кодексу я їм покажу! І взагалі я знаю, до кого!
А його жінка, бувша курсистка Бестужевських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:
— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!
Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!
На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.
Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.
Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.
Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді урядувати.
Сурйозний став Стецько, і коли вдома після роботи державної, за столом сидячи, гаркне:
Гигигиги,
Каші хочу, каші, каші! —
тоді біжать до нього дружина його, бувша курсистка Бестужевських курсів, і мама її, і донька його в рожевому
з блакитними биндами капорі і несуть йому багатобагато не каші, а бабки.
З варенням.
— Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти? Бабки з варенням пожалуйте.
Стецько їсть бабку (з варенням) повагом, їсть багато й смачно.
А жінка його, бувша курсистка Бестужевських курсів, полюбовно йому розказує:
— Стеценьку! А та, з п’ятого номера, як іде, так на мене й не дивиться. Чи ти ж хіба не можеш, щоб твою жінку поважали? Ти ж в окружному суді служиш! Покажи їй!
— Я їй покажуї Я знаю, до кого!
— Покажи, Стеценьку, покажи! Ми вже з Одаркою їй і концерт під вікнами робили, і кошеня топили, а вона уваги не звертає. І не дивиться. А чоловік її сьогодні на візнику додому приїхав. На візниках роз’їжджають, подумаєш! І щодня отакенні кошики з базару носять. Покажи їм, Стеценьку!
— Я їм покажу! Вони мене знатимуть!
І тоді манісінькі Стеценькові очі такі робляться, як у зінського щеняти, а він такий стає, що якби хто, то ніяк би не пізнав у ньому того ж самісінького Отецька, що сто з гаком років тому на тій же Гончарівці співав:
Ішов Стецько льодом. Свиня огородом, Подай мені, моя мила, Свою білу ручку.
У Отецька й грамофон є.
Він дуже любить слухати грамофона, особливо романс:
Я упрекать тебя не стану, я не смєю, Ми так давно і так нелєпо разошлісь, Но я любіл тебя, і ти била моєю, Зачєм же ти ушла? Вереекісь!
Цього романса тоненьким голоском співає за грамофоном і дружина Стецькова, бувша курсистка Бестужевських курсів, а Степан Павлович вступає у спів тільки тоді, коли грамофонна голка вискакує на те місце, де починається “вернісь”, і “вернісь” виконується вже як тріо: грамофон, дружина Степана Павловича, бувша курсистка Бестужевських курсів, і сам Степан Павлович.
Веренісьй!
Одставний солдат Скорик частенько заходить разом з Одаркою до Степана Павловича.
Там вони обговорюють, як доконати квартиру номер п’ятий, що ото “на візнику приїхав, подумаєш”…
І коли Скорик з Одаркою виходять од Стецька, Одарка нахваляється на п’ятий номер кулаком:
— Ууу, гадюко!
А одставний солдат Скорик потихесеньку під п’ятий номер мочиться, щоб на завтра зранку можна було люто галасувати:
— Де санітарна комісія? П’ятий номер під вікно горшка виливає!
Прийшовши додому після трудів праведних, Одарка довго молиться перед цілителем Пантелеймоном, а Скорик випиває на сон грядущий лампадку й роздягається, приспівуючи:
Ліш умєй за дєло взяться, Можна всюди пожівляться, В поле бий, колі, рубі,— Дома дєнєжки бері.
А Стецько в цей час голубить жінку свою, бувшу курсистку Бестужевських курсів, і вона йому каже:
— Я хочу, щоб був хлопчик!
І ніхто з них не знає, які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу малоросійського, Грицька КвіткиОснов’яненка…
На Гончарівці є будинок, що з його вікон часто видзвонюють дітки пісню:
Ми молоді весняні квіти.
Ми діти молота й серпа! —
і мій голубоокий Вячко тої пісні наспівує. А потім питає:
— Тату! А баба Одарка була колись молодою й весняною квіткою?
Взагалі мій голубоокий Вячко — комік. Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку Квітко-Основ’яненку!
Як кріпко породив єси ти Стецьків, Одарок і Скориків. Півтора століття не впоралися з ними. Ще й нашим “молодим весняним квітам” буде роботи! Чолом тобі!
З НОВИМ…
Таке тепер оце нашому братові, як отій дівці:
І хліб пекти,
Й по телята йти…
І святкувати, і Ради переобирати.
За що вхопитися, що важливіше — як його збагнеш?
Як на наш погляд, краще всетаки святкувати, а Ради хай самі собі переобираються.
Справа в тому, що коли незаможники та середняки так ото спроквола до перевиборної кампанії поставляться, Ради виберуть попи, крамарі, глитаї.
І це буде краще, бо тоді незаможники з середняками матимуть змогу довести, що вони, а не хто інший, будуть свідомими й активними громадянами Радянської Республіки.
Справді.
Ви уявіть собі, що буде, коли за голову в сільраді сидітиме титар, кооперацією правитиме псаломщик, за жінорганізаторшу буде матушка, за голову ТВД — батюшка.
Тоді тільки незаможники з середняками державу й підтримуватимуть.
Продподаток увесь тоді хто платитиме?
Незаможник із середняком!
Хліб державі хто даватиме?
Незаможник із середняком!
Самооподаткуватиметься тоді хто?
Незаможник із середняком!
Пай до кооперації хто даватиме?
Незаможник із середняком!
З кооперації замість краму хто дулі діставатиме?
Незаможник із середняком!
Внесками до кредитової кооперації хто кооперацію підтримуватиме?
Незаможник із середняком!
Хто замість кредиту по шиї матиме?
Незаможник із середняком!
Буде в нас не менш як процентів на 200 незаможницько-середняцька держава.
Отже, з Новим роком вас! Святкуйте, на здоров’ячко вам…
Хай обирають попи з глитаями, а ви на дозвіллі нашивайте — куди слід — луб’я.
З БОГОМ ДО РОБОТИ
Не скажу, що скрізь, по всій Радянській Україні, тяжко доводиться батюшечкам, куркулям, крамарям та колишнім стражникам та урядникам під час перевиборів до Рад, проте по деяких селах на них таки бідняки з середняками натискають, дихати їм не дають і до Рад не пускають.
По деяких місцях їм таки тяжкенько доводиться.
Шкода мені їхі
І от хочу я їм кілька порад дати, як тих незаможників та середняків обкрутити, як їх перемогти, щоб до влади дістатися…
Бог тепер не дуже допомагає: старий він уже зробився, хоч скільки йому молебнів прав — нічого не виходить. Треба щось земне видумати. Давайте поміркуємо.
Добре, на мій погляд, робити так, як от уже додумалися в селі Ягорлиці, Дубосарського району.
Там, коли зібралися виборці на перевиборчі збори (а діло було ввечері), куркулі прибігли й почали під вікнами кричати:
— Пожежа! Пожежа! Рятуйте!
Розуміється, що люди поперелякувалися й повискакували з хати.
Збори було зірвано.
Прийом підходящий, як бачите.
Коли його вживати, сказать, в масовому розмірі, можуть, кінець кінцем, перестати вірити. Казатимуть:
— Не обдуриш! Знаємо ці “пожежі”.
Тоді можна буде справдітаки підпалити хату, де відбуваються збори, і, танцюючи попід вікнами, приспівувати:
— Не повірили?! Не повірили?!
А батюшка в цей час хай мотуза від дзвона одріжуть, щоб ні за віщо було на сполох дзвонити…
Біднота з середняцтвом погорять у хаті, і до Рад буде обрано самих тільки заможних.
А батюшечку тоді можна буде обрати за голову сільради.
Зверніть увагу на самогон.
Самогон так само дуже добре допомагає пролізти до сільради.
І серед бідняків, і серед середняків є такі хлоп’ята, що люблять хильнути.
Треба підпоїть! І добре треба набражити таких “сознательних”.
Можна ще й по карбованцю в руку сунуть. Вони тоді самі на зборах таке зчинять, що збори розбіжаться.
А ви ходіть та посміюйтесь:
— Хіба то ми збори зриваємо?! То ж самі бідняки та середняки! А ми нічого!
* * *
Пробуйте залякувать. — Ідеш, Іване, сьогодні Раду вибирати?!
— Іду!
— Йди, йди! Подивимось, як вертатимеш! Рачки, сукин ти сину, лізтимеш! Я тебе піду!
Не всі, а дехто таки злякається.
Налякуйте особливо жінок: вони народ тендітний.
* * *
Найпростіший спосіб — перебити всю бідноту та активних середняків.
З рушниці або сокирою. Добра голобля чи коляка так само хороше допомагає.
І обов’язково — з богом.
В цих випадках бог прекрасний помічник!
* * *
Так ото й нам би… Зважити все це. Та й до висновків.
ҐВАЛТІ
Біжить учора моя сусідка сходами, захекалася, як запальний кінь, волосся в неї мокре, шия вся в милі, одна нога в ботикові, а друга без ботика (загубила!) і зпід спідниці висить одна трикотажна кальсони на.
— Чого це, питаю, сусідонько, так вас жене? І куди вас жене? І хто, питаю, сусідонько, так вас жене? Чи не тигра на Сумській зустріли? А мо’ть, фінінспектора?
— Нема!
— Кого нема? Чого нема?
— Цукру нема!
— Де нема?
— Ніде нема! Хліба нема й цукру нема!
— Ну, хліба, я розумію, справдітаки нема, бо у вас, кажу, в самої дві кімнати сухарями аж під самісіньку стелю набито, а от чому цукру нема — не розумію!
— Нема й не буде!
— А що ж сталося: зразу почали всі і день і ніч без перерви чай пити, чи як?
— Ой, нема! Позичте чувала!
— Та у вас же, я бачив сам, аж два чували новісінькі було.
— Вже повні!
— Чим повні?
— Цукром!.. Ой, дайте чувала.
— Чувалами, кажу, не занімаюсь, а пораду дати можу.
— Ой, дайте!
— Беріть, кажу, найбільші пантолони, одпорюйте мережива, зав’язуйте халоші й гатіть натовпом цукор аж до талії…
— Ой, спасибі!
— Та заткніть, кажу, за панчоху трикотажну кальсонину, а то щоб, не дай господь, бронхіту не було.
Метонулась моя сусідка, як блискавка, і хвилин через п’ять мчала назад із сестрою, із наймичкою й з братом, а за ними, крекчучи, чимчикувала сусідчина мама, старезна бабуся, що виходила з хати тільки в особливо екстрених випадках.
Сусідка командувала:
— Я на Ветеринарну, ти на Сумську ти на Мироносицьку, а ви, мамонько, потихеньку до Чорноглазівської… Займайте чергу, а потім ми підбіжимо! Та не повсковзніться, мамо, щоб не покалічитись… Як де горку побачите, краще сідайте на “попочку” й їдьте!
“О господи!” — подумав я.
А потім ударило мені в голову…
Прийшов я додому, мобілізував посімейство, взяли рядно, взяли лопату й галопом до найбільшої проти нашого будинку купи снігу.
Побігли й прожогом почали накидати в рядно сніг.
Прохожі питають:
— Що ви робите?
— Сніг беремо! З першого не буде! По картках церобкооп видаватиме!
— Та ну?
— Слово честі!
— І не кажуть же, душі триклятущі! А по двадцять п’ять крб. пай! Та не забирайте ж усього, я ось тільки подушки з наволочок витрушу!
За півгодини розібрали увесь сніг.
Бились. Одній господині одірвали шматок живота, трьох з проваленими головами забрала “швидка допомога”, трьох дітей задавили…
* * *
Я не знаю, невже в нас нема такої лабораторії, де б можна було виробляти хоч баранячі мізки спеціально для кооперованого населення.
Мізки ці слід видавати без ніякого обмеження, без книжок і навіть без черги.
ПЕРЕПЛУТАЛИ
Студента Одеського муздраміну виключено з інституту за те, що він попівський син.
Прізвище того студента — Півнів, а звуть його Олександр.
Учився Півнів у муздраміні, діставав стипендію, був в організації КНС, учився добре, поведінки був хорошої, виявив себе якнайкраще і з громадського боку (про це є свідчення і самого муздраміну, і Березніговатського КНС та сельбуду), і от раптом хтось із Березніговатки (село таке є на Одещині) написав до інституту, що Півнів — попів син.
І вже студент Півнів не студент, уже він два місяці не вчиться, а ходить і всім доводить, що його батько, селянин, колись керував церковним хором, і що його основна праця була — хліборобство, і що ніколи його батько не був не тільки попом, але й попадею.
Про все це Півнів має документи, і ніхто на ті документи не хоче дивитися, а всі кажуть:
— Ні, ти, хлопче, попович!
Але основне те, що батько студента Півніва помер в 1 9 0 9 p., тоді саме, як студентові Півніву було 10 місяців.
З того часу його мати вдовує, є член КНС, має наділ землі, одну коров’ячку й живе в чужій хаті.
З того часу студент Півнів іпастухував, ібатракував, аж поки самотужки не дійшов до вищої школи.
А тепер студентові-незаможникові Півніву “шиють опіум для народу”.
А все через те, що дехто в Березніговатці забув, що таке піп, а що таке мертвий регент, і перемішав одного з одним. Доводиться ще раз пояснити.
Піп — це є істота іноді з довгим волоссям, у рясі, з бородою, іноді голена і навіть у пІджаці. Але завжди — службовець культу і посередник між паствою своєю і якоюнебудь “бозею”. В рясі в нього великі й глибокі кишені, спеціально для божої благодаті. Круг нього весь час ширяє дух святий. Оце є піп.
А мертвий регент, що помер 20 літ тому, — це є кілька людських кісток під землею, без ніякої благодаті. Ну, як можна було їх перемішати?!
Хай учиться Півнів, а Березніговатці й Одеському муздрамінові треба докладно вивчити різницю між попом і мертвим регентом, бо з них кури сміятимуться.
РОЗМОВА НА МЕЖНИКУ
Ходили ми по полю оце з Андрієм Федоровичем, з середняком.
Ходили межами, поміж житами, поміж ячменем, милувалися колосками, і гуторили про се, про т, про двадцять п’яте…
Андрій Федорович каже:
— Хліб росте! А я йому кажу:
— Ремінь росте, чоботи ростуть!
— Галушки ростуть! — каже Андрій Федорович. А я йому:
— Піджаки, кажу, ростуть! Спідниці ростуть, штани ростуть!
Андрій Федорович своєї:
— Паляниці ростуть! Книші ростуть!
А я йому своєї:
— Плуги ростуть! Трактори ростуть! Він мені:
— Затірка, — каже, — росте! А я йому:
— Школи ростуть, лікарні ростуть, містки ростуть!
— Та де ви, — питає Андрій Федорович, — того трактора серед жита вздріли?
— А де, — я його питаю, — ви ту затірку серед ячменю вздріли?
— Так, — каже Андрій Федорович, — оце викошу, помолочу, помелю, замішу, затру, в чавун та в піч — от вам і затірка! Бери та й їж!
— Так, — я йому кажу, — оце ви викосите, помолотите, та до кооперації одвезете, та державі здасте, а вона помеле, та замісить, та робітникам хліба дасть, а робітники вам ременю і а чоботи вичинять, а робітники вам мильтону на штани насчуть та трактора зроблять. О!
— Е?!
— Що, кажу, “е”?!
— Так тоді ж у мене на затірку менше буде!
— Ото! А ви б ото так цілий день та цілу ніч затірку й їли! І босий — без чобіт, і голий — без штанів, і неграмотний — без школи, і хворий — без лікарні?! Аби з затіркою?!
— Так воно…
— А як на мене: як ото сидіти без штаніта ополоником затірку їсти, краще менша ложка, та в штанах.
— Та воно…
— То ж бо то й с. А потім, Андрію Федоровичу, кажу, давайте так прикинемо. Коли робітник дає вам або чоботи, або гвіздки, або там якусь машину, так він ніколи не галасує: “Ааа! Робилиробили, а воно все селянам та селянам!” І ніколи я не бачив, щоб робітники на заводі зробили машину, та зразу в садок, та за лопату, викопали яму та машину в яму!.. А тоді стали б перед селянами та: “їйбогу, не вродило машини. Ну, де я вам тієї машини візьму? Хоч і шукайте!” А ми з вами, як тільки робітникові дати хліба, зразу в крик: “Та де ж я вам того хліба наберу?!” Чого воно так, Андрію Федоровичу?
— Та той…
— І потім так. Чого воно так: робітник — так він дбає не тільки за себе, не тільки за свій завод… Йому болить і те, що ми” з вами ще й досі, мов ті жуки, в землі поодинці порпаємося, що ми й досі допотопними способами землю обробляємо, що ми без містків, без шкіл, без електрики… Він крекче на Дніпрельстакі, він поневіряється в шахтах, він сходить потом біля гарячих мартенів… І це — для всіх нас, для всієї держави, а не для його самого! А ми, намолотивши хліба, що його ніколи самі не поїмо, зразу його в яму, а тоді в крик: “А! А! А! Забирають! Так хоч би ж забирали! А то ж купують!” Чого воно так?!
— Та воно…
— От вам і “воно”… Коли всім будувати краще життя, так усім… Коли робітник вам електрику, ви йому хліба! І не жалкуйте, а везіть. Удесятеро він для вас більше користі дасть, ніж у засіках лежатиме.
— Та воно правда…
— Ясно, що правда.
— Ходім!
— Ну, гаразд! Ходім затірку їсти.
За затіркою Андрій Федорович прохав переказати, щоб ті установи, що заготовлятимуть хліб, — щоб вони не затримували селян біля зсипищ та щоб пильнували зсипища: щоб хліб не зогрівався, не загнивав, не псувався.
ОТ ВАМ І ЖАРТ!
Всі ви знаєте, що, приїхавши в село, легко знайти сільраду. В передових селах сільрада стоїть, як писанка. У відсталих теж знайти сільраду дуже легко, навіть нікого не питаючи: шукайте ви найобдертішу хату, де подвір’я необгороджене, хліви порозвалювані, серед двору лежить без коліс тачанка, а біля стайні така гора гною, що не всяким стратостатом на неї вилетиш, “загоробчена” вивіска над ґанком висить набакир, а в кутку в подвір’ї дрімає колишній “клозет”, давно вже потухлий, що його всі ретельно при надобностях обминають, бо добратися до нього можна хіба тільки з льодорізом.
Ото й єсть сільрада одсталого села. Та трапляється, що і у передовому селі приміщення сільради, як у відсталому.
В одному селі, де була вищенамальованого типу сільрада, сталася трагічна історія.
В селі тому єсть колгосп. Кріпкий колгосп, обслуговуваний МТС. В МТСі єсть начальник політвідділу. Колгосп за проводом політвідділу МТС добре закінчив сільськогосподарський рік: вчасно обмолотився, виконав усі обов’язки перед державою, здав натуроплату МТС, розподілив наслідки колгоспної праці, засіяв озимину, поорав на зяб, наділив безкорівних колгоспників коровами.
Зробив, одне слово, все, що й належить зробити справжньому більшовицькому колгоспові.
Закінчивши справу по артільному господарству, колгосп пам’ятаючи, що заможне життя визначається не тільки паляницями, взявся причепурити себе: пообмазували колгоспники хати, попідчищали двори, одремонтували хліви, підлагодили колбуд, містки, дороги.
За культуру взялися колгоспники.
Село зробилося як ясочка: чистеньке, чепурненьке, піснями вечорами вухо радує.
Стоїть тільки сільрада немазана, нечищена, брудна.
От приїхав якось увечері до села начальник політвідділу МТС та й питає:
— Голова сільради не знаєте де?
— Та був у сільраді, а це пішов додому!
— Нема, значить, його в сільраді?
— Нема! Пішов спать!
— От що, товариші! Давайте зараз зберемось та причепуримо сільраду! Побачите, що завтра буде!
Миттю зібрався актив, колгоспники, колгоспниці гуртом як узялися: колгоспниці сільраду мажуть, колгоспники гній вивозять, двір чистять, вивіску, вікна миють, двір городять, ворота становлять.
За якихось 45 годин не впізнати сільради — стоїть вимазана, вичищена, новим тином обгороджена, з новими ворітьми.
Закінчили колгоспники роботу та й пішли спать. Прокинувся вранці голова сільради, поснідав, узяв портфель та й пішов урядувати.
Іде, замислився, — думки державні одолівають. Стежка знайома — можна йти й думати. Підійшов до сільради, підвів голову й став. Став і дивиться на нові ворота.
— Сплю чи не сплю? — сам до себе. Лапнув себе за руку, лапнув за ногу, за вухо.
— Не сплю! Куди ж це я потрапив? Дома ж ночував! Дома й снідав, а в чуже село попав!
Знизав плечима, повернувсь, озирається. Зблід.
— Та що за лиха година?! Куди це мене нечистий затаскав?!
Іде чоловік. Голова до нього:
— Товаришу! Ти не знаєш, яке це село?
— Стратосферівка!
— Не мо’ть буть!
— Та як же не мо’ть буть, коли ж я добре знаю, що Стратосферівка!
— Та що ти мені торочиш, коли я сам голова Стратосферівської сільради?!
— Тю! Так оце ж і єсть Стратосферівка!
— А сільрада де?
— Та оце ж і сільрада!
— Так що ж, потвоєму, я дурний чи макоцвітний?!
— Вам видніше!
Як крутонеться голова сільради, як ухопить себе за голову та галопом до правління колгоспу. Біжить, тремтить. Назустріч голова колгоспу:
— Чого ти тіпаєшся? По одноосібному сектору хлібоздачу закінчив, чи що?
Голова сільради до нього:
— Це ти чи не ти?
— Я!
— Сільраду вкрали!
— Де?
— В нас!
— Хто?
— А я знаю?
— Та схаменися, що ти верзеш?!
— Та не верзу, а піди подивись, — була сільрада, а тепер он стоїть чиста чиясь хата, обгороджена, з новими ворітьми! Дай води!!!
А колгоспники, а колгоспниці аж лягають та заливаються! Ну да, їм смішки, а голова сільради аж посинів, бідолаха. Не можна ж, товариші, так жорстоко жартувати.
ПЕРЕСТРАХ
— Роздягають!
— Кого роздягають і де роздягають?
— У городі роздягають! Всіх! Як тільки стемніє надворі — і не потикайтесь!
— А кого ж роздягли?
— Ну, я не знаю, кого саме роздягли, а що роздягають — факт!
— Ну, от із вашого будинку когонебудь роздягли?
— Ні, з нашого ще нікого не роздягли, а взагалі в місті дуже багато випадків грабіжництва!
— Ну, де саме? Кого саме?
— Ну, не можу ж я вам точно сказати, де саме і кого саме, — я вам не карний розшук!
І аж розсердилася наша співбесідниця…
— Я сама ввечері нікуди не виходжу та й вам не раджу… Прийдете додому, як Адам. Фігового листочка навіть не знайдете по дорозі — зима… Рукою прикриватиметесь…
…А веселий і чорнявий артист одного із столичних театрів, співбесідник невеличкої компанії, заливався дзвінким сміхом…
— Чого вам так весело? Того, що роздягають?
— Ось послухайте, що я вам розповім…
— Ану, ну…
— Було це, дорогі мої, ще тоді, коли ще не зовсім угамувалася громадянська війна, коли денеде ще по лісах та по очеретах гриміли обрізи, агонізуючи під натиском героїчних загонів Червоної Армії, коли обиватель ще був повнийповнісінький “страху й перестраху” громадянської війни.
Було це у тім городі, що ще тоді носив назву не Дніпра, з’єднаного з ім’ям всеукраїнського старости, а ще звали те місто ім’ям цариці, що вславилася не так державкою мудрістю, як ліжковим темпераментом, що жахав собою навіть розгодованих і молодих імператорських гвардійців…
І от раптом страшні чутки:
— Роздягають! Ні проїхати, ні пройти!
Ну, ви ж самі, дорогі мої товариші, розумієте, що такі чутки, — та ще в місті, де обиватель іще пам’ятав і п’янокривавий розгул махновців, і горілчаношибеницькі “самодержавіє, православіє й народність” денікінськоврангелівських “маладцов”, — чутки ці,— хажу ж вам, — загнали в нори полохливого обивателя…
І от — було темної ночі…
Засиділася невеличка собі компанія чи на іменинах, чи на хрестинах, чи не знаю, де там уже вона засиділася.
Тільки засиділася вона аж до тої пори, коли починають драти свою горлянку півні…
— Доведеться ночувати! — каже господар.
— Доведеться! — кажуть гості.— Бо хто’ ж наважиться піти глупої ночі додому, та ще в такий час, коли ані пройти вам, ані проїхати!
— А я піду! — каже доктор Веселенко.
— Що ви, що ви?! — в один голос, з острахом закричали і хазяї, й гості.
— А я піду! — каже доктор Веселенко.
Доктор Веселенко, симпатичний чолов’яга, веселий хлопець, прекрасний товариш і одчайдушний парняга…
— Що ви, що ви! Та ограбують же, та вб’ють же!..
— А я піду! Вбити вони мене не вб’ють, а як і пограбують, чорт із ними. Пальтишко в мене таке, що навряд чи забагатіють. Та й чи вже ж таки і грабують, як про те балакають… Давайте перевіримо.
— Що ви, що ви, що ви?! Як себе не шкодуєте, пацієнтів своїх пожалійте…
— Прощавайте! Піду!
…І пішов, дорогі мої товариші, доктор Веселенко додому.
Вулиця темнувата була. Од центру не близько…
І хоч одчайдушний парняга був доктор Веселенко, хоч і веселий він був, товариші мої, хлопець, та проте була вже ніч глупа дуже, до центру не близько, а чутки про грабунки свою справу робили, і було на душі у доктора Веселенка трохитаки, — по правді вам сказати, — моторошно.
От іде собі та й іде доктор Веселенко. Іде вперед, і назад оглядається, і на всі боки озирається.
Аж гульк — зза рогу фігура якась витикається.
“Ну, — думає доктор Веселенко, — єсть. Це передовик, а за рогом зграя… Прощай пальто, прощавайте й штанчата!”
Порівнявся доктор Веселенко з фігурою, пильно до неї придивляється і не дуже до неї наближається…
Аж та фігура, з доктором порівнявшись, до доктора підходить і зупиняється…
— Чи нема у вас, товаришу, сірничків, щоб у вас припалити? — так та фігура до доктора звертається…
— Єсть у мене сірнички, — говорить доктор… А в самого аж десь там тенькнуло.
“Єсть, — думає доктор. — Так, як і завжди: спочатку припалить, а потім наган, а потім на розі товариші і…”
Витяг доктор сірнички, дає припалювати, а потім сам пальто розстібає, щоб “чесну компанію” не затримувати.
Припалила фігура цигарку, промовила “дякую” й пішла собі далі.
Пішов собі далі й лікар Веселенко, а сам собі думає: “Ось зараз вискочать і всі!”
Дійшов уже до ліхтаря, дай, думає, подивлюся, котра воно година… Лап за кишеню — нема годинника. А годинник у доктора чудесний був, золотий, і ланцюжок при ньому масивний — подарунок від вдячних пацієнтів.
Нема годинника!
І сильно дуже жалко стало докторові Веселенкові годинника: подарунок — раз, та й найкоштовніша річ у нього той годинник був.
“Краще б до Адама роздягли, аби тільки годинника не брали!.. Ні, не віддам годинника!”
Блискавкою назад метнувся доктор Веселенхо…
“Все одно, — думає,— вб’ють не вб’ють, а годинника не дам!”
— Стій! Стій, кажу тобі, мерзотнику! Стій, бо як собаку застрелю!
Фігура стала…
Підскочив до фігури доктор Веселенко, схопив за петельки та як сіртоне:
— Годинника! Годинника віддай, мерзотнику! Віддай годинника, бо задавлю!
— Будь ласка, нате! — трясучись, каже фігура… Тремтячими руками лізе фігура в кишеню, дістає годинника.
— Нате!
— Ах ти ж сучий син! Не встиг цигарки припалити, годинника спер. Я тобі!
Вхопив доктор Веселенко годинника й додому підтюпцем… Та все озирається, та все оглядається. Аж ускочив до себе в квартиру, одсапнув:
— Ффу! І живий, і нероздягнений, і годинника назад одібрав! Фффу! Поталанило!
Підходить доктор Веселенко до столу, засвічує електрику і… падає в крісло…
На столі лежить його найкоштовніша річ — золотий годинник з масивним ланцюжком, подарунок його вдячних пацієнтів…
А… а в кишені?
А з кишені він витяг паршивенького, подзьобаного, чорненького годинника з мідним заяложеним цепком… І залився актор веселим сміхом…
А на другий день у місцевій газеті, дорогі мої товариші, з’явилася об’ява такого змісту:
“Доктор Веселенко дуже просить товариша, що такоїто ночі на такійто вулиці він у нього одібрав годинника, зайти до нього забрати того годинника…”
Грабують… Буває…
